Гуси-лебеді летять - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 25

— Здоров, парубче! — весело і так само без насмішки вітається зі мною голова комнезаму ще й подає руку. Хіба лише від цього не переймешся більшою повагою до чоловіка і не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? — Вже, бачу, дістав нову книгу? — в обідочках, що навколо вуст, ворухнулась посмішка.

— Дістав.

— І що воно, й до чого воно? — бере голова комнезаму книгу в руки.

— «Тарас Бульба»! — кажу поважно.

— Тарас Бульба? Хто він?

— Козак… — дивуюсь я: невже дядько Себастіян не читав цієї книги?

— А він, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?

— За нас. Хіба ж ви такого не знаєте?

— Знаю! — розгортає книгу дядько Себастіян. — Але хочу, щоб і ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді повернись-но, синку, сідай за стіл, і почитаємо розумну книгу вдвох.

— О! — виривається те саме «о», яке в мене то радіє, то журиться, то не йме віри, то відникується, то дивується.

— Не «о», а сідай, коли старші кажуть.

Я сідаю за товстоногий графський стіл, а голова комбіду з шухляди дістає червону китайку, розстелює її, і в комнезамі і в мене на душі стає одразу урочисто. Дядько Себастіян сідає поруч зі мною, кладе мені руку на плече, і я мимоволі притискаюсь до нього.

— Михайле, це ти мені сьогодні приніс гриби? — несподівано запитав голова комбіду.

Я не знаю, що сказати, і мовчу.

— Ти? — підводить на мене глибокі довгасті очі, в яких зараз стигне смуток.

Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, і винувато кажу:

— Я, дядьку Себастіяне.

— І нащо?

— Нащо? — дрогнув мій голос. — Бо я вас, дядьку Себастіяне, люблю.

— Он як? — сумовито і якось розгублено посміхається чоловік. — Ну, спасибі, Михайле, і за любов, і за гриби… Я тебе теж люблю, дитино. Та більше нічого не принось мені. Оце вперше за своє головування беру подарунок. Візьми й ти від мене, — виймає з кишені довгий в обгортці з пацьорками цукерок, на якого я тільки міг дивитися в ярмаркові дні.

— Спасибі, дядьку Себастіяне, — беру таку розкіш у руки. — Може, пополам?

— Смокчи один, — засміявсь чоловік. — Ти спати ще не хочеш?

— Ні.

— Тоді читай. А втомишся, я почну.

— Е, ні, — не погоджуюся я. — Може, ви почнете, бо я вже знаю свій голос.

— З нас, Михайле, ще ніхто не знає свого голосу, — багатозначно говорить дядько Себастіян. І хоч я малий, але за його словами відчуваю щось незвичайне, хвилююче.

— Про що ви, дядьку?

— Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не завжди ж буде таке щодення, що насіяла війна. Сьогодні ти дитя убогих, не маєш навіть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку піти і навіть учителем стати, бо таке врем'я настало.

Вірячи й не вірячи, я запам'ятовую ті самі слова про «таке врем'я», яке одні проклинають, а інші живуть ним. А сам думаю: «Невже я колись зможу аж учителя доскочити?»

— Дядьку Себастіяне, ви не теє… не підсміюєтесь?

— Ти про що? — голова комнезаму назбирує навколо очей добрі зморшки.

— Про те, що навіть я учителем зможу колись стати?

— Не жартую, Михайле… От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова, згадаєш і мене, уже старого. І тоді в хату мою заглянеш і мене чогось научиш. Не забудеш?

— Хіба таке зможе забутися? — зітхаю, знову ж таки вірячи й не вірячи в те, що, може, й збудеться в «таке врем'я». А розбурхані думки на своїх свіжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих років, коли я вже вчителем стаю на поріг постарілого дядька Себастіяна, коли принесу йому не гриби, а свою шанобу і вдячність…

Дядьку Себастіяне, мій перший добрий пророче, моя радість і смуток! Вас уже давно немає на світі, але й досі мені світять ваші глибокі очі, і досі ваша сердечність ходить з людьми, що знали вас. І хай вам пам'ятником буде людська подяка і моє слово…

Розділ шостий

З того вечора я часто приходив у комбід до дядька Себастіяна, і, коли він мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомоніли про всяку всячину, а найбільше про те, що буде попереду, коли згине коріння й насіння воєн, людської ворожнечі і злиднів, коли не хурделиця свинцю, а заметіль цвіту буде огортати людину і добрий розум увійде у кожну оселю. Дядько Себастіян перегортав перед собою і мною велич надій, і на їхніх лебединих крилах летіла в майбутнє моя дитяча душа.

— От і наговорились, і заговорились, а час іде, — він підходив до вікна, поглядав на зорі, а далі висовував шухлядку з графського столу й виймав звідти шматок чорного хліба, головку часнику, а іноді й сало, і тоді мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царі. Тепер уже дядько Себастіян розповідав усякі небилиці, глузував над панами, попами й королями, а я сміявся, не забуваючи свого — чи вийде, чи не вийде з мене учитель? І не раз я тоді бачив себе вчителем у крамній сорочці і навіть у черевиках.

Мати спершу сварилась, що я надокучаю голові комбіду, а потім звикла і, коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком, посміхаючись, питала:

— Вже на вечорниці чешеш?

— Ні, на всеношну, — весело показував зуби і вислизав з хати у ті вечори, що навіки залишили мені свої зорі.

Одного разу ми засиділись над книгою і незчулись, як обережно рипнули двері. На порозі став рослий, не знайомий мені чоловік в розкудланій баранячій шапці і з обрізом під пахвою. Од несподіванки я зойкнув, а дядько Себастіян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр. Невідомий якось невпевнено підняв ковшистими ручищами куцака і хрипко сказав:

— Себастіяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.

— А ти не брешеш? — рука дядька Себастіяна застигла біля боку.

— Дивись, — опустив свого втинка невідомий і ступив ближче до нас. На його повісповане чоло виступили біль і утома, а над запалими тривожними очима в сполосі бились довгі вії, наче хотіли одвіяти від себе погані видіння.

— Ну, що, Порфирію, допомогли тобі твої бандити, вся контрреволюція і дурна злоба? — гнівно запитав дядько Себастіян, змірюючи безжальним поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненість.

— Не допомогли, Себастіяне, ой, не допомогли, а тільки виломили мою долю. Того й прийшов до тебе, до вас… — понуро відповів Порфирій. Його закудлане обличчя було вимарнілим, від одежі тхнуло кислятиною й димом, а простуджений голос клекотів, кавчав і хрипів усередині.

— Виломили, кажеш, долю? — тепліше блиснули очі дядька Себастіяна. — А ти ж від них, бандюг, іншого сподівався? — махнув рукою в той бік, де мав стояти ліс.

— Біда, та й годі, — зітхає Порфирій.

— Ну, клади свої документи! — наказав дядько Себастіян і здійняв червону китайку.

Бандит підійшов до столу, поклав на нього проіржавлений втинок, дві репаних, як черепахи, гранати, потім вийняв пістолет, із жалем подивився на нього і, гірко всміхнувшись, подав дядькові Себастіяну:

— А нагороду — подарунок його імператорської величності за колишню хоробрість — передаю тобі.

— Скучив я за подарунком його імператорської величності, аж нікуди! — неласкаве подивився на зброю дядько Себастіян. — Клади її до бандитської!..

Порфирій поклав свою, колишньою хоробрістю зароблену зброю, знову зітхнув і похнюпився.

Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий селянський рай на своєму хутірці, де спокійні воли дивилися у вічність, жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про темні ночі в розвідках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його груди георгіївські хрести? Чи про безслав'я у банді і вовчу самотність у лісових нетрях та в одичалих скитках, де й ченці, обростаючи корою, не помічали плину часу?

В революцію, повернувшись додому, Порфирій знову ревно припав до свого напівзруйнованого, обнесеного війною хутірця. Вилузуючись із шкури, недосипаючи ночей, він товкся в хазяйстві, наче в пеклі, надіючись зробити з нього рай. Світові переміщення, криваві битви, падіння царств-государств, нові революції і зміни влад не обходили його, наче все це було чи в сні, чи на другій планеті. Не те що партії, товариства, а навіть церква не цікавила його. Він тримався того, що церква — діло старих, а політика — діло темне і не доведе хлібороба до добра. Селянин має жити однією політикою — своїм клаптем землі і тим, що вродить на ньому. Біля своєї земельки і худоби, тремтячи над кожною зерниною і грошем, він і оживав, і дичавів, вже не помічаючи, як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов і опускала донизу перса. Отак би у своїй хутірській шкаралупці дожив би він одлюдком до мирних днів, може, дотягнувся б і до свого раю, аби не лихий випадок.