Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 59

Тіло стонога осіло. Він був схожий тепер на розсохлу фігурку, зліплену на березі знудьгованими пляжниками: панцир, тьмяніючи, обпадав. Усередині були пісок і дрібний щебінь.

— Це не живі істоти, — зміненим голосом сказав Гарольд. — Це… нам треба було раніше здогадатися. Це щось інше.

— Чари?

— Напевне. Але не людські.

Я стисла в долонях свій посох. Мені дуже хотілося спробувати ще раз, випустити в небо зелений промінь і дочекатися відповіді. Я набралася хоробрості, знайшла серед хрусткого сміття камінь, схожий на лоб слона, і вдарила в нього посохом.

Здійнявся промінь. У вечірній напівтемряві, яка вже насувалася, він був дуже яскравим, теплим, смарагдовим, і світло його трималося кілька секунд. Зелений відблиск упав на обличчя Гарольда. Ми з ним дивилися в один бік — на обрій.

Хвилина. Друга. Третя. Всередині у мене начебто послабшала пружина: я зрозуміла, що дуже, дуже стомилася.

— У нього можуть бути справи важливіші, за відповіді на твої сигнали, — тихо сказав Гарольд.

— Звичайно.

— Він повинен готуватися до оборони…

— Ну, звісно.

— Якщо він у замку, всередині, міг і не бачити променя…

— Еге ж.

Я сіла біля Гарольда на гостре каміння. Між нами та замком — військо Сарани, зріділе, та ще й досі смертоносне. Я згадала, як сліпі морди стоногів насувалися на мене, і здригнулась, ледь не прикусила язика. Тепер знову доведеться над ними летіти…

Гарольд із натугою підвівся:

— Я готовий.

— Ага.

— Вставай, Ліно!

— Зараз.

Він простяг мені руку. Я вчепилася за його велику долоню в грубій рукавичці. Підвелася — й раптом схлипнула, випустила один за одним відразу два зелені промені.

— Не марнуй сили!

Ми злетіли незграбно, мов двоє бегемотів. Дуже повільно набирали висоту, коли над обрієм — над замком — спалахнув, ніби довгаста блискавка, яскравий білий промінь.

Двічі.

На заході ще стояла світла арка, а земля вже стемніла, тіні розповзлися, наближалася ніч. Сарана на ходу запалила смолоскипи — кожен завбільшки з невеличке багаття.

— Вище, Гарольде! Будь ласка, вище!

Сарана прискорювала та прискорювала крок, начебто боялася кудись запізнитися. Дорогою їй траплялися гаї та села, траплялися — й зникали. Смикалися верхівки височенних стовбурів, падали, перетворювалися на друзки під безліччю ніг. Розкочувалися по колоді будинки, валилися дахи — я дуже сподівалася, що тут не залишилося жодного мирного жителя й навіть звірі покинули ці ліси. Потік Сарани заливав землю, залишаючи по собі дим, щебінь та перемелені кістки, а попереду підносився замок Оберона і його місто, столиця Королівства.

У небі нас теліпало вітром. Для того щоб просто встигати за Сараною, доводилося летіти так швидко, як ми тільки могли. Гарольд раптом витяг руку, показуючи щось попереду та внизу.

У темряві ледь виднілися вежі замку.

Поля, луки, гаї навколо були приречені. Мені не хотілося думати, що станеться з містом, а Ланс… Він, звичайно, розіллється, щоб потопити Сарану. Але вершники складуть греблю із власних тіл, задушать річку — і перейдуть по сухому.

Я гукнула Гарольду, що треба квапитися, й цієї миті нас помітили. Відразу десяток стріл націлився знизу, посох у мене в руці затремтів, попереджаючи про небезпеку.

— Стережися!

Стріли проткнули повітря в тому місці, де ми щойно були.

— Вище, Гарольде!

Зрозуміло, він не сказав: «Не можу». Він стискав зуби й робив те, що було потрібно, але земля притягала його щосекунди сильніше. Тим часом Сарана сповільнила крок. Через нас?

Ні. Просто замок був уже — ось він. Піднято міст, зачинено браму. Вогонь велетенських смолоскипів освітлював білі стіни, вітражі вікон, і в цьому світлі замок здавався нереальним — тінь, ескіз, наче й не було його, наче зараз зникне. А Сарана розтікалася, обходила замок ліворуч і праворуч, ховаючи під собою перекинуті вози, залишки табору, недобудовані укріплення та найближчі до стіни будинки…

— Оживи!

На льоту я промахнулася. Гарольд не отримав моєї допомоги, зате я відразу ж послабшала.

— Тримайся!

Я простягла йому посох. Він ухопився за гладеньке дерево й упевнено потяг мене вниз. Скільки я не уявляла, що мене притягає небо — дива не сталося, Гарольд летів до землі, я не могла його втримати.

Він мовчки розтис пальці. Мене відразу ж підкинуло вгору, мов повітряну кулю, з якої скинули баласт. Тепер Гарольд опускався сам, із розкинутими руками, в останньому зусиллі намагаючись втримати рівновагу — велика, гарна мішень, десятки лучників примружили очі…

Ну, не дочекаєтесь!

Нерозумно було збивати одного, двох, та хоч п’ятьох — Гарольдові зараз вистачило б однієї-єдиної влучної стріли. Слід було обеззброїти відразу всіх; я раптом згадала, як ми з Обероном відкопували засипаний караван — у пустелі, де час тече, мов пісок.

Мій посох плюнув вітром.

Стріли, що летіли вгору, збилися з курсу й закрутилися коловертю. Мене віддачею пожбурило назад, я ледь устигла побачити, як закрутився, заточився Гарольд. Невже в нього все-таки влучили?!

Він боровся до останнього. Але час польоту минув.

Голови, голови, голови, кістяні шоломи, голови; Сарана була схожа на залитий нафтою брук.

І на цьому брукові безсило ширяло Гарольдове тіло, яке здавалося моєю власною тінню — вона віддалялася, назустріч їй підіймалися списи та піки…

Я зрозуміла, що запізнюся. Хоч як тут квапся — Гарольд налетить на вістря раніше, аніж я його підхоплю. А якщо встигну — все однаково не зумію допомогти: він заважкий для мене, і політ його скінчено. Я зміркувала все це, уже падаючи вниз головою, з дикою швидкістю знижуючись, ніби винищувач у піке…

Біла тінь метнулася мені напереріз.

Майнуло величезне крило, золоте в світлі смолоскипів. А ще за секунду я побачила коня з довгою шиєю, зі страшною вискаленою мордою. Вершник стояв на стременах; упоперек сідла лежав Гарольд. Кінь ішов на зліт, швидко віддаляючись від землі, здавалося, він підіймається крутим схилом. Услід йому й теж напереріз рвалася хмара стріл — здавалось, вони розумні, кожна мітить у спину вершникові, у бік коневі…

Я вдарила вітром, як реактивний мотор. Смерч закрутив стріли, змішав оперення та наконечники, розкидав. Унизу ревли стоноги, падали лучники. Мене відкинуло так, що я перестала уявляти, де верх, де низ.

У ніс вдарив смердючий дим від смолоскипа. Зовсім близько тріскотіло полум’я. Я рвонулася геть від нього й правильно вгадала напрямок: замість смердючого диму мене захлиснув потік холодного свіжого повітря. Переді мною знову відкрилося темне небо, й мчав під хмарами білий кінь.

Він летів зовсім не так гарно, як мені раніше уявлялося. Напівпрозорі крила смикалися рвучко, мов у кажана, і не розкривалися до кінця. Я бачила його кругле біле черево; кінь раптом заклав віраж і помчав просто на мене: біла грива розвівалась, як хмара, блищали зуби й шалено зблискували вибалушені очі.

У людини в сідлі було незвично люте, жорстке обличчя. Коротка борода стояла сторч, низько на чолі сиділа корона. Летючий кінь сповільнив рух, і вершник простяг мені руку.

Розділ вісімнадцятий

Зло не має влади

Ми приземлилися на фортечній стіні й відразу ж спустилися кам’яними сходами у двір — подалі від стріл Сарани. Зусібіч набігли стражники зі смолоскипами. Усі здавалися радісними й метушливими, їхні обличчя розпливалися в мене перед очима.

Гарольд ішов сам. Оберон наздогнав його, розвернув до себе обличчям, втупився у вічі; вони були приблизно одного зросту. Гарольд кволо посміхався.

— Поранений? — уривчасто запитав Оберон.

— Ліна допомогла. Склянка вина, і я готовий буду…

— Стій. Нікуди ні кроку, поки я не скажу. Канцлере, нагодуйте і напоїть старшого королівського мага, — Оберон говорив сухувато, дуже офіційно. Я зовсім не так уявляла собі цю зустріч.