Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 52

Ми злетіли вище найпершого шару хмар. Він був не дуже високий, драний, і в дірки нам відкривалася рівнина внизу; там не лишилося ні гаю, ні кущика, але й Сарани там не лишилося — вся її маса ринула до скель. Ревли, не вмовкаючи, роги, й це ревище тонуло в кам’яному гуркотінні: трусилися, обвалювалися скелі. Над ними хмарою стояла курява — і чорний дим.

— Що вони роблять?!

Сарана штурмувала хребет.

Стоноги дерлися по стосах своїх загиблих родичів. Вершникам не потрібні були сходи, мотузки, альпіністське спорядження — вони просто перли, завалюючи пролами й щілини тілами найперших. Вони йшли по головах, по спинах, підіймалися на неприступні скелі та стрибали з них, розбиваючись, вистеляючи шлях тим, хто йшов слідом.

А проти них воювали скелі. Зсувалися, плювалися вогнем, кидалися уламками. Струшували з себе, як величезна тварина струшує комах зі зморшкуватої шкіри. Скелі воювали, викидаючи з тріщин полум’я і дим, знищуючи самих себе, розвалюючись, а Сарана все перла й перла.

У долині між двома хребтами її натиск трохи послабшав. Як вода, перш ніж ринути через греблю, збирається у велике озеро — так маси вцілілих вершників зібралися в купу, наче вариво в казані, й щохвилини їх більшало.

Я стисла Гарольдову руку. Він відповів мені кволим потиском; ми перелетіли другий хребет, вдалині змалювався замок, а просто під нами відкрилася невеличка ущелина на підступах до воріт.

Ущелина не була порожньою. Біля входу в печеру, величезного, як Тріумфальна Арка, нерухомо стояли десятки й сотні неживих істот — люди, звірі, величезні павуки, що з’явилися казна-звідки, ікласті снігові чудовиська, про яких я чула тільки в легендах; глибоко в печері горіли вогнища та смолоскипи, їхнє світло відбивалося в тисячах мерехтливих очей. Усі, до кого зміг дотягтися некромант, вибралися зі склепів і вирушили на війну, тож печера слугувала їм за польовий табір.

Мені гидко й страшно було на них дивитися. Але й погляду відвернути не вдавалось. І я дивилася на них, облізлих, ізсохлих — вони ніби з’явилися просто з фільмів жахів. Аж раптом вогні в печері всі разом згасли, бо їх заступив велетенський тулуб — назовні виліз дракон.

Гарольд раптом почав різко знижуватися. Його політ ось-ось мав перетворитися на падіння; зусиллям волі я змусила себе зробитися легкою-легкою, легшою за дирижабль, легшою за кульбабу, щоб небо притягало мене, тільки не земля…

Дракон із зусиллям виволік із печери останні метри хвоста. Він умер, напевно, від старості; луска на ньому облізла, можливо, ще за життя. Величезні крила тяглися по камінню. Дракон відійшов до самої брами й сів, похнюпився, опустив байдужу морду.

Пальці Гарольда стискали моє зап’ястя. На превелике моє полегшення, він не здався, не закричав: «Кидай!» чи іншу подібну нісенітницю. Він вирівнявся, піднявся вище, ми проминули браму між двох високих скель і, повільно піднімаючись, повернули до замку.

Добре, що в небі майже неможливо розмовляти. Вітер шумить.

Уздовж дороги, як і раніше, горіли смолоскипи, біля вогнищ метушилися люди — щось варили у величезних казанах, щось майстрували або просто тислися до вогню; навіть згори було видно, наскільки вони розгублені й пригнічені. Хтось побачив нас у небі здаля, й за мить усі роботи припинилися — люди дивились на нас, хтось махав рукою. Мертві арбалетники, які так само чергували на скелях, провели нас тьмяними поглядами: залізний череп був у Гарольда, й вони вирішили, що раз ми тримаємося за руки — я теж заслуговую на довіру.

Мертвий дракон стояв у мене перед очима.

Шуміло у вухах. Хотілося повернутись додому.

У чорній залі з високим склепінням і досі стояв обідній стіл. Біля столу сиділа людина в залізному нагруднику поверх шкіряної куртки. Гарольд вихопив меча:

— Деспот!

Чоловік повернув голову. Його зазвичай граціозні рухи тепер були повільними й важкими. І сам він здавався важким, як відлита з воску лялька.

— Ходімо звідси, Гарольде, — сказала я швидко.

Принц-деспот підвівся. Незграбно вклонився — мені.

— Що ти тут робиш?! — гаркнув Гарольд. По-моєму, це він з переляку так кричав.

— Служу, — промовив принц-деспот. — Служу моєму панові.

— Гарольде, ходімо звідси…

— Хто тебе вбив?

— Мій пан.

— Гарольде, це через мене! Ходімо, я тобі все розповім… Ну ж бо, ходімо!

Гарольд заскреготів зубами так, що, здається, луна розкотилася під склепіннями. Я майже силоміць витягла його із зали.

— Його не можна було залишати живим, він…

— Мовчи. Не треба мені пояснень.

Ми вийшли до парадового входу. Кістяки сиділи у своїх нішах, не ворушились, мов неживі. І за те дякувати.

— Я забула тебе попередити, — у мене зуб на зуб не попадав. — Максиміліан убив принца-деспота, бо той…

— Свого найкращого друга, — пробурмотів Гарольд. — Першого міністра, воєначальника, радника…

— Ну, знаєш. Ти деспота теж брав у союзники.

Він зупинився, важко дихаючи, і я пожалкувала про свої слова.

— Некромантові потрібен мертвий полководець, — крізь зуби процідив Гарольд. — Справедливо, правильно. Знаєш, Ліно… Я намагаюся зрозуміти й ніяк не можу… Чому він пам’ятав Оберона, коли я забув?!

Я не знайшла, що відповісти.

Від вогнищ до нас бігли стражники: хтось упізнав Гарольда й заголосив зовсім по-жіночому. Крізь хмари диму пробилося кволе сонце, вогні смолоскипів поблідли; мертві арбалетники відсунулися глибше в щілини своїх укриттів. Земля здригалась, у скелях гриміли обвали.

Тьмяні сонячні відблиски тремтіли на поверхні озера.

Максиміліан сидів на березі — навпочіпки, тримав долоні в прозорій воді. Я нечутно приземлилася на плаский замшілий камінь. Дивна річ — некромант мене не зачув: сидів, напружений якийсь, і від його рук розходилися по воді широкі кола.

— Максе, навіщо ти це зробив?!

Він здригнувся:

— Не треба так робити.

— Як?

— З’являтися тихо, з-за спини.

— Вибач… Навіщо ти оживив дракона?

— Я не можу оживляти. Я підняв.

— Як ти посмів? Як ти…

— Тихше, — він підвівся й обернувся, ховаючи за спину мокрі руки. — Йому однаково. Він мертвий. А я воюю із Сараною.

— Тобі його не шкода?

— А тобі людей не шкода? Лише драконів? Он які інфантильні в нас маги дороги…

— Навіщо ти мене кликав? — я стисла руків’я Зшивача, начебто шукала його підтримки. — Дивлюся, в тебе все нормально, допомога не потрібна…

— Потрібна, — він глибоко зітхнув. — Спасибі, що прийшла.

У його чорних очах зовсім не видно було зіниць. Чи то вони повужчали, ніби макові зернятка? Чи навпаки, розширилися, заповнили дуже темну райдужну оболонку. Руки він, як і раніше, тримав за спиною.

— Що з тобою? Що з руками?

— Нічого… Я чаклував.

— Покажи!

Він посміхнувся й простяг мені долоні. Вони були ніби в червоних рукавичках; кінчики пальців почорніли, шкіра висіла лахміттям.

— Максе! Та що ж ти… Як ти взагалі… Це ж… У мене посох, я можу…

— Ну чого ти голосиш, Ліно. Я не дитина.

Він втупився у свої долоні. Шкіра сходила, немов зміїна, клаптями летіла за вітром. Пальці повільно блідли, вкриваючись новою рожевою шкіркою. Я згадала свої долоні після роботи Зшивачем; серце стукотіло десь у горлі.

— У житті стільки не чаклував, — очужіло мовив Максиміліан. — Сили не вистачило, щоб вчасно підлікуватись. А в озері вода холодна. Дуже, дуже холодна.

— Я можу… Могла б… Хоча б знеболити!

— Знеболювати цього не можна, — він мотнув головою. — Я потім чаклувати не зможу, якщо руки оніміють… Ти бачила — скелі?

— Бачила, — я покусала губу. — Чому… чому б тобі й далі скелями не воювати? Вогонь, дим, обвали, лавини… Як на мене, дуже здорово.

— Лавини їх не зупинять. Бачила, як пруть? Ні-і, Ліно, зупинити Сарану може тільки великий страх… позамежний жах. Сарана не боїться смерті… Але моїх мертвяків вона злякається. Я знаю, як розколупати страх навіть у комашиних оболонках.