Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 97

— Так я й казав! — крикнув він. — Ніякий це не землемір, а мерзенний, брехливий волоцюга чи, може, й щось гірше.

Зразу К. подумав, що всі — Шварцер, селяни, господар і господиня — накинуться на нього. Він весь сховався під ковдру, щоб уберегтися бодай від першого нападу. Тоді ще раз задзвонив телефон, як здалося K., особливо гучно. Він повільно висунув голову. І хоч не вірилося, що дзвонили знов про K., усі завмерли, а Шварцер підійшов до апарату. Він вислухав там уже якесь довше пояснення й тихо мовив:

— Отже, сталася помилка? Мені дуже прикро. Телефонував сам начальник канцелярії? Дивно, дивно. Що ж мені сказати панові землемірові?

К. нашорошив вуха. Виходить, замок надав йому звання землеміра. З одного боку, це було невигідно йому, бо означало, що в замку знали про нього все, що треба, і, зваживши співвідношення сил, жартома прийняли його виклик. А з другого боку, й вигідно, бо, як здавалося K., свідчило про те, що його недооцінюють, отже, він матиме більшу волю, ніж сподівався. І як вони гадають, що цим своїм безперечно зверхнім визнанням за ним звання землеміра зможуть весь час тримати його в страсі, то помиляються: йому на мить стало трохи лячно, оце й усе.

К. відмахнувся від Шварцера, коли той боязко спробував підійти до нього, не схотів, хоч скільки його вмовляли, перейти до кімнати господарів, лише погодився взяти від господаря чарку на сон, а від господині — миску для вмивання, мило й рушник. Йому навіть не довелося вимагати, щоб господар спровадив гостей із зали, бо всі вже й так товпилися біля дверей, відвертаючись від K., щоб він, бува, вранці не впізнав їх. Лампу погасили, і нарешті йому дали спокій. Він заснув глибоким сном, і хоч його раз чи двічі будили щурі, які шастали повз нього, проспав до ранку.

Після сніданку — за нього, як і взагалі за перебування й харчування в корчмі, мав, за словами господаря, заплатити замок — К. хотів зразу піти в село. Та оскільки господар, до якого він, пам’ятаючи його вчорашню поведінку, звертався тільки в крайній потребі, весь час мовчки, з благальним виглядом, крутився навколо, К. зглянувся на нього й дозволив йому на хвильку сісти поряд.

— Я ще не знайомий із графом, — сказав K., — але чув, що він за добру роботу добре й платить. Це правда? Бо коли так далеко їдеш від родини, як оце я, то хочеться й щось привезти додому.

— Про це не турбуйтесь, пане, на погану платню тут ніхто ще не нарікав.

— Ну, та я й не з боязких, — мовив K., — можу наполягти на своєму перед графом, але, звичайно, багато краще розійтися з тим паном мирно.

Господар примостився навпроти на краєчку підвіконня — сісти зручніше він не зважувався — і не зводив з К. великих, карих, зляканих очей. Якщо раніше він липнув до K., то тепер, здавалося, найдужче хотів утекти. Може, боявся, що той почне розпитувати його про графа? Чи боявся, що на «пана», за якого він вважав K., не можна покластися? К. вирішив звернути його увагу на інше. Він глянув на годинника і сказав:

— Скоро приїдуть мої помічники. Ти зможеш прилаштувати їх тут, у себе?

— Звичайно, пане, — відповів господар. — А хіба вони не житимуть разом із тобою в замку?

Невже він так легко, навіть радо відмовляється від пожильців, особливо від K., вважаючи, що той неодмінно житиме в замку?

— Ще невідомо, — сказав K., — спершу треба дізнатися, яка там для мене є робота. Якщо, наприклад, мені доведеться працювати тут, унизу, то й жити краще тут. До того ж, я боюся, що життя в замку буде мені не до вподоби. Я хочу весь час почуватися вільним.

— Не знаєш ти замку, — тихо мовив господар.

— Звичайно, — погодився K., — наперед нічого не можна казати. Поки що я про замок знаю тільки одне: там уміють знайти для себе путящих землемірів. А може, в них є й ще якісь чесноти.

І К. підвівся, щоб звільнити від себе господаря, який схвильовано кусав губи. Нелегко було здобути довір’я цього чоловіка.

Виходячи, К. звернув увагу на темний портрет у темній рамі, що висів на стіні. Він його помітив ще зі свого матраца, але здалеку добре не роздивився на нього і подумав, що картину забрано з рами й лишилася сама лише чорна дошка. Але тепер виявилося, що то таки була картина, портрет до пояса якогось чоловіка років п’ятдесяти. Він так низько схилив голову на груди, що майже не видно було очей, здавалося, що її найдужче гнули донизу високий важкий лоб і великий гачкуватий ніс. Широка борода, притиснута до грудей через те, що голова була схилена, відстовбурчувалася внизу. Ліва рука з розчепіреними пальцями вчепилася в густий чуб, але не могла вже підняти голову.

— Хто це такий? Граф? — спитав K., стоячи перед картиною і не озираючись на господаря.

— Ні, — відповів господар, — це каштелян.

— Гарний у них у замку каштелян, справді гарний, — мовив К. — Шкода, що в нього такий невдатний син.

— Ні, — сказав господар і, трохи прихиливши К. до себе, прошепотів йому на вухо: — Шварцер учора перебрав міри, його батько — лише помічник каштеляна, і навіть не з перших, а з останніх.

Тієї миті господар видався К. схожим на дитину.

— От поганець! — засміявся К.

Проте господареві було не до сміху. Він сказав:

— Його батько теж має велику владу.

— Ет! Тобі здається, що кожен має велику владу, — заперечив К. — Мабуть, і я також?

— Ні, я не вважаю, що ти маєш владу, — боязко, але твердо мовив господар.

— Ну, то в тебе пильне око, — сказав K., — бо я, щиро казати, справді не маю ніякої влади. І тому, певне, не менше за тебе, шаную всяку владу, тільки я не такий відвертий, як ти, і не завжди хочу признаватися в цьому.

І K., щоб утішити й дужче прихилити до себе господаря, легенько поплескав його по щоці. Тепер той ледь усміхнувся. Обличчя в нього було лагідне і майже безбороде — справді схожий на хлопчика. Як йому дісталася та огрядна, немолода вже жінка, що, як видно було крізь віконце в стіні, поралась на кухні, широко розвівши лікті? Але К. не схотів більше напосідатися на господаря, відлякувати усмішку, що нарешті з’явилася в нього на обличчі. Він лише кивнув головою, щоб той відчинив йому двері, і вийшов надвір, у гарний зимовий ранок.

У прозорому повітрі замок нагорі вимальовувався чіткіше, на всьому лежав тонкий шар снігу, і через те кожна лінія проступала ще виразніше. А втім, нагорі снігу начебто було менше, ніж тут, у селі, де К. йти було так само важко, як учора дорогою. Тут сніг біля хатин сягав аж до вікон і трохи вище знов купчився на низьких дахах, а там, нагорі, все пнулося вгору вільно й легко, принаймні так здавалося знизу.

Звідси, звіддалік, замок цілком відповідав сподіванням К. То була і не давня рицарська фортеця, і не новий розкішний палац, а цілий ряд будинків, кілька двоповерхових і багато низьких, одноповерхових, що тісно притулилися один до одного: якби не знати, що то замок, можна було б подумати, що то містечко. К. бачив лише одну вежу, чи то над житловим будинком, чи над церквою, — важко було розпізнати. Навколо неї кружляли зграї ворон.

К. пішов далі, не зводячи очей із замку, більше ніщо його не цікавило. Та що ближче він підходив, то більше розчаровував його замок: то було досить-таки злиденне містечко, будинки якого відрізнялися від сільських лише тим, що були, мабуть, цегляні, але тиньк із них давно пообпадав, та й цегла, видно, почала викришуватися. К. на мить згадав своє рідне містечко — воно було навряд чи гірше за цей так званий замок. Якби К. прийшов сюди тільки щоб оглянути його, то шкода було б такої далекої дороги і він краще зробив би, відвідавши свою батьківщину, де так давно не бував. І він подумки порівняв церковну вежу рідного містечка з цією вежею нагорі. Та вежа чітко окреслена, сміливо звужена догори, з широким дахом, покритим червоною черепицею, земна будівля — а хіба ми можемо будувати щось інше? — але спрямована до вищої мети, ніж низенькі хатки, і вигляд у неї святковіший, ніж у тьмяних буднів. А ця вежа нагорі — єдина, яку він там бачив, — вежа житлового дому, як тепер виявилося, може, головного дому в замку, була нудною круглою будівлею, подекуди, немовби з жалю, покритою плющем, з маленькими віконечками, що тепер блищали на сонці, — в цьому було щось моторошне, — увінчана круглою башточкою з пласким дашком, зубці якої, нечіткі, нерівні й ламкі, наче намальовані боязкою чи неуважною дитячою рукою, стирчали в синє небо. Здавалося, ніби похмурий мешканець дому, якому краще було б сидіти, замкнувшись, у найдальшому закутку свого помешкання, пробив стелю й висунувся назовні, щоб показатися світові.