Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 39

І все ж слід спробувати.

Хаблак розпрощався з Юхимом Сидоровичем і поїхав до Дробахи. Затрималися разом після роботи на півгодини, розробляючи план допиту, а в тому, що Ютковську слід допитати, у них не було сумніву.

…Дробаха зустрів перукарку Розу ввічливо й навіть церемонно. Пробачився, що вимушений потурбувати, запропонував навіть склянку чаю, але дівчина відмовилась і попросила тільки дозволу закурити. Слідчий витягнув з шухляди, пачку сигарет, Розалія навіть не глянула на них, дістала з сумочки сигарету, клацнула не менш розкішною запальничкою й поклала ногу на ногу, зовсім не обсмикнувши на колінах і так не дуже довгу спідницю. Сиділа, немов демонструвала себе: довга сигарета, довгі ноги, видовжене обличчя з довгими чорними віями, висока каштанова зачіска, справді, все це мусило справити враження, то більше на цього літнього, лисуватого чоловіка з виразно окресленим черевцем. Розалія знала, що подобається таким: пустила дим угору, погойдала туфлею. Посміхнулася манірно, та дивилася уважно й спокійно. Здається, дідуганчик трохи розтанув — сидить, склавши на череві пальці, й перебирає ними з насолодою.

Ютковська зітхнула й запитала:

— Ніколи ще не була в прокуратурі, для чого це?

Дробаха підсунув їй папери, пояснив, де мусить розписатися й для чого. Швидко занотував необхідні дані, потім поклав ручку на стіл і мовив:

— Така вже в нас робота, мусимо викликати людей, що вдієш, іноді це неприємно, але закон лишається законом.

Розалія махнула рукою, буцім пробачала слідчому: справді, мовляв, нічого не вдієш, однак давайте швидше, запитуйте, бо життя не чекає, на вулиці он сонце й каштани падають на брук разом із жовтим листям — чого марнувати час?

Дробаха пополірував нігті об лацкан піджака, хотів дмухнути на них, проте передумав і запитав:

— Ви знайомі з працівником видавництва “Кристал” Олегом Ситником?

Ютковська скорботно нахилила голову.

— Звичайно, знайома.

— Знаєте, що з ним сталося?

Дівчина покопирсалася в сумочці, витягнула носовичок, приклала до зовсім сухих очей.

— Такий жах, — удала, що схвильована, — я навіть не повірила: в наш час убивати людину!

Вона наголосила на словах “в наш час”, і Дробаха подумав, що дівчина зараз проведе з ним урок політнавчання, але Ютковська обмежилася лише вигуком, акуратно склала хусточку й заховала до сумки.

— Гарний був хлопець? — запитав Дробаха.

— Чудовий.

— У яких ви були стосунках?

— Він закохався в мене.

— А ви?

— Олег подобався мені.

— Часто зустрічалися?

— Він дзвонив мені мало не щодня.

— Ходили в кіно, театри?

— Так.

— І ресторани?

— Іноді.

— Коли познайомилися?

— Влітку. Здається, в червні.

— І хто вас познайомив?

Ютковська зробила секундну паузу, та вона не пройшла повз Дробахину увагу.

— Випадкове знайомство.

— Де і як?

— Їхали в тролейбусі, і він заговорив зі мною.

— І часто ви так знайомитеся?

Дівчина підвела на слідчого очі, заперечила ображено:

— За кого ви мене маєте?

— Самі сказали: випадкове знайомство в тролейбусі. Отже, Ситник заговорив з вами й ви відповіли йому?

— Звичайно, але ж він був такий чемний, що просто не можна було не відповісти.

— У якому тролейбусі?

І знову дівчина задумалася на мить,

— Здається, восьмому.

— Звідки їхали?

— Невже це має значення?

— Певно, якщо запитую.

— Від подруги.

— Де живе?

— На Чоколівці.

— Як її звуть? Адреса?

Ютковська поправила зачіску й наморщила чоло, провела по ньому пальцями з яскраво нафарбованими нігтями.

— Вибачте… — щирий жаль звучав у її голосі. — Я трохи переплутала. У тому тролейбусі познайомилася з іншим хлопцем, а з Олегом на двадцятому маршруті. Їхала з площі Толстого до перукарні, на площі є магазин, де продають вишиті сорочки, може, були, цілий салон, то я дивилася на сорочки, а потім поверталася на роботу.

— Купили?

— Що? — здивувалася Роза.

— Сорочку.

— Ні, на мій смак не було.

— А як ви дізналися, що Ситник загинув?

— Я призначила Олегу побачення, та він не прийшов. Наступного дня подзвонила йому на роботу, й мені сказали.

— Хто?

— Не знаю, чоловічий голос.

— І що ж вам сказали?

— Що Олега вбито. На Русанівських садах.

— Ви йому там призначили побачення?

— Ні, на Хрещатику.

— І це повідомлення вразило вас?

— Який жах! — Знову витягла з сумочки хусточку. — Я ледь не збожеволіла…

У двері постукали.

— Заходьте, — дозволив Дробаха. — Напевно, вам буде цікаво побачитися… — Вказав Хаблакові на стільця.

В Ютковської витягнулося обличчя.

— А ви як тут? — запитала спантеличено.

— Старший інспектор карного розшуку капітан Хаблак, — представив Дробаха.

Дівчина зразу збагнула все. Очі в неї зробилися злими.

— У піжмурки граєтесь? — запитала з викликом.

— Доводиться, — одповів Хаблак.

— До діла… — потарабанив Дробаха нігтями по столу. — Ви сказали, що повідомлення про вбивство Ситника дуже вразило вас.

— Так. — Ютковська демонстративно відвернулася від Хаблака. — Це було жахливо.

— Не так уже й жахливо, коли врахувати, що ввечері пішли до ресторану.

— Мене умовила Віта. Майстер нашої перукарні. Вона наполягала, і я не могла відмовити.

— І запросили Бурнусова?

— Він якраз випадково подзвонив мені.

— Давно знаєте Бурнусова?

— З весни.

— З Ситником познайомилися пізніше?

— Приблизно через місяць.

— З Бурнусовим також вперше здибалися в тролейбусі?

Ютковська випросталася на стільці.

— З ким хочу, з тим і знайомлюсь! — відповіла визивно. — І ви мені не вкажете…

— І не збираємось. — Дробаха уособлював спокій. — Не збираємось і не маємо права, хоча в приватному порядку міг би й порадити…

— Обійдусь без ваших порад! — Напускна скромність одразу сповзла з Ютковської.

— Домовились, — зупинив її Дробаха. — Після вечора в ресторані бачилися з Бурнусовим.

— Вчора він мусив працювати на другій зміні, подзвонить сьогодні.

Дробаха перезирнувся з Хаблаком: відповідь прозвучала природно — Ютковській ще не відомо про арешт Бурнусова.

— Ви бачилися з Євгеном Бурнусовим напередодні зустрічі в ресторані?

— Ні, я працювала на другій зміні і ввечері одразу пішла додому.

— А він не заходив до вас?

— Не міг, він того дня працював.

— І не дзвонив?

— Ні.

— А ви того дня не дзвонили Ситникові?

Ютковська енергійно похитала головою.

— Не мала наміру.

— І не призначали побачення?

— Я ж казала: працювала на другій зміні, втомилася й одразу додому.

— Де ви зустрічалися з Ситником?

— Ходили в кіно, іноді разом вечеряли чи обідали.

— Він бував у вас удома?

— До мене не можна, я живу в тітки.

— А в нього?

— Він же наймав помешкання, і треба було проходити через кімнату господарів.

— Їздили з ним на Русанівські сади? — Дробаха поставив це запитання таким же монотонним голосом, як і попередні.

— На які ще сади? — злякано перепитала. — Туди, де вбили Олега?

— Так.

— Ніколи не бувала там.

— Ви твердите це?

— Звичайно.

— Я б не радив вам казати неправду.

— Але ж я дійсно ніколи не їздила туди.

Дробаха обійшов навколо столу, став над Ютковською. Мовив розсудливо:

— Сусідка Ситників по дачі бачила вас там і впізнала на фотографії. Зараз ми можемо влаштувати очну ставку.

Розалія зблідла. Зиркнула на слідчого спідлоба, трохи подумала й мовила з надривом:

— Але ж ви зрозумійте мене! Олег заманив мене на дачу. Ми трохи випили, і він умовив поїхати. А потім… — Ютковська взялася за голову, але так, щоб не зіпсувати зачіску. — Потім відбулося все, і я зненавиділа це місце. І не могла признатися, що їздила туди.

— Два дні тому не призначали Ситникові побачення там же?

— Ні, як могла!