Погоня за вівцею - Мураками Харуки - Страница 40

— Однак цієї весни вона його покинула. А сам він зараз лежить при смерті і не приходить до тями. Досі вівця тривалий час заміщала його пошкоджений мозок…

— Як йому пощастило! Це набагато краще, ніж опинитися у напівсвідомому стані, як «знеовечений»…

— Цікаво, чому вона його покинула? Після стількох років, коли вже була створена велетенська організація.

Професор Вівця глибоко зітхнув.

— І ти все ще нічого не зрозумів? З ним відбулося те саме, що й зі мною. Став непотрібним. У кожної людини є своя межа спроможностей. І в тих, хто досяг її, вівця не має потреби. Мабуть, він не збагнув до кінця, чого вівця прагла. Його роль зводилася лише до того, щоб створити велетенську організацію. Коли ж цю справу було закінчено, його викинули на смітник. Так само мене використали як транспортний засіб…

— Як ви гадаєте — що з нею потім сталося?

Професор Вівця взяв зі стола фотографію і постукав по ній пальцями.

— Блукає по Японії. Шукає нового господаря. І, може, за допомогою якихось засобів збирається поставити його на чолі тієї організації.

— Чого ж усе-таки вівця хоче?

— Як я вже казав — на жаль, мені не під силу виразити це словами. Мабуть, прагне втілення овечої ідеї…

— Гуманної?

— Гуманної з погляду вівці.

— А з вашого погляду?

— Не знаю! — відповів стариган. — Справді не знаю. Після того, як вівця мене покинула, я навіть не знаю, наскільки я залишився самим собою, а наскільки став її тінню.

— А що ви мали на увазі, коли нещодавно сказали, що могли б собі зарадити?

Професор Вівця замахав головою.

— А от про це я тобі розповідати не збираюся.

Знову в кімнаті запанувала мовчанка. За вікном захлюпотів рясний дощ. Перший за час перебування в Саппоро.

— І наостанку ще одне прохання: скажіть, будь ласка, що за місце зображене на фотографії? — спитав я.

— Пасовище, де я прожив дев’ять років. Овець там розводив. Відразу по війні його реквізувала американська армія. А коли повернула — я продав його разом з будинком одному багачеві. Гадаю, і зараз там той самий господар.

— І зараз там розводять овець?

— Не знаю. Судячи з цієї фотографії — може, й розводять. У всякому разі, та місцевість безлюдна, куди не глянь — жодної оселі. Взимку туди дороги немає. Навряд чи господар проводить там більше, ніж два-три місяці на рік. Що й казати, тихе й затишне місце.

— А коли господар буває у від’їзді, там хтось порядкує?

— Узимку там начебто нікого немає. Бо хто, крім мене, захоче проводити зиму в такій глушині? Догляд за вівцями можна довірити за гроші місцевій вівчарні під горою. Будинок побудований так, що сніг сам сповзає з даху на землю, а про злодіїв можна не турбуватися. Навіть якби вони щось украли — не дотягли б здобичі до міста. Бо снігу в горах випадає сила-силенна.

— А зараз там хто-небудь є?

— Та як тобі сказати… Думаю, немає. Снігопад на носі та й ведмеді блукають у пошуках їжі, щоб нагуляти жиру перед зимовою сплячкою… А що, ти збираєшся туди їхати?

— Гадаю, доведеться. Бо, крім цього, нема на що сподіватися.

Професор Вівця досить довго не відкривав рота. У кутиках його губ засох томатний соус до фрикадельок.

— Правду кажучи, — вів стариган далі, — тут до вас уже приходив один, розпитував про те саме пасовище. Здається, у лютому чи що… До речі, з вигляду приблизно такого ж віку, як і ти. Казав, що начебто зацікавився фотографією у фойє готелю. Саме тоді я нудився і не знав, куди подіти вільний час, а тому нарозповідав йому всякої всячини. Пам’ятаю, він казав, що збирає матеріал для роману.

Я вийняв з кишені фотографію, на якій я був зображений разом з Пацюком, і передав Професору Вівці. То була фотографія, зроблена сімдесятого року в барі Джея. Я був знятий у профіль, а Пацюк дивився прямо у фотокамеру, випнувши вгору великого пальця. Обидва були молоді й начорно засмаглі.

— Один — це ти, — сказав Професор Вівця, придивляючись до фотографії під світлом лампи. — Але трохи молодший, ніж зараз…

— Фотографії вісім років! — пояснив я.

— Ну, а другий — начебто той самий письменник. Тільки того разу він виглядав трохи старшим, ніж на цьому фото, і був з вусами — це точно…

— З вусами?!

— З акуратно підрізаними вусами і неголеними щоками…

Я спробував уявити собі обличчя Пацюка з вусами, але в мене нічого не вийшло.

Професор Вівця накреслив докладний план, як добратися до пасовища. Сісти на поїзд, потім, не доїжджаючи до Асахікава, пересісти на іншу лінію і їхати так ще три години, поки у підніжжі гір не з’явиться місто. Звідти до пасовища — ще три години автомобілем.

— Велике спасибі! — сказав я.

— Щиро кажучи, не радив би я тобі над міру зв’язуватися з тією вівцею. Мій приклад — добра тому пересторога. Завдяки такому зв’язку ще ніхто на світі не зумів стати щасливим. Бо перед вівцею людські цінності втрачають будь-який зміст… А втім, можливо, у тебе є якісь інші обставини…

— Саме так.

— Тоді будьте обережні! — сказав Професор Вівця. — І, якщо можна, виставте порожні тарілки за двері!

4. Прощавай, готелю «Дельфін»!

Цілісінький день ми збиралися в дорогу.

У крамниці спорттоварів купили альпіністське спорядження і консерви, в універмазі — товсті светри для рибалок і вовняні шкарпетки. У книгарні придбали карту наміченої для обстеження місцевості масштабом 1: 50 000 і книжку в картонній коробці з тамтешнього краєзнавства. Із взуття ми вирішили взяти міцні бутси з шипами для ходьби по снігу, з білизни — жорсткі теплі речі.

— Усе це мені навряд чи пригодиться, — сказала подружка.

— От коли опинишся серед снігів — так не думатимеш! — відповів я.

— А що, хіба ми збираємося там стовбичити до снігопаду?

— Не знаю. Перший сніг випадає вже наприкінці жовтня, отож краще до всього приготуватися. Будь-що може статися.

Повернувшись до готелю, ми запхали куплений товар у великий рюкзак, а зайві речі, привезені з Токіо, вирішили зібрати докупи й передати на зберігання управителеві. Зайвим виявилося майже все, що містилося в її сумці, — косметичний набір, п’ять книжок, шість аудіокасет, вечірнє плаття, черевички на високих шпильках, паперовий пакет з панчохами та білизною, футболка з шортами, похідний будильник, альбом для ескізів, коробка з фломастерами двадцяти чотирьох кольорів, папір для листів з конвертами, махровий рушник, аптечка, фен, ватяні тампони тощо.

— Скажи, навіщо ти взяла вечірнє плаття і черевички на високих підборах? — запитав я.

— Ану ж раптом буде вечірка — що я тоді робитиму? — відповіла подружка.

— Про що ти говориш? Яка там вечірка? — заперечив я.

Однак урешті-решт вона таки запхала у рюкзак акуратно складене вечірнє плаття і черевички на високих підборах. І так само невеличкий косметичний набір, куплений у найближчій крамничці, замість великого.

Управитель готелю радо прийняв на зберігання наш багаж. Я розрахувався з ним за наступний день і пообіцяв вернутися через тиждень-два.

— Ну що? Батько став вам у пригоді? — запитав турботливо управитель.

Я відповів, що дуже.

— Я також іноді собі думаю: от було б добре щось пошукати! — сказав управитель. — А от що — сам не знаю. Батько все життя щось шукав. І досі не перестає цього робити. Змалечку я наслухався багато чого про білу вівцю, яка батькові явилася уві сні. А тому мимоволі мені в голові засіла думка, що справжнє життя — це пошук чогось…

Як завжди, у фойє готелю «Дельфін» панувала глибока тиша. Лише стара покоївка ходила вверх і вниз сходами зі шваброю.

— Та от батькові вже сімдесят три — а вівця ще не знайшлася. Я навіть не знаю, чи вона взагалі існує… Мабуть, батько сам розуміє, що його життя не було дуже щасливим. І мені хочеться, щоб хоч від тепер воно змінилося на краще. Але батько глузує з мене і не прислухається до моїх слів. Бо, мовляв, моє життя без мети.

— А хіба у вас немає готелю «Дельфін»? — м’яко зауважила подружка.