Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 22

22

Ляментація, або плач Патріарха на Святе Різдво р. Б. 1992

Як відомий вам корифей карнавалів, що спізнав міста від веж до підвалів, я шанований вами бував повсюдно. Але нині, в час дебілів, ґевалів, як один з відомих вам бабовалів прохриплю отут привселюдно: Дорогі кияни і ви, львів’яни! Я забув, коли напивався п’яний, я забув, як смакує чарка. Солов’їне горло чи олов’яне — все одно слід мочити, оскільки я не просто так отримав сан Патріарха! Патріарх не може жити в неволі, Патріарх повинен жити в Тиролі, при дворі в короля Олелька. Виконання в суспільстві моєї ролі є тотожним вживанню до хліба солі — проковтни, в кого ширша пелька! Я багато не багну, а прошу чемно, щоб мені не чутися під’яремно, я для творчості мушу мати горівку. Щоб амури не тріпалися даремно, Патріархові мусить бути гаремно. (До під’їзду прошу таксівку.) Патріарх не протягне і дня без свята. Відчуваю: зараз (а сніг — як вата) три царі, спотикаючись, вийдуть з гаю. Голос ангела в небі чи спів кастрата? Обніміте ж, брати, найменшого брата — молю вас, благаю! Бо мені здається, що, бляха муха, стало пусто в оселях Святого Духа — бачу це як нащадок герба Андрухів. Патріархові тужно, а ви, псяюха, заліпили воском серця і вуха — переїду в країну духів! Я не прошу їжі, а прошу тиші. Уночі на кухні шкребуться миші. Три царі бредуть, як примари піші, і сидить зоря у душі, як в ніші. І рядком єдиним, як бовдур, марю: Добрий вечір Тoбі, Пане Господарю!

Пам'ятник

Я помру в Парижі…

Сесар Вальєхо

Ми помрем не в Парижі…

Наталка Білоцерківець Ми помрем не в Парижі, бо ми взагалі не помрeмо, а якщо і помрем, то в Парижі, так само, як і в Голлівуді, Гонконзі, Женеві, Яремчі, Сан-Ремо. Після нас буде море порожніх пляшок під столом на суді. Це ж яке непосильне служіння на благо поспільства! Заганяти поезії прутень у дупу добі, малювати свій герб на розгавканих писках дебільства, розважати партійців, патриціїв і кей-джі-бі. Нас народ не забуде. Нам пам’ятник буде. У Львові — і так само на всіх постаментах і тронах земних. «Неборак! Ірванець! І ще отой третій… А хто він?» — запитає зненацька один із туристів дурних. Я б йому відповів! Я йому відповім уже зараз: ах ти, телепню, бевзю, дурило і скурвий ти син! Нас на цоколі троє — четвертий на цоколі Фалос (це, здається, філософ такий давньогрецький один). І навіки застигнемо ми в божевільному Львові — перед Оперним, в центрі. Проспект Бу-Ба-Бу — мов ріка! І хлопчиська вночі малюватимуть хрін на Сашкові, і небесна ворона обкрапає Неборака.

листи в україну

1. «Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу»

Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу. Моя ніч — ніби голка у горлі вічна. Я собі підчепив тут одну хворобу. Нею можна пишатись. Вона психічна. Ця психічна хвороба, тобто кохання, всі ознаки її описав Авіценна: не дає дихнути синдром махання і потреба здохнути здоровенна. Я нормально писав непогані вірші, міркував про найтоншу тканину прози, а тепер мої рими щоразу гірші і до «прози» римуються в мене «сльози». І лежу мов мішок я. Чорнію, худну без повітря, світла, тепла, привіту. Я розклав оцю журбу многотрудну на півкулях мозку, мов карту світу. Помолися ж за мене в кватирку Божу — ліпше всохнути, впитись, нажити грижу. Я з розпуки тут ошаліти можу — вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу. Любий друже, приїдь, порятуй і вибав! Привези мені морфій, тютюн і тишу. Я конаю тут, як остання риба. А про інше все ще тобі напишу.e

2. «Це столиця держави. Тут досить людно»

Це столиця держави. Тут досить людно. І не досить зeлено для ботанік. Хоч насправді це ніби суднo (чи сyдно?), не так ковчег воно, як титанік. Досить людно, й тому нестача киснева. Як і всюди, найбільше невдах і дурнів. Кожен з них, не добігши до брами неба, має право на прах і на місце в урні. Я, здається, писав, що вдягаю робу. Я, крім того, навчився слова «глаголю», пити квас, осягати душу народу і ходити синім від алкоголю, грати в карти, чифірити (рок до ранку), пити спирт, розумітися на похміллі, черевики чистити об фіранку і тримати душу в чорному тілі, я навчився божитися, присягати, розрізняти на смак дукатські, явські, я навчився нічого не досягати і плювати в стелю цілком по-графськи, розглядати дерево як нагоду для висіння, втілену ще в насінні. Я тепер як ніде близький до народу. Покажи цей лист усім в Україні.