Кров і пісок - Ібаньєс Бласко - Страница 67

Вона дивилася на тореро, і в погляді її світилося співчуття, цікавість і водночас жаль — ніби раптом їй відкрилися всі його вади, вся його неотесаність.

— Ось що мені подумалося, та ви, мабуть, не зрозумієте, — провадила донья Соль. — Ви тепер ніби інший Гальярдо, не той, що в Севільї. Ви не змінилися, кажете?.. Може, й так, але не для мене… Як би вам пояснити… В Лондоні я познайомилася з одним раджею… Знаєте, хто такий раджа?

Гальярдо заперечливо похитав головою і почервонів, засоромившись свого невігластва.

— Це індійський князь.

Вдові посла пригадався магнат з Індостану, його смагляве обличчя з чорними вусами, пишний білий тюрбан з величезним діамантом, що сяяв над чолом, і білі шати — безліч тонесеньких покривал, схожих на пелюстки квітів.

— Той раджа був молодий, вродливий і закохано дивився на мене своїми загадковими очима, але мені він здавався якимсь дуже чудним, і я щоразу сміялася з нього, коли він белькотів по-англійському якісь східні компліменти. Сердега тремтів від холоду, кахикав у лондонському тумані, щулився під дощем, ніби птах, і махав своїми покривалами, як мокрими крильми. Коли він говорив слова кохання, невідривно дивлячись на мене вологими очима газелі, у мене виникало бажання піти купити йому шапку й пальто, щоб він перестав тремтіти від холоду. І все ж таки він був справжній красень і міг би на кілька місяців ощасливити кожну жінку, яка мріє про щось незвичайне. Усе лихо в середовищі… Не ті декорації… Вам, Гальярдо, не відомо, що це таке.

І донья Соль замислилась, згадавши бідолашного раджу, що завжди тремтів від холоду у своїх безглуздих шатах під туманним лондонським небом. Вона уявила цього східного володаря у його далекій країні, в ореолі могутності, у променях золотого південного сонця. Темне обличчя із зеленавим полиском тропічної рослинності враз перемінилося, стало паче викарбуваним з бронзи. Донья Соль побачила раджу на слоні, покритому золотою попоною, що звисала аж до землі; побачила блискучий почет озброєних вершників та рабів з курильницями в руках; на голові у володаря пишний тюрбан, оздоблений самоцвітами, над яким коливаються білі пера; груди мерехтять діамантами; тонкий стан перехоплений прикрашеним смарагдами поясом, з якого звисає золотий ятаган; а навколо казкового принца баядерки з підмальованими очима й тугими персами; приручені тигри; цілий ліс списів; а вдалині мріють химерні палаци, оповиті таємничим серпанком, з безліччю дахів, що нависають один над одним, із дзвіночками, що співають екзотичні мелодії за кожним подмухом вітерцю; зеленіють дрімучі хащі, в затінку яких скрадаються смугасті хижаки… Ох, середовище! Якби вона побачила того бідолашного раджу в такому оточенні, величного, як бога, під безхмарним густо-синім небом, у золотих променях гарячого сонця, їй нізащо не спало б на думку подарувати йому пальто. Навпаки, вона напевне сама кинулась би в його обійми і віддалась йому як раба кохання.

— Ви нагадуєте мені того раджу, Гальярдо. У себе в Севільї, в андалузькому костюмі і з гаррочею в руці, ви доповнювали краєвид і були красенем. Але тут!.. Мадрид став європейським містом, таким самим, як усі інші. Тут уже ніхто не носить народних костюмів, а манільські шалі побачиш хіба на сцені. Не ображайтеся, Гальярдо, я сама не знаю чому, але ви нагадали мені того індуса.

Донья Соль дивилася крізь вікно на похмуре захмарене небо, на мокру бруківку площі, на сніжинки, що кружляли в повітрі, бачила, як снують туди-сюди перехожі, ховаючись під блискучими від крапель води парасольками. Потім перевела погляд на матадора і з подивом втупилась у жмутик волосся на маківці голови, у зачіску та капелюх — усі ці ознаки тореро різко контрастували із сучасним елегантним костюмом.

В очах доньї Соль Гальярдо був вирваний із свого «обрамлення». Ох, цей Мадрид, дощовий і похмурий! її друг, який приїхав з мрією про вічно синє небо над Іспанією, геть розчарований. Та й сама вона, коли бачить на тротуарах біля готелю групки хвацьких юних тореро, то згадує екзотичних звірів, завезених із сонячних країв на північ, у зоологічні сади, над якими завжди висить сіре дощове небо. Там, у Андалусії, Гальярдо був героєм, справжнім дитям країни неозорих пасовищ і незліченних черід худоби. Тут, у Мадриді, зі своїм поголеним обличчям та клоунськими вихилясами, він здавався їй блазнем, що звик до оплесків публіки; з тією тільки різницею, що замість розважати глядачів баляндрасами, він змушує їх завмирати від жаху, виходячи на бій із звіром.

О, солодка омана сонячного краю! Облудне сп’яніння від світла та кольорів!.. І вона могла протягом кількох місяців кохати цього грубого, неотесаного селюка, захоплюватися його тупістю й невіглаством, вважаючи, що це додає йому оригінальності, і навіть вимагала, щоб він не зрікався своїх дикунських звичок, щоб не забивав парфумами тваринний запах, яким був наскрізь просякнутий, щоб смердів биками та кіньми!.. Ох, середовище! На які безумства може штовхнути воно людину!..

Доньї Соль пригадалося, як бик мало не розтерзав її рогами. Потім, як вона снідала в товаристві розбійника, як слухала його, мліючи від захвату, а на прощання подарувала йому троянду. Які безумства! І як усе це тепер далеко!..

Від нього минулого, що здасться їй безглуздим і сповнює її каяттям, залишився тільки оцей хлоп’яга, який стоїть стовпом і благально дивиться на неї, по-дитячому сподіваючись воскресити колишнє щастя… Бідолаха! Хіба ж можна повторити безумства, навіяні чаром ілюзій, коли ти в тверезому розумі?..

— Усе скінчено, — мовила дама. — Треба забути минуле. Коли ми оглядаємось на нього, воно постає перед нами зовсім в іншому світлі. Чого б я тільки по віддала, аби й тепер дивитися на все колишніми очима!.. Але, повернувшись до Іспанії, я бачу її зовсім іншого. Та й ви уже не той, яким я вас знала. Мені навіть здалося, що на арені ви менш відважний… що публіка вітає вас не так палко.

Вона сказала це просто, без лукавства, але Гальярдо вчулася в її тоні насмішка, і він похнюпився, густо почервонівши.

Прокляття! Його думками знову оволоділи професійні турботи. Усі його прикрощі від того, що він тепер не підходить близько до биків. Донья Соль дала йому це на здогад. Він здався їй уже не тим, що колись. Якби він був колишнім Гальярдо, вона, мабуть, прийняла б його краще. Жінки кохають тільки сміливих.

Тореро морочив себе марними ілюзіями. Не розумів, що донья Соль цілком забула про свою скороминущу примху, і вірив, що зможе повернути її кохання, вчинивши подвиг.

Візит затягнувся, а тореро, здавалося, й не думав іти. Він був щасливий сидіти поруч із доньєю Соль, і далі сподіваючись на якусь випадковість, що знову їх зблизить. Але дама підвелася, і Гальярдо довелося встати також. Вона попросила вибачення і сказала, що мусить попрощатися з ним. Незабаром прийде її друг, і вони підуть разом до музею Прадо.

Донья Соль запросила його прийти якось поснідати у дружньому колі, у неї в номері. Її другові, безперечно, буде цікаво побачити зблизька тореро. По-іспанському він майже не розмовляє, але буде радий познайомитися з Гальярдо.

Матадор потиснув простягнуту йому руку, буркнув у відповідь щось нерозбірливе і вийшов. Гнів затуманював йому очі, у вухах дзвеніло.

Ця жінка вирядила його за двері, мов надокучливого знайомого! Та сама жінка, що кохала його в Севільї!.. Та ще й запрошує на сніданок зі своїм другом, щоб той роздивився зблизька на тореро, мов на якогось рідкісного звіра!..

Прокляття! Але він таки має чоловічу гідність… Кінець усьому. Більше він до неї не прийде.

IX

У ці дні Гальярдо отримав кілька листів від дона Хосе й Кармен.

Повірений намагався піднести настрій свого матадора, як завжди радячи йому іти прямо на бика… «Р-раз! Удар шпагою — і бик готовий». Але за бадьорими словами дона Хосе відчувалася якась розгубленість, ніби віра його захиталась і в душу закрався сумнів — а чи справді Гальярдо «перший матадор світу»?

До Севільї доходили чутки про те, з яким невдоволенням і ворожістю приймає Хуана столична публіка. А остання корида в Мадриді і геть засмутила дона Хосе. Ні, Гальярдо не такий, як інші матадори, що спокійнісінько виступають під свист публіки, цілком задовольняючись великими заробітками. Його матадорові дорога честь тореро, він виходить на арену тільки для того, щоб зривати бурхливі оплески. Для нього виступити посередньо — це вже поразка. Люди звикли бачити Гальярдо відчайдушно хоробрим, і всякий його недосить сміливий крок вважають провалом.