Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 58

Мені схотілося сказати: відіграйте назад. Я так не хочу. Завантажте збережену гру, так нечесно, я ж не думала…

— Ім’ям Оберона! — кричав Гарольд.

Максиміліан мовчав. Не знаю, чому, може, боявся, що язик некроманта опоганить ім’я короля?

Величезна шпичкаста куля, випущена з ручної катапульти, зі свистом кинулася мені в обличчя. Я бачила, як вона летить, але не могла ухилитися. Гарольд у стрибку збив кулю мечем. Заточився. Булава вершника впала йому на спину. Гарольд повалився. Максиміліан відкинув нападника, на допомогу прийшли відразу двоє. Зовсім поряд я побачила морду стонога — сліпу закостенілу масу без жодного виразу…

— Ім’ям Оберона!

Максиміліан все-таки зважився вголос назвати ім’я короля.

Його сорочка блищала від крові — знову відкрилася рана на грудях. Я побачила, що він зараз упаде, і ривком зняла захист із нашого війська. До Мрячної Бабери такий захист, якщо некроманта й Гарольда зараз уб’ють…

Блискавка з мого посоха протріщала в порожнечі. Той, у кого я мітила, рвучко сахнувся назад — начебто його смикнули на гумці.

Зникли лучники в скелях. Не знаю, як вони знайшли потаємні Максиміліанові стежинки — але тепер вони пішли, хоча мого захисту більше не існувало; залишаючи нерухомі тіла стоногів і вершників, армія Сарани всотувалась у ворота — ніби кіно пустили у зворотному напрямку. Ревли роги; я почула їх уперше з початку бою.

Здавалось, уся Сарана, скільки її було, отримала раптом наказ відступати…

— Отримали, сволото? Отримали, еге ж?!

Від люті я стукнула посохом об землю. У небо вирвався переможний промінь, немов зелена шпиця. Сарана, не зважаючи, відступала швидко — але в повному порядку. Мені вистачило розуму не переслідувати вершників.

Гарольд навіть не силкувався підвестися. Дихав із натугою: в нього було зламано кілька ребер і, здається, шпичаком зачеплено легеню. Поряд лежав на боці стоног, схожий на перекинутий танк у крицевій броні, та ще валялися якісь тіла, а я все намагалась зрозуміти, що ж трапилося. Чому вони відступили? їх не могли стримати ні гори, ні мерці, ні чаклунство, ні мечі, то чому ж, коли ми були майже вбиті, вони раптом повернули назад?!

Я ніколи досі не загоювала людям легені. Це зовсім особлива тканина — я зачула долонями, як вона почала набрякати, набухати кров’ю, і перелякалася до нетями. Щось говорив Максиміліан — я не чула. Я латала складно переплетені тоненькі капіляри, начебто вишивала в темряві.

Подих у Гарольда вирівнявся. Ребра йому скріпила я абияк, зате знеболила, не шкодуючи сили. Посох нагрівся в моїх руках, здавалося, плюнь на нього — засичить. Навколо метушилися мечники та списоносці, лучники поквапливо збирали стріли, не зважуючись підходити близько до перекинутих стоногів…

— Ліно! Ти мене чуєш чи ні?!

— Ні, — зізналась я.

Максиміліан дивився на мене з таким страхом, що я знову занепокоїлась.

— Що сталося?

— Коли ти вдарила посохом… Вибила свій промінь…

— То й що?

— Можеш іще раз таке зробити?

— Навіщо?

— Ну, я тебе прошу.

Гарольд, крекчучи, підвівся.

— Довоювалися, — прохрипів, намагаючись зобразити посмішку. — Що в цих, пласкопиких, обідня перерва?

Максиміліан не зводив з мене вимогливого погляду. Руки його з потворними довгими пальцями ще здригалися, начебто в судомі. Я згадала, як він кричав, захищаючи мене: «Ім’ям Оберона!»

Посох стукнув об кам’яну плиту. У вечірнє небо, курне, вітряне, вирвався промінчик зеленого світла — кожен посох вирізняється особливим променем, за таким променем упізнають власника…

Максиміліан скрикнув, і майже одночасно закричав Гарольд, витяг руку, вказуючи на гори…

Над їхніми вершинами, далеко, висвітився в небі яскравий білий промінь.

— Вони пішли, бо король на троні. Король у своєму замку. У своїй столиці, — Максиміліана знову трусило, уламок монети стрибав у нього на грудях. — Сарана зачула це.

— Оберон? — тихо запитала я.

— Сарана безмозка, я тепер точно знаю, це єдина істота… наполовину розумна. Ця тварина відчуває тонкий світ — усе, що відбувається. Король на троні, не я… справжній. Уся Сарана тепер ломиться в замок…

— Оберон повернувся? — я не вірила собі. Слова залишалися словами.

— Там же нема гарнізону, — Гарольд схопився за сиві пасма. — Десяток стражників, Уйма, жінки… Канцлер… І вся Сарана піде тепер на них?!

У мене паморочилася голова.

— Скажіть мені, ви… Оберон повернувся?!

Гарольд кивком показав на юрбу збуджених солдатів, які збилися в купу.

Вижили майже всі — стражники, ополченці, колишні найманці принца-деспота, навіть поранених було небагато. Вони забули й про битву, хапаючи тепер один одного за рукави, говорили пошепки та майже кричали, до мене долинали уривки фраз: «Оберон… король… та як таке могло… а сам же! Чув щось… чаклунство… Оберон…»

— Треба летіти, Ліно, — швидко сказав Гарольд. — Що б там не сталося…

Я дивилася на гори. Туди, де станув білий промінь. У тому напрямку, де був замок.

— Гарольде… Якщо це… якась помилка, я просто, ну… не переживу.

— Летімо.

Я вагалася.

— Ти боїшся?

— Я боюся, що це не він.

— Ліно, Сарана валить зараз прямо на замок! Без нас там…

— Летіть, — тихо сказав некромант.

— А ти?!

Максиміліан відвернув погляд:

— Якщо ти боїшся, що це не він… Я боюся, що це саме він і є. Та й по всьому.

Гарольд був як мішок із камінням, прив’язаний до моїх ніг.

Його рана давалася взнаки. Він мужньо тримався, але земля притягала, а в мене не було сили, щоб волікти такий тягар. Нарешті, ми приземлилися біля самих гір, на рівнині, де зовсім недавно стояла Сарана.

Здавалося, тут проїхав величезний асфальтовий каток. Невисокі пагорби зрівнялися з землею, а високі зробилися помітно нижчими. Земля була вкрита хрустким шаром крупного піску, перемелених костей і друзок — ні травинки, ні кущика, тільки хрускіт під ногами та парують гори вугілля. Подекуди валялися здохлі стоноги. Дуже не хотілося залишатися тут, але Гарольд не міг летіти далі.

— Нам би коней…

— І що? Пробиратися верхи крізь лави Сарани?

Я простягла долоню над його головами, але він перехопив мою руку:

— Зараз не треба. Бережи сили. Сам упораюся.

Він приплющив очі й задихав глибоко, зосереджено. Земля під нами тремтіла: Сарана перетікала до замку Оберона, але не колишнім похідним кроком. Це не був і безладний тупіт втечі: земля здригалася швидким гарячковим тремтінням, начебто Сарана мчала щодуху назустріч добре відомій меті.

Я не зводила очей з обрію: білий промінь — знак Оберона, я пам’ятала його. Тепер мене розгойдувало ніби величезним маятником: я рвалася туди, у замок, щоб побачити Оберона, засміятися й заплакати від полегкості, скинути з себе відповідальність разом із усім цим кошмаром… А за секунду по тому раптом починала сумніватися. Тільки білий промінь… Його можна підробити. Можна викликати Сарану нечутним наказом. Можна гратися з нами, ніби кішка зі зграйкою хоробрих мишей, щоб Королівство вмирало повільно й ми були свідками цього…

Але кому це потрібно? Хто на таке здатен?!

Мрячна Бабера.

Я відчувала тугу, заздалегідь знаючи, що ніякого Оберона в замку нема, що це ілюзія та знущання. А за мить знову починала сподіватись, і так мене шпурляло від радості до страху, від надії до розпачу, а секунди текли одна за одною, і земля тремтіла дедалі тихіше — Сарана віддалялася.

— Чому він не полетів з нами?

Гарольд не назвав Максиміліана некромантом, але імені його теж не вимовив.

— Не знаю, — збрехала я. — Як ти?

Гарольд розплющив очі, хотів іще щось сказати, але погляд його метнувся мені за плече:

— Дивися!

Я озирнулась, як ужалена, і встигла помітити: найближчий до нас здохлий стоног ворухнувся! Я злякалася, що він зараз устане, вихопила посох, але все вийшло навпаки: кістяні пластини панцира зненацька тріснули, розійшлися, з щілини, що відкрилася, посипався пісок.