Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 20

20

(Ринок)

Замок зіходив на землю все меншими замками, з одною-єдиною баштою, де графи колишні ставали поволі фігурами з воску, жокеями, фотопортретами. Здрібніння квартир і мансард, навіть шахових партій в альтанках, відбилось на нашому настрої — хотілося пити. І врешті, зійшовши по Лисенка, де обличчя у вікнах, немов стародруки, побачили ми, як доми продаються, полотна, гравюри, дівчата. З «Татарні» світило підземне крило.

(Коло)

Місто немов сузір’я. Як часто, блукаючи, йшли ми на світло домів, від яких не лишилося й каменя! І хто нам повірить, що йшли ми на світло? Як часто шукали ми гирло, і міст, і причал в опівнічних пустинях дворів, та хто нам повірить, що річка була тут? Тільки крізь нас переходять міста у непам’ять. Ми вимовляємо їх і знаходимо іншими. Втім вранці виходиш на площу і все впізнаєш: липи в час доцвітання стоять золоті, безгомінні.

До пані Варвари Л.

Натрунний портрет міщанки Варвари Лянґиш (XVII ст.) зберігається у Львівському історичному музеї

Тебе — теплу, погідну, лагідну, окату — хочу кликати з ночі, всю з шовку й брокату. Спалює мене поїдом жадання єдине: їхати до тебе поїздом більш як дві години. Далі мене знищує пожадання друге: «З темниці музейної виплинь, королево!» — горлав би на всю губу з любові і туги серед міста, опівночі, в товаристві лева. (Лев зі мною рикав би.) І коли зненацька ти виникла б на мій голос — ніби на портреті, загриміла б мені в серці музика вар’яцька і мене б охопило пожадання третє: на коліна гупнути, як бугай на страті, і благати, мов пастир, що записує в секту: «Ходім пити повітря. Тут повно кастратів. Я люблю твої руки, очі, корсетку, сукню з ліфом, сорочку, кавтан, запаску, а також панчохи і черевики. Я люблю твого тіла великодню паску, твої лікті і фалди — і все навіки!» Я схилявся б низько, шептав би п’янко, цілував би слід кроку твого, Варваро, край мережива твого, дурна міщанко, посмітюхо з Ринку, глуха почваро!

Елегія післяноворічного ранку

Це — спроба написати вірш про нас. Про нашу учту, молоду і п’яну. Яке вино, яку хмільну оману вливав у юні горла щедрий час! Ми так жили, немов співали джаз. Хоча не джаз, а камерні концерти зривали нас, і ми ішли в снігах на гору, де ліси росли і птах кричав про щось таємне і відверте, і від любові можна було вмерти. Чи хто за нами йшов по тих слідах? Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, в якому всі музики триста років шукали кайф і висновки глибокі, а нам зостались метушня і шок, і птах оцей, і молодий сніжок. Але яке внизу лежало місто! — достоту, як завершений офорт. Наш подих цвів і рвався із аорт. Читались вежі злагоджено й чисто, і я старого пса покликав свистом, так ніби то був бройґелівський хорт. Та я забув, либонь, про головне: йшов рік новий, те діялося в січні. В будівлях спали мляві й анемічні гуляки, що набралися до не- пристойності. А ти пекла мене, щоразу інша, не така. Ще з ночі — ті дві руки у мене на плечах я пам’ятав і темне щось в очах. Але який кретин повірить в очі? Я підбирав ключі, слова пророчі, хоча на ранок мій поет зачах… Ага, внизу трамвай сумирно повз — такий порожній, мов нікому діла вже не було. Якась душа летіла над ним, промерзла, і дзвеніла повз Петра й Павла в задумі чуйних поз. … Як тяжко повертатись на рівнину, скотитись по гладенькій мерзлоті чи з’їхати, як я, на животі в ту вуличку, що вигинала спину, під маскарона бороду цапину, де пияки, трамваї і святі, де, все одно недремна, мов радар, націлений на сни, чигала зрада, а вихудлий біблійний виноградар на брамах був розіп’ятий, сподар. А з радіол шипів різдвяний дар (хоча його й забрязкала естрада). Туди, де всюди відбувався сон — тяжкий, похмільний, післяноворічний, туди, де кожен п’яний був зустрічний, а всі зустрічні — п’яні. В унісон співали ми, забувши про фасон. Хоч ми й були, мов мандрівні актори, і в нас був Ігор, він сурмив, як ас. Якась наївна віра у Парнас чи то в Прованс — але рушала гори! Отак ми йшли, немов сліпі у море — і ти, і я, і всі навколо нас.