Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц - Страница 98

К. знову зупинився, немовби так, стоячи, йому легше було обміркувати те, що він бачив. Але йому не дали довго міркувати. За сільською церквою, де він зупинився, — власне, не церквою, а каплицею, до якої прибудували щось схоже на клуню, щоб помістилися всі парафіяни, — була школа. Низька довга будівля, що справляла дивне враження тимчасової і водночас старовинної, стояла в оточеному гратчастою огорожею садку, що тепер був геть засипаний снігом. Зі школи саме вийшли діти з учителем. Обступивши його з усіх боків і не зводячи з нього очей, діти безперестанку щось говорили, але так швидко, що К. нічого не міг зрозуміти. Вчитель, молодий, невисокий, вузькоплечий чоловік, що, проте, не справляв смішного враження, тримався дуже рівно. Він іще здалеку помітив K., хоч, правда, крім них, навколо нікого більше й не було. K., як чужинець, привітався перший, до того ж у невисокого вчителя був дуже владний вигляд.

— Добрий день, пане вчителю, — мовив К.

Діти миттю замовкли, і ця раптова тиша в очікуванні його слів, видно, сподобалася вчителеві.

— Ви оглядаєте замок? — спитав він лагідніше, ніж К. сподівався, але таким тоном, наче не схвалював його оглядин.

— Так, — сказав К. — Я не тутешній, тільки вчора прибув сюди.

— Вам не подобається замок? — швидко спитав учитель.

— Що? — перепитав К. трохи спантеличено і повторив запитання вчителя, злагіднивши його: — Чи мені подобається замок? А чому ви вважаєте, що він мені не подобається?

— Нікому з чужинців він не подобається, — мовив учитель. Щоб не сказати чогось недоречного, К. перевів розмову § на інше:

— Ви, мабуть, знаєте графа? — спитав він.

— Ні, — відповів учитель і налаштувався йти собі.

Проте К. не відступився і знову спитав:

— Як? Ви не знаєте графа?

— Звідки ж мені знати його? — тихо відповів учитель і голосно додав по-французькому: — Не забувайте, що тут присутні невинні діти.

К. вирішив, що ці слова дають йому право запитати:

— Можна мені коли-небудь зайти до вас, пане вчителю? Я прибув сюди надовго і вже почуваю себе трохи самітним, а з селянами в мене мало спільного, та й із замком, мабуть, також.

— Між селянами й замком немає великої різниці, — мовив учитель.

— Можливо, — сказав K., — але в моєму становищі це нічого не міняє. То можна мені колись зайти до вас?

— Я мешкаю на Шваненгассе, у різника.

І хоч це було не зовсім запрошення, він тільки назвав свою адресу, проте К. сказав:

— Добре, я прийду.

Учитель кивнув головою і рушив далі в оточенні дітей, що зразу ж знов загомоніли. Скоро вони зникли в провулку, що стрімко спускався вниз.

Проте К. не міг зосередитись, розмова прикро вразила його. Вперше після приходу він відчув справжню втому. Далека дорога сюди спершу здавалася йому зовсім не важкою, він день у день спокійно йшов собі крок за кроком. А тепер виявлялися наслідки надмірного напруження, і дуже невчасно. Його опанував непереборний потяг до нових знайомств, а кожне нове знайомство додавало втоми. Якщо він у сьогоднішньому своєму стані присилує себе прогулятися бодай до входу в замок, це вже буде більше ніж досить.

Тож він йшов далі, але дорога була довга, бо вулиця — головна вулиця села — вела не до замкової гори, а тільки наближалася до неї, потім, наче навмисне, звертала вбік і хоч не віддалялася від замку, але й не підходила ближче до нього. К. весь час сподівався, що дорога нарешті поверне до замку, і тільки тому й ішов далі. Мабуть, через свою втому він не зважувався зійти з дороги, а ще його дивувало, що село таке велике: йому не було кінця, знов і знов ті самі хатки з замурованими морозом шибками, сніг, і ніде жодної живої душі. Нарешті К. відірвався від дороги, що ніяк не відпускала його, й опинився у вузькому провулочку, де сніг був ще глибший і з нього насилу вдавалося витягти загрузлі ноги. Він весь спітнів і раптом зупинився, не здатний більше ступити кроку.

Але ж він не був сам на світі, праворуч і ліворуч стояли селянські хати. Він зліпив сніжку й кинув у вікно. Зразу ж відчинилися двері — нарешті двері, що відчинилися, відколи він ішов цією вулицею, — і на порозі з’явився старий селянин у рудому кожусі, приязно й несміливо схиливши набік голову.

— Можна мені ненадовго зайти до вас? — сказав К. — Я дуже втомився.

Він не розчув, що відповів старий, але з вдячністю побачив, що той підклав йому дошку, і зразу вибрався зі снігу. Ступивши кільки кроків, він опинився в кімнаті.

Велика кімната тонула в сутінку. Для людини, що зайшла знадвору, в ній спершу нічого не було видно. К. наткнувся на ночви, і жіноча рука відвела його від них. В одному кутку галасували діти. В другому клубочилась пара, і від неї сутінок обертався в пітьму. К. стояв, ніби у хмарах.

— Та він же п’яний, — сказав хтось.

— Хто ви такий? — владно гримнув чийсь голос і, мабуть, звертаючись до старого, додав: — Нащо ти його впустив? Хіба можна впускати всіх, хто вештається провулками?

— Я графський землемір, — мовив K., виправдовуючись перед тим, кого він ще й досі не бачив.

— Ага, це землемір, — озвався жіночий голос, а потім запала цілковита тиша.

— Ви знаєте мене? — спитав К.

— Звичайно, — коротко відповів той самий голос. Те, що його тут знають, видно, не дуже втішило К. Нарешті пара трохи розійшлася, і К. поволі почав розрізняти речі й людей у кімнаті. Мабуть, у них був день миття і прання. Біля дверей прали. Але пара йшла з іншого кутка, де у величезному шаплику — К. зроду не бачив таких великих шапликів, він був завбільшки, як двоє ліжок, — у гарячій воді, від якої і йшла пара, купалися двоє чоловіків. Але ще більше вражав, хоч важко було б сказати, що в ньому було такого незвичайного, правий куток. З великого вікна, єдиного в задній стіні, що, мабуть, виходило на подвір’я, падав бляклий відблиск білого снігу й надавав одягові жінки, яка стомлено сиділа, мало не лежачи, у високому кріслі, шовковистого відтінку. Біля грудей вона тримала немовля. Навколо неї гралося кілька дітей, видно, що селянських дітей, але сама вона, здавалося, була не з цього середовища, — а втім, хвороба і втома надають і селянським обличчям витонченості.

— Сідайте! — сказав один із чоловіків, бородань, та ще й з довгими вусами, що весь час, сопучи, тримав рота розтуленим, і смішно махнув рукою через вінця шаплика на скриню під стіною, оббризкавши К. теплою водою все обличчя.

На скрині вже сидів, куняючи, старий, що впустив К. до хати. К. прийняв запрошення з вдячністю, бо зрадів, що нарешті сяде. Більше на нього ніхто не звертав уваги. Жінка, що прала біля ночов, білява, в розповні молодості, тихо співала, чоловіки товклись і крутилися, діти лізли до них, але їх весь час відганяли, безжально оббризкуючи водою, що попадала й на K., жінка в кріслі завмерла, мов нежива, й дивилася не на дитину біля грудей, а кудись угору.

K., певне, довго дивився на цю незмінну, гарну, сумну картину, але потім, мабуть, заснув, бо коли потім стрепенувся, почувши гучний оклик, голова його лежала на плечі в старого, що сидів поряд. Чоловіки вже викупалися і стояли вбрані біля К., а в шаплику під наглядом білявої жінки хлюпались діти. Виявилося, що крикливий бородань не головний із тих двох. Другий, не вищий за нього і з багато меншою бородою, тихий, не швидкий на думку широкоплечий і широколиций чоловік стояв, похиливши голову.

— Пане землеміре, — сказав він, — вам тут не можна залишатися. Вибачте за неввічливість.

— А я й не думав залишатися тут, — мовив K., — хотів пише трохи перепочити. А тепер, перепочивши, піду собі.

— Ви, може, дивуєтесь, що ми такі негостинні, — сказав чоловік, — але гостинність у нас не узвичаєна, нам гостей не треба.

Сон трохи додав К. сили й чуйності, і його втішила така відвертість. Він рухався вільніше, пройшовся, спираючись на свій ціпок, по кімнаті й навіть підійшов до жінки в кріслі. А втім, він і на зріст був найбільший у кімнаті.

— Авжеж, — погодився K., — навіщо вам гості. Але часом людина може й знадобитися, наприклад, я, землемір.