Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 38

Жека втупився в підлогу. Наоешті якось втомлено розвів руками й мовив:

— Не хотів я, та він приніс гроші.. А Олег той клятий біля Розки крутиться — лихий поплутав, начальнику, не знаю, як усе це й сталося…

— Давайте разом розберемось, — запропонував Дробаха ввічливо. — Отже, з чого все почалося?

— Спав я після зміни, — почав Бурнусов хрипким голосом. — Пізно повернувся, сплю, а тут дзвонять. Заходить, цікавиться, чи тут живе такий-то? Тобто я… Звичайно, стверджую. Він сідає й каже: “Хочеш мати чотири куски?” Хто не хоче? І я хочу, проте за що? А він: “Олега Ситника знаєш?” Знаю, три чорти йому в горлянку, чом не знати фраєра? “Треба його прибрати, — каже. — Чиста справа, і чотири куски твої”. Не хотів я, начальнику, точно не хотів, і навіть чотири куски не приваблювали. А він, фуфло, розгорнув газетку — і гроші наче аж язик показують. Дражняться, суки, хто витримає? А бабки мені во як потрібні — Розка брючний костюм хоче, та й хлопцям у парку заборгував. До того ж цей фраєр Ситник он де в мене сидить, я б його й задаром… — Бурнусов затнувся. — Лишай, кажу, гроші. А він загорнув їх, поклав до портфеля, насварився пальцем і заперечує: “Одержиш увечері після справи”. І повідомляє, що пів на восьму Ситник на дачу приїде, там порожньо і роби все, що хочеш. Каже: “Я тебе з пів восьмої до восьмої біля станції метро “Лівобережна” чекатиму, там і гроші одержиш”. О четвертій я заступив, по місту поїздив, не хотів я цього, та біс поплутав, давай, гадаю, полякаю фраєра, ну, й поїхав…

— А цей чоловік чекав на вас?

— Як і домовлялися, біля “Лівобережної”. Сів у машину, я йому й доповідаю: порядок. А він засміявся тільки: мовляв, знав, що буде порядок, гроші витягнув, на сидінні залишив, а сам вийшов.

— Де?

— Біля готелю “Славутич”.

Дробаха перезирнувся з Хаблаком, і капітан, не кажучи ні слова, підвівся. Вийшов і повернувся через кілька хвилин, коли слідчий записував прикмети чоловіка, який заплатив Бурнусову чотири тисячі за вбивство: літній, за п’ятдесят років, у сірому костюмі й чорному береті, середнього росту, вуха хрящуваті й ніс приплюснутий, а чоло зморшкувате. Портрет вийшов досить виразний. Жека запопадливо дивився на слідчого: знав, що чекає на нього, та все ж сподівався хоч якось пом’якшити свою долю.

Дробаха викликав конвоїра й відправив Бурнусова.

— Ну й фрукт, — мовив, заховавши протокол до шухляди.

— Зозуля поїхав до “Славутича”, — повідомив Хаблак.

Дробаха поворушив пальцями.

— Розумно, — схвалив. — Людина з Одеси! В цьому щось є. і, здається мені, скіфська чаша поїде до Чорного моря, якщо вже не там.

— А я поки що поїду до видавничого завгоспа, — вирішив капітан. — Скучив за ним, і хотів би розпитати про дещо.

— Нехай вам щастить. — Дробаха подмухав на кінчики пальців, і Хаблак зрозумів, що в слідчого гарний настрій.

7

Кріт відчинив нечутно. Стояв і дивився на Хаблака зовсім спокійно, аніскілечки не був здивований, буцім прийшов до нього в гості давній знайомий, а не співробітник карного розшуку.

Відсунувся, даючи пройти, і капітан зайшов до передпокою. Гадав, що квартира Крота, старого холостяка, захаращена й неприбрана, однак у передпокої все блищало, наче тільки сьогодні його прибрали, всюди витерли пилюгу й натерли до блиску підлогу.

Хаблак мимовільно подивився на свої не дуже-то й чисті туфлі, проте Юхим Сидорович заспокійливо махнув рукою.

— Проходьте, — запросив не дуже ввічливо, але й не сердито. — Прийшли ви по ділу, не сумніваюся, то прошу пройти й сідати.

І в кімнаті все блищало, а на підвіконні стояли горщики з доглянутими квітами. Меблі не стильні — Кріт, який міг влаштувати іншим імпортні гарнітури, сам ставився до них, мабуть, байдуже, бо придбав собі лише широкий і зручний диван, на якому гарно спалося й читалося: стояв біля дивана торшер з яскравою лампою й лежала на спинці розкрита книга.

Кріт подав Хаблакові стільця, а сам зупинився біля буфета, спершись ліктем на полицю. Був він без окулярів, та бачив, либонь, непогано, трохи, правда, примружився, і якісь іскорки перебігали в очах.

— Ми перевірили ваші показання, Юхиме Сидоровичу, — мовив Хаблак. — Справді, позавчора після роботи ви були в гостях, і це свідчить на вашу користь. Але скажіть, будь ласка, де й коли зустрічалися з людиною, котра приїжджала до вас з Одеси?

Жоден м’яз не ворухнувся на Кротовому обличчі.

— Щось не те, капітане, — заперечив. — Весь час ви ходите навколо мене, однак даремно. Непричетний я до ваших справ.

— А до яких? — не стримався Хаблак.

— Кожна людина має свої.

— Діставати й продавати меблі, дефіцитні товари…

— От воно що! — вигукнув Кріт. — А я думаю, звідки ноги ростуть! Якийсь Петро Панасович з Чоколівки посилає до мене людину… А це ваші хлопці, виявляється, промацують, наче діла в них нема іншого…

— Це вже дозвольте нам вирішувати, — зупинив його Хаблак, — що і як робити.

— Та хіба я заперечую? Тільки облиште мене, а то ходять навколо. Гадаєте, не знаю чого? Гадаєте, Кріт чашу поцупив? Та для чого мені ваша чаша? Чого мені не вистачає? — обвів рукою кімнату. — Все в мене є, і нічого не потребую. Зрозуміло?

— Спокійно, Юхиме Сидоровичу. Маю до вас запитання. Давно бачилися з Розалією Ютковською?

— Якою такою Розалією?

— Не до вас приходила у видавництво?

Кріт одійшов од буфета, сів коло Хаблака.

— Одесит якийсь… — сказав роздратовано, — тепер Розалія. Ви можете пояснити?

— Охоче, Юхиме Сидоровичу. Та скажіть раніше, і Євгена Бурнусова не знаєте?

— Уперше чую.

— Ми влаштуємо побачення віч-на-віч.

— Не заперечую.

— А що, крім меблів, ви можете дістати? — перевів Хаблак розмову на інше.

— Що потребуєте?

— Нічого.

— То для чого зайві запитання?

— Не зайві.

— Вважаєте?

— Скільки комісійних берете?

— Фактики збираєте?

— Така вже в нас професія.

— Самі збирайте, я вам не помічник.

— Все одно знайдемо чашу, — сказав Хаблак твердо. — Знайдемо, це я вам точно кажу. Якщо у вас, самі віддайте, краще буде.

Кріт зареготав.

— Оце логіка! — вигукнув. — Ну, якщо б я насправді поцупив чашу, невже б признався? Тим більше, що Олежка загинув. Гадаєте, тільки ви розумієте, що саме через чашу його вбили? Ось, бачите, який вузол зав’язався, хто ж вам сам признається? А мені Олега шкода, гарний хлопець був і заплутався. Я казав йому…

— Що? — не витримав Хаблак.

— Щоб характер ламав.

— Це в шашличній, коли горілку пили?

— І там також.

— Про що розмовляли з Ситником?

— Вам скажи, з усього справу зробите…

— І все ж, доведеться.

— Зрештою, не такий уже й великий секрет. Цегли просив дістати. Дві тисячі штук. Для тої ж дачі, де загинув.

— І ви пообіцяли?

— Звичайно.

— А як можете дістати?

— Пусте. Дві тисячі цеглин — дурниця. Один знайомий на лісоторговельному складі працює. Він і випише.

— Незаконно?

— Чому? Мають і нелімітовану цеглу.

— І багато у вас таких знайомих?

— Багато, — аніскілечки не збентежився Кріт. — Я завгоспом десять років працюю, а перед цим у міськторзі. — Юхим Сидорович нараз присунув собі стільця, вмостився навпроти Хаблака, втупившись у нього. — Знаю, що ви думаєте. Кріт — діставало й на цьому зиск має. А зиск у мене Такий: ну, пляшку вип’ємо. Це — коли дуже наполягають, заради компанії. Бо здоров’я вже не те, й взагалі не дуже полюбляю. Ще книжками бавлюсь, то, може, хтось подарує. — Вказав на кілька полиць, заставлених книгами. — Ото й увесь мій зиск, хочете — вірте, хочете — ні.

Чомусь Хаблак упіймав себе на думці, що йому загалом хочеться вірити. Інтуїція рідко коли обманювала його, але ж, як кажуть, її до справи не підшиєш…

До кого ж приходила у видавництво Розалія Ютковська? Капітан розумів, що від з’ясування цього питання багато в чому залежатиме хід розслідування. Але навряд чи перукарка Роза признається. Згадав довгувате обличчя з чорними циганськими очима, в яких миготіли вогники, — зовсім не дурні очі, ця Ютковська багато чого бачила й багато чого знає, досвідчена, її голіруч не візьмеш.