Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 37

Оперативник, не кажучи ні слова, поклав на стіл напівзагорнуту в газету паку грошей.

— Ваші? — запитав Хаблак у Бурнусова.

— Чиї ж іще?

Поняті підрахували: чотири тисячі без сотні. Майже всі купюри новенькі, паки по тисячі карбованців акуратно заклеєні. Наче щойно одержані з банку.

— Чому не тримаєте в ощадкасі? — запитав Хаблак. Бурнусов нараз розізлився.

— Де хочу, там і тримаю. В ощадкасі чи під ліжком… Яке ваше діло?

— Звичайно, ваша воля, — погодився капітан, але все ж наказав забрати гроші з собою.

…Дробаха почав допит Бурнусова, коли вже мав висновки експертів про те, що нитка, знайдена на дачі тітки Ситника, від Жекиної сорочки. Сходилася також група крові. Крім того, Зозулі вдалося встановити, що неподалік від дачі приблизно в той же час, коли сталося вбивство, люди бачили салатового кольору таксі — стояло на узбіччі з вимкнутими підфарниками. Номер, правда, ніхто не запам’ятав, зрештою, Дробасі й без цього вистачало доказів, він сидів у своїй улюбленій позі, переплівши пальці на череві, й дивився на Бурнусова вивчаюче. Нарешті подмухав на кінчики пальців і, заповнивши протокол допиту, почав не-поспішливу розмову.

— Як ви опинилися позавчора на Русанівських садах? — запитав. — І як потрапили на дачу громадянки Ситник?

Бурнусов мав час обміркувати ситуацію: певно, вирішив нічого не визнавати, бо відповів нахабно:

— Ні на яких садах я не був, і все це вигадки. Яка така Ситник?

— Ну, Бурнусов, — посміхнувся Дробаха, — від кого-кого, а від вас не чекав. Людина ви досвідчена, відсиділи в колонії три роки, знаєте, що до чого, і раптом такі дитячі вибрики! До речі, за що сиділи?

— Наче вам невідомо…

— Відомо, все відомо, та хотілося б почути од вас.

— Душевна розмова?

— Хоча б.

— Не вийде, — зло кинув Жека. — Не вийде в нас із вами душевної розмови, начальник.

— Не вийде, то й не вийде, — одразу погодився Дробаха. — Давайте без душевності. За що сиділи?

— За молодістю років… Ларьок з пацанами взяли.

— Скільки одержали?

Бурнусов підвів руку, розчепіривши пальці.

— П’ятак.

— Відсиділи три?

— Так.

— От бачите, Бурнусов, два роки вам простили, а ви як за це віддячили?

— Так я ж чесно працюю і норми перевиконую. Запитайте в гаражі, там кожен скаже.

— Про ваші виробничі успіхи, Бурнусов, ви зможете не в такому вже й далекому майбутньому розповісти суддям. Та мені чомусь здається, що це не зможе вплинути на вашу долю. А от щиросердне визнання своєї вини завжди враховується.

— Скажете таке, начальнику! Ну, в чому я винний?

— Отже, ви хочете сказати, що позавчора ввечері не були на дачі громадянки Ситник?

— Звичайно, не був.

— Твердите?

— Тверджу.

— А от експерти дотримуються зовсім іншої думки. Вбиваючи Олега Ситника, Бурнусов, ви розмахнулися і подряпалися об цвях. Розідрали сорочку, залишивши на цвяху нитку від неї і сліди крові. Ось, прошу ознайомитися з висновками експертів, — підсунув Бурнусову папери.

Хаблак, який сидів збоку й не втручався в розмову, побачив, як змінився Жека: він таки був стріляний горобець і не міг не знати, що означає висновок експертів. Нахабство одразу сповзло з нього, він якось злиняв, плечі в Жеки опустилися й губи затремтіли, немов збирався заплакати. Засунув руки між колін, зіщулився й відповів непевно:

— Я ж хотів тільки полякати його…

— І для цього вдарили монтировкою по голові?

— Так уже вийшло… Він у мене дівчину відбив, розумієте, я її кохаю, а він, падлюка, також…

— Маєте на увазі Розалію Ютковську?

— Її, звичайно, і ваш… — кивнув на Хаблака, — все вже винюхав. Але ж, їй-бо, клянуся, випадково… Ревнував і хотів провчити, нехай до чужих дівчат не лізе, вдарив, значить, а він упав.

— Хто дав вам адресу дачі й звідки знали, що Ситник того вечора приїде туди?

— Роза сказала.

— Сама чи випадково довідались?

Бурнусов задумався.

— Випадково, — одповів нарешті.

— Як це сталося?

— А ми з нею розмовляли: каже, сьогодні Олег мені побачення призначив на Русанівських садах.

— Отак-от сама й сказала?

— А хто ж іще?

— І навіть дала адресу дачі? — В голосі Дробахи відчувалася неприхована іронія.

— А що? Дала. Хіба це таємниця?

— І ви поїхали на Русанівські сади, щоб провчити Ситника?

— Винуватий, громадянине начальнику, але голову втратив. Від ревнощів… Найшло на мене щось, ну, думаю, я тобі не прощу, чого до Розки лізеш, падло смердюче! Якщо віршами бавишся, то, виходить, і чужих дівчат чіпати можна?

— Як відімкнули дачу?

— Там замок — саме нещастя. Цвяхом колупнув — і готово.

— Зайшли до комори й чекали на Ситника?

— Чекав, чого відмагатися?

— І довго?

— Хвилин двадцять.

— І за цей час не охололи? Стоячи в темряві?

— Ні, начальнику, в грудях так і палило, кипів я і не знав, що роблю. Винен, звичайно, але так уже сталося.

— У цей час на вулиці вже темно, в коморі й поготів. Як побачили Ситника? І треба було ще влучити по голові!..

— А я ліхтариком… Присвітив, коли він через поріг…

— Вдарили чим?

— Ви правильно казали: монтировкою.

— З машини?

— Так.

— І одним ударом розтрощили йому череп?

— Так уже сталося.

— А потім?

— Злякався я. Злякався й поїхав.

— Але ж Ситник ще, можливо, був живий. Якщо збиралися тільки полякати, треба було викликати швидку допомогу або відвезти його до лікарні.

— Перестрашився я…

— Бити — не перестрашилися, а коли впав — злякалися?

— Так, виходить.

Дробаха дістав зі столу гроші, знайдені на квартирі Бурнусова.

— Ви твердите, що ці гроші ваші?

— Мої.

— Довго збирали?

— А я, начальнику, добре заробляю. Поцікавтеся в гаражі. Не менше двох сотень на місяць.

— Для чого збирали гроші?

— Так з Розкою я, значить… А дівчата гроші люблять.

— Авжеж, Розалія Ютковська любить, — погодився Дробаха. — Часто бували з нею в ресторанах?

Бурнусов збагнув, куди хилить слідчий, відповів невпевнено:

— Не так уже…

— Тільки вчора ви витратили в ресторані “Метро” понад п’ятдесят карбованців. Було таке?

Бурнусов скосив недобре око на Хаблака.

— Було.

— Взяли сотню звідси? — Дробаха поплескав долонею по паці з грішми.

— Що, інших не маю?

— Тут три тисячі дев’ятсот. Либонь, одержали від когось чотири тисячі…

— Кровні… — приклав руку до серця Бурнусов. — Чесно зароблені й зекономлені. Собі в усьому відмовляв.

Дробаха докірливо похитав головою.

— Отже, твердите, що сотню з пачки не брали? — запитав.

— Не брав.

— І давно не торкалися паки?

— Днів десять. У зарплату півсотні поклав і все.

Дробаха акуратно зняв з газети гроші, розгладив її на столі. Тицьнув пальцем у дату на першій сторінці.

— Негарно, — мовив, — негарно брехати, Бурнусов. Позавчорашня газета.

— Виходить, забув… — Жека засовався на стільці. — Ага! — вдарив себе долонею по чолу. — Точно, купив газету в кіоску, прочитав, а потім згадав, що стара вже потерлася. Та й на гроші подивитися захотілося. Загорнув у свіжу газету.

— Де купували?

— Що?

— Газету.

— У ларку. Навпроти будинку. А що?

— Так і запишемо: ви твердите, що купили газету позавчора в ларку навпроти будинку.

— Точно. Вже й “Правду” купити не можна?

— Можна, Бурнусов, навіть треба. Але чим ви можете пояснити, що ця газета надрукована в Одесі? — Дробаха спритно перегорнув “Правду”, провів нігтем по останньому рядку. — Бачите, так і написано: “Газета передана в Одесу по фототелеграфу”.

— Я знаю, що вони там пишуть? — розгубився Жека.

— Газети, які позавчора продавалися в Києві, друкуються в київських друкарнях. А де ви взяли цю? Хто передав вам гроші, Бурнусов? За що?

— Але ж я кажу…

— Ви казали неправду, Бурнусов. І якщо й далі брехатимете, тільки погіршите своє становище.