Динамо Харків. Вибрані вірші - Жадан Сергій - Страница 12

12

2007

Україна для українців

Раніше в готелі здавались погодинні кімнати, на рецепції висить табличка: "Погодинні кімнати більше не здаються", але все одно відчувається — бордель борделем. Під вікнами зранку тусять араби, і туди-сюди ходить проститутка, яку окликають велосипедисти, — пройде ще раз туди-сюди, я її теж окликну, Маріє, скажу, сестро, що за шняга, хто зіштовхнув нас лицем до лиця? І ось вона ходить туди-сюди під колишнім борделем, мов сирота, котра пам’ятає в принципі, де вони раніше жили, але боїться помилитись, тому ходить туди-сюди і займається проституцією. До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас тягатись усіма цими арабськими помийками. Історія така: коли мені було п’ятнадцять, в місті, де я жив, з’явився серійний убивця. Вони тоді саме активно почали з’являтись — серійні вбивці й кооператори, гробівники соціалізму, їх тоді всі ненавиділи, в сенсі — кооператорів. Наш серійний убивця їздив велосипедом, виникав із березневого туману і протинав своїх жертв трофейним німецьким багнетом. Насамперед він протинав жінок — беззахисних, безборонних жінок, котрі гуляли в темних лісах, брели глухими, заметеними стежками, блукали на опівнічних кладовищах, сиділи біля барної стійки — п’яні й розмальовані, зовсім самотні, без спідньої білизни — чомусь саме цих безборонних жінок він протинав у першу чергу, а вже потім сідав на свій велосипед і їхав якраз на першу зміну до молокозаводу. І за те, що всі його боялись, і лаштували на нього мисливські рушниці й машину пропаганди, я завжди ставав на його бік, я думав так: пам’ять тіла це кльово, але ось ви шаройобитесь собі по магазинах і кінотеатрах, а він щовечора виходить                     за заводську прохідну, і сідає на свою "Україну" і мчить додому, і слідом за ним із-за рогу вискакують біси, на таких самих "Українах", і мчать за ним у березневому тумані, намагаючись вихопити в нього з рук трофейний багнет, і ніхто з вас,            слабаки,                     не бачить цієї диявольської гонитви, крізь тишу і морок, цих чортових перегонів, ніхто з вас не побачить і не почує, як вони летять на своїх велосипедах до похмурої брами ночі. А той, хто стоїть під брамою, і чекає, чим закінчиться їхня гонитва, не виходить із сутінків, стоїть, заховавшись у тінь, і думає так: ось вони мчать просто сюди, безумні велосипедисти, вершники апокаліпсису. Не так важливо, хто з них прийде першим, не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім, не так важливо, чи доїдуть вони взагалі. Головне — це страх, який закладається під язиком і не дає говорити правду. Так, страх, — задоволено повторює він і йде додому, перевіряти мої домашні завдання.

2007

Лукойл

Коли приходить Великдень і небо стає прихильнішим до нас, і всі напружуються — мовляв, Великдень, аякже, тоді в землі починають перевертатись покійники, розбиваючи ліктями холодну глину. Мені доводилось ховати друзів, я знаю, як воно — закопувати своїх друзів, мов собака кістку, чекаючи, коли небо                        стане до тебе прихильнішим. І є такі соціальні групи, для яких подібні ритуали особливо важливі, я маю на увазі насамперед середній бізнес. Всім доводилось бачити який смуток охоплює цих регіональних представників російських нафтових компаній, коли вони з'їжджаються на безмежні цвинтарні поля, аби закопати ще одного брата з відстреленими легенями; всім доводилось чути тверде биття сердець, коли вони стоять біля домовини і витирають скупі сльози й соплі об своє дольче й ґабана і хуячать геннесі                    з одноразового                                       посуду. Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат. На безмежних полях офшору ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні плеса забуття, зі шротом у печінці. То як, — радяться, — ми спорядимо нашого брата в його довгий шлях до осяйної Валгали Лукойлу? Хто буде супроводжувати його в темних печерах чистилища? Тьолки, — говорять усі, — тьолки, йому потрібні будуть тьолки, хороші тьолки, дорогі й без шкідливих звичок, вони будуть гріти його взимку, вони студитимуть йому кров навесні, ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка, і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка, так, щоби він навіть не помітив, що вже помер. Ох, ця смерть — територія, де не ходять                    наші кредитки. Смерть — територія нафти,                    хай вона омиє його гріхи. Ми покладемо йому до ніг зброю і золото, хутра і тонко помелений перець. В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа, в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму. Але головне — тьолки, дві тьолки, головне — дві платинові тьолки. Так, це головне, — погоджуються всі. Головне, — погоджуються тьолки. Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї домовини. На Великдень ми всі такі сентиментальні. Стоїмо, чекаємо, коли мертві встануть і вийдуть до нас із потойбіччя. Ніколи так не цікавишся смертю, як ховаючи друзів. Коли вони третій день чатують під дверима моргу, він зранку третього дня долає, зрештою, смертю смерть і виходить до них із крематорію, бачить, що всі вони знесилено сплять після триденного забуху, лежать просто серед трави в обриганих дольче й ґабана. І тоді він тихо,           щоби не розбудити, забирає в одного з них підзарядку для нокіа, і повертається в пекло до своїх блондинок.