Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 54

Голова в мене ще трохи паморочилася. Пересохлий рот горів, сльозилися очі. Сарана наступала, не зменшуючи швидкості, й близько, дуже близько були тепер їхні луки та арбалети. Добре, що хмари розійшлись, і за спиною в мене висіло невисоке сонце. Я сподівалася, що його промені — просто назустріч стрілкам — перетворять мене на складну для влучання мішень…

Залп! Лучники Сарани одночасно випустили — навісом — цілу хмару стріл. У вухах засвистіло; я злетіла вище й побачила, як важкі стріли з чорним оперенням б’ють у плечі, в груди, в обличчя воїнів некроманта. Як вони на мить заточуються — але втримуються — і далі стоять, обтикані довгими дерев’яними голками, цілком до цього байдужі.

Я шукала поглядом некроманта. Мені ставало дедалі незатишніше в цьому небі, над головами кочівників і мерців, я боялася опуститися нижче — а з великої висоти нічого не могла розгледіти…

Новий залп! Огидний виск летючих стріл. Якийсь кістяк в іржавій кольчузі впав, збитий з ніг, але відразу підвівся й знову завмер на своєму місці. Стріла стирчала в нього з кощавого плеча, здаля здавалося, що кістяк затис під пахвою градусник.

Сарана не стишувала ходи. Хтось у лаві кочівників вигукнув бойовий поклик — і вершники підхопили його. У єдиному пориві роззявилися чорні круглі роти:

— Е-а-а-а!

Військо мертвих не здригнулося. Але є ж закони фізики, розгублено подумала я, Сарана на бігу важчає, вона зімне мерців просто за інерцією…

Цієї миті некромант пронизливо завив, і його виття перекрило навіть ревіння Сарани. Військо мертвих зробило крок уперед — начебто мерцям у спини вдарив порив вітру.

Мамочко, рятуйте… Втікати… Втікати! Мерщій… Звідси…

Жах був як голка в потилицю. Обливаючись потом, трясучись і схлипуючи, я кинулася геть від бойовиська — і тільки за кілька хвилин маг дороги в мені зміг узяти гору над переляканим до мокрих штанців дівчиськом. На той час мене віднесло далеко Сарані в тил.

Максиміліан завив знову. Я вчепилась у свій посох, заслоняючись від нього, огортаючи себе захисним коконом: це магія. Чужа ворожа магія, вона пробирає до кісток, але я зумію встояти. Я ж бо маг дороги!

Сірий вітер жаху дув у спини мерців. Погойдуючись, як пластмасові іграшки, вони посувалися крок за кроком, і попереду крокував принц-деспот. Сарана ще й досі наступала — на мить мене здивувала нелюдська хоробрість кочівників.

Вони були не зовсім людьми. Але все-таки живими.

Рух сповільнився. Змішалися ряди. Сарана зупинилась біля перешкоди — вперше за багатоденний похід. Два війська нарешті зійшлися; мертві чудовиська з тьмяними очима, здохлі павуки й викликані з могил люди опустили на кочівників дрюки, сокири, мечі й гостре каміння.

Максиміліан завивав, невидима хвиля страху вихлюпувалася з його легень, а над головами Сарани розповзалася начебто величезна прозора амеба: саме повітря тремтіло від жаху. Я виставила посох перед собою, намагаючись захиститися; здавалось, що я тримаю розкриту парасольку назустріч потокові з пожежного брандспойта.

То он що мав на увазі некромант, коли говорив про «позамежний жах»! Військо мертвих створінь, страшне саме по собі, слугувало за дзеркало-підсилювач для того потоку жаху, який насилав Максиміліан. Це була справжня психічна атака, і я не знаю, хто, крім магів, міг би встояти.

Ряди Сарани змішалися: хтось намагався втікати. Хтось істерично бився, перекидаючи солдатів некроманта, рубаючи їм голови — але мерці однаково підводились, як у фільмах жахів, і йшли вперед. Принц-деспот крутився, мов смерч, від його меча вороги розлітались, мов кеглі, валилися один на одного, не перестаючи запекло волати:

— Е-а-а-а!

А задні ряди війська Сарани тим часом натискали. Вражені страхом, поранені, збентежені кочівники намагалися відступити — й падали під ноги своїм же товаришам, які неухильно йшли вперед. Зчинився хаос.

І тоді над схилом повільно, важко підвівся дракон із вершником на спині. Тінь дракона повзла по землі, накриваючи живих і мертвих, кожен змах крил закручував маленькі смерчі. Максиміліан склав руки рупором — я бачила — і видав звук, схожий на скреготіння тисячі залізних нігтів по склу. Посох у моїх руках завібрував.

— Не страшно, — прохрипіла я.

У казані, що кипів на схилі серед каміння, не можна вже було розгледіти ні принца-деспота, ні Лісового Воїна. Дракон важко ширяв, його крила затяглися зеленавим вогнем, а важка голова все одно хилилася до землі.

Відчуваючи, як лють розгорається в грудях, я зібрала її докупи й перелила в посох через ліву руку. Дракон з вершником наближався. Я бачила Максиміліанову постать ніби в отворі прицілу. Ближче… Ще ближче…

Вогонь, який пульсував у моїй руці, в грудях, у ратищі посоха, раптом охолов. Перетворився на крижану скловату. Новий жах був не насланий, не магічний; це був мій власний жах. І нічого не можна було з цим вдіяти.

Некромант страшно змінився — й змінювався щосекунди. Шкіра обліпила череп і зробилася майже прозорою. Роззявлений рот чорнів нерівною дірою. Руки жили окремо від тіла: пальці з багатьох-багатьох суглобчиків, пальці нелюдської довжини з гулястими наростами й чорними нігтями, вони посмикувались і шкребли повітря, шкіра на звороті долонь потріскалася й сочилася сукровицею. Він летів просто на мене — я чудово бачила його, ніби в бінокль, ніби в оптичний приціл рушниці, якої в мене зроду не було — а як би придалася зараз добра рушниця…

Дракон і вершник промчали за кілька метрів піді мною. Повітряний вихор закрутив мене, пожбурив угору й відразу ж униз — я ледь вирівняла політ. На схилі тривав бій, точніше, дивовижна тиснява: Сарана, охоплена жахом, у сум’ятті намагалася кинутись навтьоки, а назустріч їй перла нова Сарана, свіжа, одержима єдиною пристрастю: наступати на ворога, м’яти його, топтати, чавити. Вперше, можливо, за всю історію військо Сарана знищувало саме себе. Із цієї моторошної каші підіймалися нові мертві — кочівники, що перейшли під командування Максиміліана.

Ось і кінець, подумала я. Кінець Сарані й заразом кінець Королівству. А некромантові, може, тільки початок? Народження? Його міць зростає щосекунди. Чим більше мерців під командуванням — то дужчий він сам, і шанси мої тануть.

Дракон описав коло й повернув до замку. Ті з мерців, що могли пересуватися, потроху відступали вниз, на вихідні позиції, до печери. На трьох лапах повз величезний здохлий павук. Гублячи жмути шерсті, пленталися гірські чудовиська. Принц-деспот, трохи пом’ятий, але в цілому непогано збережений, вигукував якісь команди. Я шукала поглядом Лісового Воїна — й не могла знайти, та й надто вже страшно було дивитися на військо Максиміліана, вціліле в першій битві…

Сходило сонце чи сідало? Скільки часу минуло, ранок це чи вечір? Я раптом відчула, що зараз упаду. Дотягти б до безпечного місця, подалі від мерців і від Сарани…

Дракон знижувався біля самих воріт замку. Здаля він раптом нагадав мені ганчір’яну іграшку, що її шила, тримаючи на колінах, нещаслива Една. Величезна пом’ята іграшка з рогатою головою-черепом, чорна постать на гострому хребті…

Я зрозуміла, що наздоганяю їх. Переслідую і не думаю відставати. Вітер бив мені в обличчя, очі сльозилися, щоки пашіли; я витяглася, взяла посох напереваги. Навкруги хмарами висіла курява, усе було, мов у тумані.

Де Гарольд?

Чекає він на мене біля замку некроманта — чи повернувся до своїх?

Дракон пішов на зниження. Чорний плащ розвівався за спиною Максиміліана. Він мав дурість повернутися до мене спиною…

Убивати ззаду — звичка некроманта. Але що ж мені робити?! Зараз — або ніколи!

Волі в мене вистачило. Але руки здригнулися.

Ударом блискавки некроманта скинуло зі спини дракона. Лапи чудовиська вже торкнулися землі; той, хто раніше був Максиміліаном, перекинувся через голову з висоти метрів чотирьох — і відразу ж став на ноги. Я прицілилася ще раз, але вдарити не встигла: некромант поворухнув своїми моторошними пальцями, й посох вирвався в мене з рук, вислизнув, ніби натертий олією.