Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 11

11

II. «Я продаю квитки на блазнів і факірів…»

Я продаю квитки на блазнів і факірів, на мерехтіння ламп і хихотіння мавп. О власники грошей з обличчями вампірів, для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп». От акробатки Ле липке лискуче тіло звивається в кільце достоту, ніби вуж. А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло протне він вас ножами під оркестровий туш! Однак лише на мить (віват, панове смертні!): усіх вас оживить на грані чорних тайн приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів, гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн. І що почнеться тут! шизофренічні танці банкірів і повій, графинь і різників! 0 власники життя, о павуки у шклянці — для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків, піротехнічний шал! і димові завіси — це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма! І в ній немає дна! — черниці та гульвіси влітають у тунель, затягнуті сторчма…

III. «Я продаю квитки на коней та верблюдів…»

Я продаю квитки на коней та верблюдів у збруї золотій пошарпані боки. 0 пильні сторожі з очима страхолюдів, з очима без очей, з очима навпаки! У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних вологих теплих тіл, де ситий дух кубла, приходите і ви в службових пелеринах — землисті голоси і кров, немов зола. І звівши зимні очі на паперові зорі, де в’є високі петлі мотоциклетний ас, ви стежите сурму в ревкім його моторі — яку майбутню бомбу пригріє він для вас? Шукайте динаміт! Хай детектив залізе в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко. Він витрусить намети, халати і валізи — а звідти лише ластівки. І латані трико. Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни: листівки ластівок протяли стіни і дзеркала, немов укуси кажанів — на шиях ордени.

IV. «Я продаю квитки на цитри й тамбурини…»

Я продаю квитки на цитри й тамбурини. Втікає вам із рук ця музика ламка. О вуличні філософи і кав’ярняні прими! Це Соломії соло. Так тече ріка. Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги, І навіть — ніж лемур, що нявкає котом. Від неї ніжними стають руді орангутанги, і зорі замість дір пронизують картон. Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія. Трапеція тремтить, немов крило живе. Живeмо в цьому Вавилоні — кожен як уміє, ану ж вона зірветься вниз,                               чи спів на смерть зірве?! Таж ми без неї — тлінь, безлика й без’язика, що на тісних торгах міняє імена. О містечкові віршарі в розбитих черевиках! Ви кожному скажіть, що є у нас вона. Є голос! І любов!..                               Але я замовкаю. Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля. Я зупиняю механізм. Я касу замикаю. Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.

Пані капітанoва

Капітанська вдова мала білих мишей в закапелку дірявої кухні, а ще в неї був канарок Мішель і носовички трикутні. Втім ніхто не знав, де ночує вона, по яких катакомбах приносить офіру? Шльома Фішер подеколи давав їй банан, або інший овоч, або фіґу. (А найстарший з-поміж Андруховичів ще й хліба давав до овочів.) Королева завулків у веретті одінь, капустина в лататті хустин. А той капітан — що він був за один, певно, вмер молодим і пустим? І тому вклякала пречиста вдова перед вівтарем зимної студні, щоб глибинна летюча священна вода змила з неї ці свята й будні. А тоді розгортала полотна хустин на рослинних ребрах решіток і привселюдно сушила ці герби самоти, недоречна, як пережиток. А не стало її — та й Ринок зачах, лиш піски аравійські слід її замітали. Відлетіла, кажуть, на білих носовичках. А ще кажуть, поховали її санітари.

Старий Олійник

Ремонт парасольок — це водночас і розвага: розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове, і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява, читаєш дощів колишніх вицвілі букви. Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру, туди несе парасольки все місто меланхолійне. Засвічуються в шовках амури або лемури, як тільки вимовлять люде його наймення олійне. Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти: магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!). А є парасольки чорні, як провінційні гризоти, як діри на дні галактик або ворони. Тому він любить під кайфом читати нотацію, таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти, коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію, де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти. Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок? Питання надто дражливе для мандрівних філософів. Та дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк» він три війни пережив і царювання трьох йосифів. Так само колись без дозволу покине замшілу нішу і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних, пройде і кане за рогом у споконвічну тишу, коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!