Погоня за вівцею - Мураками Харуки - Страница 41

— Крім того, треба сподіватися, що ваш батько вже закінчив свою частину пошуків вівці, — додав я. — Решту ми взяли на себе.

Управитель готелю всміхнувся.

— Коли так, то вже нема про що говорити. Від нині ми заживемо з ним удвох щасливо.

— От було б добре, якби так сталося, правда? — сказав я.

— Цікаво, чи зможуть вони удвох жити щасливо? — спитала подружка мене, коли ми незабаром залишилися самі.

— Потрібен ще деякий час, але я певний, що все в них буде гаразд. Бо, так чи інакше, сорокадворічна прірва, яка їх розділяла, нарешті зникла. Професор Вівця зіграв свою роль до кінця. Тепер нам доведеться розшукувати сліди вівці.

— Мені вони обидва — батько й син — сподобалися, — сказала подружка.

— Мені також, — сказав я.

Уклавши дорожні речі, ми віддалися коханню. Потім вийшли в місто і попрямували до кінотеатру дивитися фільм. І в фільмі багато пар так само, як ми, пристрасно кохалися. Мені здалося, що спостерігати чиєсь кохання — непогана штука.

РОЗДІЛ 8

Погоня за вівцею (III)

1. Народження, розквіт і занепад міста Дзюнітакі

Я сидів у ранковому поїзді, що вирушив із Саппоро до Асахікава, і, попиваючи пиво, читав грубезний том «Історії міста Дзюнітакі». Дзюнітакі — так називалося містечко, неподалік від якого розмістилося колишнє пасовище Професора Вівці. Великої користі від такого читання, напевне, не було. Як і особливої шкоди. Автор книжки народився в Дзюнітакі 1940 року і після закінчення філологічного факультету університету Хоккайдо присвятив своє життя дослідженню історії рідного краю. Наслідком його діяльності на цій ниві стала тільки згадана книжка. Дата виходу — травень 1970 року. Видання перше і, напевне, останнє.

Якщо вірити книжці, перші поселенці прибули на місце теперішнього Дзюнітакі раннього літа 1881 року. Їх було вісімнадцять, усі — бідні селяни-орендарі з Цуґару. Все їхнє майно складалося з нехитрого сільськогосподарського знаряддя, одежі, постелі, посуду і ножів.

Перед тим вони забрели в селище айнів[21] поблизу Саппоро й за останні гроші найняли молодого провідника-айна — худого чорноокого хлопця, якого айнською мовою називали «Мінливий Місяць» (звідси автор висловив здогад про його схильність до маніакально-депресивного психозу).

Провідником він виявився набагато кращим, ніж могло здаватися з його зовнішнього вигляду. Майже нічого не розуміючи по-японському, хлопець вів похмурих, страшно недовірливих вісімнадцятьох селян уздовж річки Ісікаріґава на північ. І достеменно знав, де можна знайти родючі землі.

На четвертий день селянська ватага добралася до гарної місцевості. Розлогої долини з річкою і прекрасними квітами.

— Тут вам буде добре! — сказав задоволено хлопець. — Хижих звірів нема, земля родюча, а в річці повно лососів.

— Ні, не годиться! — заперечив селянський вожак і замахав головою. — Підемо далі!

«Напевне, селяни вважають, що десь далеко попереду знайдуть ще кращу землю, — подумав хлопець. — Нехай буде по-їхньому. Далі — так далі…».

Ще два дні ватага рухалася на північ. І знайшла узвишшя — не з такою родючою землею, як перед тим, але без загрози повені.

— Ну як? — запитав хлопець. — І тут вам буде добре! Ну як?

Селяни захитали головами.

Подібні відповіді селян повторювалися не один раз, аж поки ватага нарешті не досягла теперішнього міста Асахікава. Від Саппоро — сім днів пішки, кілометрів сто сорок відстані.

— Ну як? Подобається? — спитав хлопець без жодної надії.

— Ні, — відповіли селяни.

— Але ж попереду гори, — попередив хлопець.

— Байдуже, — радісно відповіли вони.

І ватага рушила через перевал Сіоґарі.

Безперечно, якась особлива причина змусила селян обминати родючі землі на рівнині й навмисне прямувати в необжиту глушину. Ховаючись від надмірних боргів, вони втекли вночі з рідного села і намагались уникати місць, де могли б потрапити людям на очі.

Та, звісно, хлопець-айн про це й не здогадувався. Тож зовсім природно, що, дивлячись, як вони гребують родючою землею і прагнуть іти щораз далі на північ, він дивувався, страждав, губився, впадав у розпач і зневіру.

Однак хлопець, видно, був непростої вдачі, й під час переходу через перевал Сіоґарі цілком призвичаївся до незбагненної долі, яка випала йому, щоб вести селян все далі й далі на північ. І навмисне вибирав розмиті дороги і небезпечні трясовини, чим приносив їм велику радість.

Перебравшись через перевал, ватага рухалася далі на північ і через чотири дні наткнулася на річку, що протікала зі сходу на захід. Порадившись між собою, селяни вирішили йти на схід.

Тепер подорож стала справді жахливою. Селяни продиралися крізь безмежні, як море, зарості низькорослого бамбука, півдня брели через траву, вищу за людину, по груди загрузали у мочарну твань, видряпувалися на скелі і, так чи інакше, просувалися на схід. Ночами ставили намети на березі річки і спали під вовче завивання. Листя бамбука різало їхні руки, комарі і мошка обліплювали обличчя, навіть залазили у вуха, щоб насмоктатися крові.

На п’ятий день руху на схід дорогу їм перепинили гори — далі йти було нікуди. Ні, йти можна було, але, як заявив хлопець, жити в тих місцях неможливо. Тож нарешті селяни зупинилися. Сталося це 8 липня 1881 року на відстані двохсот шістдесяти кілометрів від Саппоро.

Передусім вони обстежили місцевість, перевірили воду і землю. Земля виявилася зовсім придатною для обробітку. Потім, розділивши землю між родинами, побудували з колод барак посеред поля для спільного користування.

Якось хлопець-провідник випадково наткнувся на гурт мисливців-айнів і запитав: «Як ви називаєте цю місцевість?». «А хіба такий закутень, як діра в заді, може мати назву?» — відповіли вони.

От з такої причини поселення довгий час навіть не мало назви. Бо навіщо поселенню назва, якщо навколо на відстані шістдесяти кілометрів від нього не жила ні одна людська душа (а якщо й жила, то не хотіла спілкуватися). І хоча 1889 року, роблячи перепис усіх мешканців, службовці губернаторства назвали незручністю те, що поселення не має назви, селяни її не відчували. Навпаки — зібравшись з мотиками і серпами в руках у бараку, вони навіть постановили: «Селище ніяк не називати!». Розгубленим службовцям нічого не залишалося, як у своєму звіті губернаторству дати селищу назву «поселення Дзюнітакі», оскільки повз нього протікала річка з дванадцятьма водоспадами. Така назва (пізніше — «село Дзюнітакі») стала офіційною. Але це сталося набагато пізніше. А тепер повернімося у 1882 рік.

Обрану селянами землю з обох боків стискали гори, що розходилися одна від одної під кутом градусів шістдесят, а з ущелини долиною протікала глибока річка. Такий краєвид справді скидався на діру. Вся поверхня заросла бамбуком, а ґрунт глибоко пронизало коріння велетенських сосон. Вовки, лосі, миші та всіляке птаство гасали навкруги в пошуках їжі — хто м’яса, хто риби, а хто скупого листя дерев. У повітрі снували роями мухи й комарі.

— Ви справді хочете тут осісти? — запитав хлопець-провідник.

— Аякже! — відповіли селяни.

Хтозна-чому хлопець-айн не вернувся в рідне село, а залишився разом з поселенцями. За припущенням автора, — з чистої цікавості (автор узагалі часто вдавався до здогадів). Однак якби його не було, то навряд чи поселенці пережили б ту зиму. Хлопець навчив їх добувати зелень з-під снігу, захищатися від снігових заметів, ловити рибу в річці з-під криги, ставити пастки для вовків, проганяти ведмедів, голодних і злих перед зимовою сплячкою, передбачувати погоду за зміною напряму вітру, оберігатися від обмороження, пекти коріння бамбука, рубати сосни, звалюючи їх у потрібний бік. Завдяки цьому люди кінець кінцем визнали його своїм, а до нього повернулася впевненість у своїх силах. Згодом він одружився з дочкою одного поселенця, яка народила йому трьох дітей, і, назвавшись японським іменем, перестав бути «Мінливим Місяцем».

21

Айни — корінне населення Хоккайдо.