Гуси-лебеді летять - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 24

— Оце сам аж стільки назбирав красноголовців? — недовірливо округлив свої хитрі очі.

— А за що б я найняв помічників? — запитав і я, гордо тримаючись на своїй коняці.

— Ти ба, як пофортунило, — Юхрим притримав коняку і поліз до мого бриля, потім одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвідчитися, чи нема в грибах червлятини.

«Еге, попошукай, попошукай», — зверхньо поглянув на парубка. Я не забув, як він пожалів дати мені хоч на один день «Пригоди Тома Сойєра».

— Славні гриби, нічого не скажеш, — з заздрістю промовив старий парубок.

— То й не кажіть, — загордився я так, що й Юхрим помітив.

— Чогось пишним ти сьогодні став.

— А чого ж, — поважно відповів я.

— Ще рано тобі комизитись, — Юхрим оглянувся на всі боки і стишив голос: — Може, тепер будемо сватами?

— Це ж як? — не зрозумів я.

— Товар за товар: ти даєш мені красноголовці, а я тобі — книжку.

— О? — здивувався і не повірив я в Юхримову щедрість: хто не знає його дурисвітство?

— Правду кажу. За ці гриби, коли хочеш, дам тобі почитати аж «Пригоди Тома Сойєра».

Еге, он яку щедрість має гороб'яче опудало.

— Тільки прочитати?

— А ти ж думав як? — здивувався Юхрим. — Що я, гадаєш, сам не можу назбирати грибів?

— Тоді й збирайте самі! — відрізав, бо в голові в мене майнула інша думка.

— Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селі «Тома Сойєра» нема, — обізвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.

Мені хотілося показати йому язика, але інколи я теж можу бути статечним. Це я зараз і зробив — обернувся до Юхрима, докірливо похитав головою: мовляв, хоч і високий ти до неба, та дурний, як не треба.

Повернув праворуч і покрученими вуличками та завулками добрався до подвір'я дядька Себастіяна. Скочивши з коня, я підійшов до порога і перед ним довго морщив чоло, думаючи, що ж мені таке сказати голові, а потім зайшов у хату. Одначе тут нікого не було. То це й краще зараз для мене! Я підійшов до піаніно, підняв чорне віко, але вдарити по тих жовтих зубах, що тримають у собі чи під собою музику, не наважився. А напевне ж, є такі щасливці у світі, що й змалку можуть грати на такому диві? Зітхнувши, бережно зачинив віко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з торби, і так мені чогось добре стало на душі, що й не кажіть…

Після обіду, коли мама й бабуня пішли на город, а дід у катрагу, я взяв космографію і тихенько вислизнув з двору. Попівські гончаки і старий пес зустріли мене точнісінько, як і вчора. Але сьогодні до воріт вийшла не Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недоламаним. Від любові до їзди на конях-неуках у нього були поламані ребра, руки, ноги й ніс. Не знаю, що в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько Антон, кульгаючи та бокуючи, міг вискочити на будь-якого жереба, кліщем вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злість на піну.

— Ну, і що ти скажеш? — замість вітання питається з-за хвіртки дядько Антон.

— А що саме вам треба? — не лізу я за словом ні до кишені, ні до потилиці.

— Еге, чого мені тільки не треба, а головне — мати свою пару коней.

— От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.

Моя відповідь подобається Антонові, бо він широко посміхається і згадує «Інтернаціонал»:

— Да, ніхто не дасть нам ізбавлєнья… Ти до попа?

— Еге.

— І яке в тебе до нього діло?

— Хочу книжку йому віддати.

— Тоді ходи за мною.

Я іду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає діятися: з кожним кроком вони все більше дерев'яніють, а в душу заповзає несміливість, і все згадується вчорашнє. Оті прокляті раки, які я вчора пік у попівській світлиці, і зараз починають ворушитися клешнями на моїх щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?

Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у двері світлиці, далі шарпає їх до себе, і мені від цигаркового диму стає сизо в очах. За столом насупились над шахами піп і його син, а тютюновий чад заволікає не тільки їх, а й золотошату богоматір з дитям, що висить під самою стелею. Не чуючи свого голосу, я здоровкаюся, піп, не обертаючись, киває мені патлами, а панич весело вигукує:

— От і вчений муж зволили до нас прийти!

Я вислухую насмішку і мовчу, але паничеві не терпиться поговорити зі мною, і він, косуючи одним оком, запитує:

— Ти, може, і в шахи вмієш грати?

— А чого ж — умію.

— Що-що!? — аж долоню наставляє до вуха панич.

Чи йому воно в цей час оглухло? 

— Жартуєш чи смієшся, хлопче?

— Ні, не жартую і не сміюся.

Тепер і піп обернувся до мене, в його очах сивіла імла років.

— Ти насправді вмієш грати в шахи?

— А чого ж, — уже сміливіше кажу те саме. — Дуже хороша ця гра.

— І він уже розбирається, що хороше! — попович хмикнув, а далі здавив повіки і ткнув пальцем в чорну фігурку, що вершилась білим гострячком: — Що це буде?

— Ніби ви не знаєте? — мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб таке питати.

— Ми-то знаємо, — єхидно цідить попович і настирливо тицяє в безневинну фігуру. — То що це?

— Король!

— А це?

— Хверзь.

— Не хверзь, а ферзь! — строго поправив мене панич.

— Хай буде по-вашому, — погоджуюсь я.

— А як ходить кінь?

— По букві «г».

— Це прямо неймовірно! — чогось непокоїться попович, і на його обличчі прокидається цікавість до мене. — Хто ж тебе вчив грати?

— Червоні козаки. Це тоді, коли вони стояли на нашій вулиці.

Моя відповідь не дуже сподобалась попові і його сину. Вони перезирнулись поміж собою, і попович від шахів перейшов до книги.

— Прочитав? — зиркнув на космографію, в його темних з вологістю очах знову заграла насмішка.

— Та ні.

— Лінувався? Чи, може, не сподобалась книга?

— Теж не вгадали. Дядько Себастіян передав, щоб ви, коли схочете, давали мені такі книги, які я зможу вчитати.

Мої слова враз ошелешили батька і сина. Вони багатозначно перезирнулись, схрестили погляди на мені й одночасно потягнулись до цигарок.

— Так, так, виходить, ти до дядька Себастіяна ходив? — починає допитуватися попович. — До начальства, значить…

— Він для мене не начальство, а просто дядько Себастіян.

— І що ж ти йому казав? — заворушились підозра і брезклість у куточках попових уст. — Може, скаржився?

Тут мене починає розбирати злість: іч, що їм в голову прийшло! І з гідністю відповідаю:

— Я ніколи ні на кого не скаржився. Навіть коли дурно-пусто мене били, — бо я ж хлопець!

— Он як?! — здивувався піп, і в його імлистих очах з'явилось щось подібне до посмішки.

— І все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?

— Я тільки хотів попросити, щоб він допоміг мені розібратись у книзі. Дуже трудна…

— Дарма, хлопче, дарма, — заспокоїв мене піп і веселіше сказав: — Я зараз підшукаю тобі дуже інтересну книгу, в ній усе розбереш.

— Не мала баба клопоту… — ні до кого не звертаючись, сказав попович і злегка вдарив кулаком по столі. Батько строго поглянув на сина, підійшов до другої шафи, відімкнув її й почав там порпатись. Він, правда, ще не знайшовши книги, один раз обернувся до мене і сказав:

— А ти, видно, хлопче, не промах.

— Це як коли, — відповів я так, як воно в мене виходило, а піп посміхнувся.

Незабаром я вискочив з прокурених попівських покоїв з «Тарасом Бульбою» в руках. Це, напевне, про когось із наших, бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою.

Привівши коняку в ліс, я думав ще назбирати грибів, але, допавшись до книги, забувся і про гриби, і про коняку, і про ліс. Я не стямився, коли роса, а далі й вечір упали на діброви. Душа моя сміялася і летіла на Запоріжжя до славного козацтва.

Ввечері, пам'ятаючи слова дядька Себастіяна, я знову пішов до комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякі поприходили прямо з роботи. Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастіян закінчить розмову з людьми. Мені дуже хотілось похвалитися йому книгою. І от, коли останній комнезамівець став на поріг, я з сіней вийшов назустріч дядьку Себастіяну.