Оповідання та повісті, окрушини - Вільде Ірина - Страница 93

93

Що це мало означати, тату? Чи подяку за мій мізерний труд біля Тебе, а чи прощання?

І ще треба було, щоб у коридорі перестрів мене лікар і сказав весело:

— Не вірю в чудо, але з вашим батьком справді сталося чудо. Буде жити!

Скільки я могла бавити дома?

Я ж на радощах так квапилася, щоб принести Тобі ті дрібні речі з одягу, про які Ти мене просив, і щоб чимскоріш самій бути присутній при «урочистості» Твого підйому з постелі.

Так квапилася і спізнилася!

Сестра чи санітарка (чи я тоді приглядалася до них?) сказала мені пізніше:

— Читав книжку, заснув над нею і…

Нас можуть посудити про літературну нарочитість, але ми з Тобою знаємо, що воно насправді так було. Випадково Ти читав (котрий вже раз?) повість своєї дочки «Повнолітні діти». Книжку цю знайдено у Твоїм ліжку із закладкою на 31–32 сторінках.

Кажуть люди, що час гоїть, а в мене якось не так, як у людей: чим далі іду від Тебе й мами у час, тим більше бракує мені Вас. Якось після розмови в думках з мамою я написала:

«Мамо, мамо! Чим ближче до кінця моєї дороги, тим більше бракує мені Тебе. Чи не змогла б Ти вивести мене безболісно з життя, як колись, — тримаючи за ручку, вводила в нього?»

Розумієш, у чому парадокс? Я, мабуть, і самостійна, і бойова, і, здається, й діти, і люди мене за таку мають, а ніхто не знає, як мені іноді до щему в серці болить оте порожнє місце за моєю спиною.

Та годі! Ти, як завжди, хочеш знати про мою роботу, про заміри на майбутнє (чогось знелюбилося мені слово «плани» по відношенню до мистецтва). Це була завжди наша найперша тема, коли я приїздила з Львова на Потічну. До речі. Ти знаєш, тату, вже немає міста Станіслава і немає в ньому вулиці Потічної… Замість неї є вулиця Д. Макогона.

Ну, чого це Ти, тату? Тоді давай поплачемо вже разом.

«Незаслужено, незаслужено!» А як же ж Вам інакше годиться сказати, Дмитре Яковичу? Хочеш почути, як Твоя дочка (от хвалькувата вона в Тебе!) сказала з подібних нагод:

«Пропоную, коли йдеться про Батьківщину, слово «заслуга» замінити іншим словом — хоч би «обов'язок».

А мені здається, — Ти вже мені тут, будь ласка, не заперечуй, — що Ти свої обов'язки супроти народу сповняв сумлінно.

Великий Горький сказав, що всім, що в ньому є доброго, він завдячує книгам. Якщо можна, — як говорили стародавні, — порівняти велике з малим, то хай мені буде вільно сказати, що всім добрим, що в мені, завдячую живому прикладу моїх батьків і тій моральній атмосфері, яка панувала в нашій сім'ї.

З нашого дому, з живого прикладу Твоєї і маминої поведінки я винесла велику, якусь майже побожну пошану до селянина. Я не пригадую собі випадку, щоб у нашому домі приймалося селянина, як це водилося по інших панських домах, у кухні біля порога коротким «що вам (а здебільша «тобі») треба?». В нашім домі селянин був завжди трактований (недобра форма, правда, тату?) нарівні зі всяким іншим гостем. Його запрошувалося у покої, садовилося за стіл, і вже за розмовою дізнавався господар дому, за чим завітав до нього чоловік. Будьмо щирі, тату, у болотисту погоду наша мама трохи негодувала з цього етикету, але що ж було діяти? Забавно не раз було, як Ти було квапився, а такий гість, згідно з сільського бонтону, не відразу виявляв, чого йому треба від Тебе, а все «наздогад буряків, щоб дали капусти», вже зібрався до виходу, вже й переступив поріг хати, вже Ти проводиш його аж до брами, і щойно на містку він отак, ніби віднехотя, скаже: «Що я вас хотів просити, пане вчителю».

Я не мала нагоди ближче зустрічатися з селянами інших націй, але перед оцією вродженою делікатністю свого народу клоню голову.

Саме життя на селі заставило Тебе і маму мати різні господарські гешефти з селянами, але я не чула, щоб Ти чи мама не те що торгувалися з людьми про щось, але щоб селяни ставили вам свою ціну. На запитання: «Скільки вам належиться?» завжди була одна й та сама відповідь: «Скільки воно у вас варте».

Мабуть, і звідціль іде в мене оте непереможне відчуття презирливої огиди до «інтелігенток», що на львівських базарах заповзято торгуються з селянками.

Наш дім (якщо є спадковість, то це за спадковістю, мабуть, дісталося й мені) завжди був домом відкритих дверей, і ці традиції збереглись на вулиці Потічній до останнього дня Твого побуту в тому домі.

Під час першої світової війни, коли Ти був на тому страхітливому Італійському фронті, Твою молоду дружину (мамі тоді ще й тридцяти не було!) обирає сільська рада секретарем громади, фактично головою села.

А сам Ти знаєш, село наше близько кордону, війна, являються «свої» союзники, мадяри, давай їм підвід, фуражу для коней, курей, свиней, яєць… Відійдуть вони, прийде «ворожа» російська армія, люди як люди, бодай розмовитись з ними можна, і дітей вони дуже любили, але і їм треба підвід, фуражу для коней і т. д. Одним вгодиш, других настроїш проти себе. А наша мама не тільки село рятувала від контрибуцій, але й голову громади врятувала пізніше на суді від смерті за «державну зраду», тобто за прихильне ставлення до російських солдатів. До того війна понищила людські житла. Хату сяк-так жінки самі латали, а як печі ставити, щоб мали добрий цуг[25], то вже вчила мама. А хто й коли навчав її, городяночку, цієї мулярської штукенції?

Ой, тату, тату, не раз дослівно кусаю собі пальці, що збиралася записати на магнітофон Твої розповіді про громадянську діяльність на селі того часу (боже, а як Ти вмів розповідати!), збиралася, аж доки не випередило мене оте фатально-неминуче.

Як Ти колоритно (ще б пак, сам же вожаком був!) описував боротьбу у буковинському селі Лукавиця між хлопською (читай — прогресивною) і попівською (читай — реакційною) партіями.

Я пригадую, чого хочеш — мені вже було тоді шість — сім років, як отих «непевних» з вашого табору ви не пускали на ніч додому, щоб, бува, по дорозі не перемовив піп на свою сторону, і всі вони, а було їх іноді й кільканадцять, ночували в нас. До кімнат, які мама утримувала в такій скрупульозній чистоті, вносилися снопи соломи, робилося леговисько, а вранці під непомітним нібито, але міцним громадським конвоєм велося їх до урни (а може, тоді урн не було?).

Але були й такі запеклі прихильники попівської партії, що їх нічим не можна було відтягти від неї. Тоді у вашому таборі придумували різні способи на них. Серед хлопської партії особливо вигадками відзначався сільський крамар Гершко. Він був невтомним (за що йому не раз перепадало від його Риви) активістом у вашій партії. Ага, треба ще сказати, що в тому часі не було поголовного голосування до громадських рад. Голосували тільки, так би мовити, одні уповноважені, отримавши попередньо відповідні урядові уповноваження зі своїми прізвищами. Гершко зміркував, що єдиний сейф для документів селянина — це сволок. Отож, вибравши таку пору, коли дорослі або на полі, або на ярмарку, Гершко робив рейд по домах своїх політичних противників. Заставши лише дітвору вдома, він під будь-яким приводом (мовляв, витягни мені свіжої води чи позови сусіду) добирався до сволока і заздалегідь приготованими ножичками відтинав «голову» документові разом з прізвищем уповноваженого. Такий виборець, нічого не передчуваючи, іде на вибори, а там йому заявляють, що його голос недійсний…

Але був у нашому селі такий собі Ілуца Малий. Ти думаєш, що я його не пам'ятаю? Хочеш, я зараз намалюю Тобі його: високий, довгошиїй, худорлявий, тонкогубий, крючконосий, — а що?

Отож Ілуца був єдиний знаючий справу різник у селі. Він симпатизував хлопській партії, але не цурався й попівської, особливо попівського дому, де йому часто давали заробляти. Отож, щоб якось відтягти Ілуцу від попа, Гершко (то справді був кепеле[26]) пустив по селі чутку, буцімто попадя мала десь сказати, що не буде вже брати Ілуци робити ковбаси, бо він лупить дохлих коней, а тому вона бридиться таким різником.

Більшої образи не можна було завдати майстрові ковбасних виробів! З тієї пори не показувався більше Ілуца Малий у попа.

вернуться

25

Тягу.

вернуться

26

Голова (євр.).