Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 84

На вулицях досі тривали гучні гуляння. Вуличні лампи тьмяно освітлювали нам дорогу, поки ми йшли вузенькими кам’яними провулками. Небо було похмуре і сірою важкою масою нависало над нашими головами, але будинки на вулицях були так близько один до одного, що воно здавалося ще темнішим, ніж насправді.

Люди також були одягнені в темний одяг. Едвардів довгий сірий плащ зовсім не впадав ув око – будь-якого іншого вечора у Волтеррі на нього обов’язково звернули б увагу, тільки не сьогодні. Люди також куталися в чорні атласні плащі, а пластикові ікла, які я бачила у хлопчика сьогодні вранці, користувалися неабиякою популярністю серед дорослих.

– Сміхота, – пробурмотів Едвард. Я й не помітила, як Аліса зникла.

– А де Аліса? – прошепотіла я, у моєму голосі з’явилися панічні нотки.

– Вона пішла забрати ваші речі звідти, куди заховала їх сьогодні вранці.

Я й забула, що у мене є зубна щітка. Це дає мені зовсім нові перспективи.

– Вона знову краде машину, чи не так? – здогадалася я. Він посміхнувся.

– Вкраде, тільки-но ми опинимося за містом.

Здавалося, що ми пробиралися до міської брами безкінечно довго. Едвард бачив, що я виснажена і ледве волочу ноги; він мовчки обняв мене рукою за талію і взяв на себе більшу частину моєї ваги.

Коли він проштовхнув мене під довгу кам’яну арку, я вся затремтіла. Величезні стародавні опускні ґрати більше схожі були на двері клітки – будь-якої миті могли впасти і замкнути нас усередині.

Він підштовхнув мене у напрямку чорної машини, яка стояла з увімкненим двигуном у затемненому місці, праворуч від брами. На моє превелике здивування, він сів на заднє сидіння поруч зі мною і зовсім не наполягав на тому, щоб керувати машиною.

Аліса сором’язливо усміхнулася.

– Вибачте, – вона махнула рукою в бік панелі управління. – Зовсім не було з чого вибирати.

– Ця також нормальна, Алісо, – посміхнувся він. – Не можуть же всі автівки бути «турбо-911».

Вона зітхнула.

– Мабуть, мені доведеться придбати одну з таких. Їхати на ній – саме задоволення.

– Я презентую тобі таку на Різдво, – пообіцяв Едвард.

Аліса обернулася й подарувала йому свою чарівну посмішку, що неабияк мене схвилювало, адже машина уже набрала швидкість і петляла темною звивистою дорогою.

– Жовту, – мовила Аліса.

Едвард міцно тримав мене в обіймах. У сірому плащі мені було тепло й зручно. Навіть більш ніж зручно.

– Можеш поспати, Белло, – прошепотів він. – Тепер уже все позаду.

Я знала, що він має на увазі небезпеку, нічний кошмар у стародавньому місті, але я все ж повинна була проковтнути клубок у горлі, перш ніж змогла відповісти.

– Я не хочу спати. Я не втомлена.

Брехнею була тільки друга частина. Я не збиралася заплющувати очі. В машині панувала напівтемрява, горіли тільки кнопки на панелі управління, але й цього було достатньо, щоб бачити Едвардове обличчя.

Він торкнувся губами западинки під моїм вухом.

– А ти спробуй, – наполягав він.

Я почала завзято хитати головою. Він тільки зітхнув.

– А ти така ж уперта.

Так, я таки була вперта; я щосили боролася зі своїми важкими повіками і поки що перемагала.

Найскладніше було на темній дорозі; яскраві вогні аеропорту Флоренції полегшили моє завдання, а ще я почистила зуби і переодяглася в чистий одяг. Аліса купила новий одяг і для Едварда, і він залишив сірий плащ на купі мотлоху в одному з провулків. Політ до Рима був таким коротким, що я й не встигла втомитися. Я знала, що політ із Рима до Атланти триватиме набагато довше, тож мені треба було набратися сил. Я попросила стюардесу принести мені кока-колу.

– Белло, – мовив Едвард несхвально. Він знав, що мій організм погано переносить кофеїн.

Аліса сиділа поруч. Я чула, як вона бурмоче, говорячи з Джаспером по телефону.

– Я не хочу спати, – нагадала я йому. Моя відмовка звучала правдоподібно, бо це й була правда. – Якщо я заплющу очі зараз, то побачу речі, які зовсім не хочу бачити. Мені снитимуться кошмари.

Після цього Едвард більше не сперечався зі мною.

Зараз був ідеальний час для розмови, для того, щоб отримати такі необхідні мені відповіді – необхідні, але не бажані. Я була у відчаї від того, яку відповідь можу почути. У нас було багато часу, адже Едвард не втече від мене з літака – ну, принаймні це зробити нелегко. Ніхто нас не почує, окрім Аліси; було вже пізно, і більшість пасажирів вимкнули світло й попросили подушки. Розмова допомогла б мені побороти виснаження.

Але я не могла, я прикусила язика, щоб не хлинув потік запитань. Можливо, я була занадто втомленою, але сподівалася, що, відклавши цю розмову, я зможу побути з Едвардом ще кілька годин, перенести все на наступний раз. Немов у казках Шехерезади.

Отже я продовжувала пити газованку й опиратися сну. Здається, Едварду дуже подобалося знову тримати мене в обіймах, його пальці знову і знову мандрували моїм обличчям. Я також торкалася його обличчя. Не могла змусити себе зупинитися, хоча й боялася, що пізніше, коли я залишуся сама, це завдаватиме мені невимовного болю. Едвард продовжував цілувати моє волосся, чоло, мої зап’ястя… але жодного разу не поцілував мене у вуста, і це було добре. Зрештою, скільки разів одне серце може бути скалічене, щоб продовжувати битися? За останні кілька днів я багато витерпіла, але це не зробило мене сильнішою. Навпаки, я почувалася надто крихкою, так наче одне слово могло мене зламати.

Едвард не говорив. Можливо, він сподівався, що я засну. Можливо, йому було нічого сказати.

Я перемогла у поєдинку зі своїми важкими повіками. Коли ми приземлилися в аеропорту Атланти, я досі не спала і навіть бачила, як над Сієтлом починає сходити сонце, поки Едвард не запнув вікна. Я пишалася собою. Я ж бо не змарнувала жодної хвилини.

Ані Едвард, ані Аліса не здивувалися прийому, який чекав нас в аеропорту, але мене він заскочив зненацька. Джаспер був першим, кого я побачила – хоча він, здається, взагалі не звернув на мене уваги. Він дивився тільки на Алісу. Вона швидко підійшла до нього; вони не обнімалися, як це робили інші пари. Вони просто стояли й дивилися одне на одного, і все-таки цей момент був настільки приватним, що я одразу ж відвела погляд.

Карлайл та Есме тихо чекали в куточку, далеко від метало-детекторів, в тіні широкого стовпа. Есме наблизилася до мене, пригорнула міцно, але незграбно, оскільки Едвард досі тримав мене в своїх обіймах.

– Дякую, Белло, – прошепотіла вона мені на вухо.

Тоді вона пригорнула Едварда, і здалося, вона от-от заплаче, якщо це насправді можливо.

– Ти ніколи більше не змусиш мене пройти через таке, – вона майже гарчала.

Едвард винувато усміхнувся.

– Вибач, мам.

– Дякую, Белло, – мовив Карлайл. – Ми тобі заборгували.

– Зовсім ні, – пробурмотіла я. Раптом безсонна ніч далася взнаки. Здається, моє тіло перестало слухатися, а голова відвалювалася.

– Вона ледве тримається на ногах, – дорікнула Есме Едвардові. – Відвезімо її додому.

Я не була впевнена, що дім – це саме те, що мені зараз потрібне; мої очі злипалися, я йшла аеропортом, спотикаючись то тут, то там, Едвард підтримував мене з одного боку, а Есме з другого. Я не знала, чи Аліса з Джаспером йдуть позаду нас, чи ні, і я була занадто втомлена, щоб озиратися.

Швидше за все, я заснула на ходу, але продовжувала йти, аж поки ми не зупинилися біля їхнього автомобіля. Здивування від того, що Еммет і Розалія чекають нас у тьмяному світлі ліхтарів стоянки, притулившись до чорного «Седана», трохи оживило мене. Едвард напружився.

– Не треба, – прошепотіла Есме. – Вона почувається просто жахливо.

– А як вона повинна почуватися? – мовив Едвард, навіть не намагаючись приховати лють.

– Це не її провина, – сказала я виснаженим голосом.

– Дай Розі можливість виправдатися, – попросила Есме. – Ми поїдемо з Алісою та Джаспером.

Едвард сердито подивився на неймовірно прекрасну біляву вампірку на ім’я Розалія, яка чекала нас.