Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 10

10

Ярослав Ґарсіа Лорка

Ти прогнав пегасика, мов пасинка, най собі летить конячка панська! Сніг упав, як піна з вогнегасника. Вірш запах, як пасіка чи паска. Був, як темна грамота із титлою чи земля під сніговим накрапом. Він тобі зійшов стовпом зі світла і повив тебе, як чистий прапор — не словесний порох, не абищиця, маєш нині світла понад міру, може, так ніколи й не напишеться актуальний вірш на захист миру? Все на світі — колія й баталія. Хтось про тебе скаже: мій предтеча. Та й кружляє однострунна талія — ти б її спинив, бо кровотеча. Та й слова, намовчані і зіткані із безсоння, шкарубкі й первинні. Та й шукаєш правду під позлітками, гостру, наче куля в серцевині.

Циган Василь

На чужих наречених — пояси, мов табу. Зостаєшся один і над глиною постиш. Вилітає на площу нічний табун — скільки збіглося коней до тебе на посвист! Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад. З кольорової глини ліпи амазонок — щось горить над чолом (а чолом як Сократ), і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно — стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит, і промацав натуру в ключиці й гомілці, щоб украсти в природи цей тупіт копит і спізнати тотожність у дівці і гілці, щось міняв, кочував, покидав сам себе, полишивши у парку ставкових купальниць (там ще й досі одна романтично гребе) — не дивися в той бік, будь самотній мов палець. Будь, як небо, що пише дощами на склі, відпусти нам борги і торги, і потреби. Все змішалось: робота і глина, і хліб. Мов на площу табун, вилітаєш із себе.

Фотопавло

Чи легко упіймати застояне повітря провулків, архаїчних, немов дагеротип, коли твоя робітня — завалена дровітня, і не виходять очі, а іноді роти? І хто нарешті винен, що з нас такі моделі, що клацає намарне пащека-апарат? Таким, як наші, пискам — не місце у музеї, бо ми — не те що камінь чи дикий виноград. Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма наповнити душею і зберегти в роках… Яка уважна камера, яка чутлива фільма — просвічують бретельки і вени на руках. Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті, а з річкової твані волого світить рінь — коли навколо тьмяно і контури розмиті, потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь, потрібно трохи солі, щоб очі проявити, щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола. Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити! І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.

Футбол на монастирському подвір'ї

…такої зелені не бачено сто років, а може, й більше! Все вповите нею. Ліси кущів безмовні та глибокі. Вигадуй річку, просіку, алею, закриті, ще не впізнані.                                    Можливі колона, арка й біла, мов папір, сумирна вежа, рівня дикій сливі (ростуть обидві з незбагненних пір). Так зелено, що смійся або плач між двох лісів, і невблаганний м’яч між двох воріт, і піт, і сухо в роті, і спів бджоли на нерухомій ноті. А втім, воріт нема. Є дві цеглини, затоптані в траву. І янголине та голубине пір’я у траві. І дві легкі кульбаби, тільки дві. Літає м’яч! Проте його немає, мов не було. Лише гарячий згусток живих секунд, і він повз нас минає, і трохи — в нас, і мчить у межі пусток. Така вже гра: на тлі рослин і стін, де вгадуються фрески, наче смерті, догнати плач!.. Він котиться. І він, мов літери, пощерблені й затерті, незримий слід і видих.                                        Або дух. Або хоч м’яч, повернутий минулим у цю траву, між двох ожинних смуг, де під ногами схимники поснули, де крізь гілок цупке густе письмо побачиш річку (просіку? алею?). І ти, і я. Так близько стоїмо над глибиною, пусткою, землею.

екзотичні птахи і рослини

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…»

Я продаю квитки на магів і на мімів, я коло входу став з ключами, мов Петро. О діти передмість з устами херувимів! Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро! Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом, обсипані зірками й пухом із тополь, наповнивши завулки світлом і блакитом, скоривши Неаполь, Марсель і Леополь. Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда (мов еполет, сидить на ньому скарабей). Він — заклинач рослин, і світляна троянда, неторкнута й німа, росте з його грудей. Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар, — для приміських дівчат яка солодка пастка, аж світиться із них жадання, мов ліхтар. О діти злих часів, посіяні в огромах пастуших пустирів, де рейвах відлунав! Приходьте у шатро. Один-єдиний помах — і душі заясніють, як терен із канав.