Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 118

118

— Тоді ти випив…

— Тоді я випив, і мені полегшало, і я відчув себе щасливим.

— І що ж ти зробив?

— Я подивився, як вони сплять усі разом, і пошкодував, що не можу їх сфотографувати. То була б чудова фотографія. А тоді, страшенно голодний і геть висотаний, визирнув у вікно, щоб побачити, яка там погода. Надворі йшов дощ, і я подумав собі: от і добре, ми цілий день перебудемо в ліжку. Але насамперед мені треба було поснідати та й дівчат якось нагодувати. Отож я зачинився у ванній, прийняв душ, а тоді тихенько одягся і вийшов, безгучно причинивши за собою двері. Спустившись униз, я поснідав у ранковій їдальні при готелі. Добрячий з'їв сніданок: копчена риба, гриби, бекон, булочки з джемом. Усе було дуже смачне. За сніданком випив чималий чайник чаю і подвійну порцію віскі з содовою, та все одно почував себе висотаним. Я. переглянув гонконзьку ранкову газету англійською мовою, а сам усе дивувався, що вони так пізно сплять. Потім пішов до дверей готелю, визирнув надвір і побачив, що дощ не вщухає. Я рушив до бару, але там було ще зачинено. Питво до сніданку мені приносили із службового буфету. Чекати я не хотів, отож піднявся нагору до свого номера й відімкнув двері. Але дівчат уже не було.

— Яка досада!

— Це саме подумав і я.

— І що ж ти зробив? Напевне, випив.

— Так. Випив, а тоді ще раз добре вимився з милом, і після того мене пойняв подвоєний жаль.

— Un doble remordimiento?

— Ні, не подвійний. Два різні жалі. Мені було жаль, що я спав одразу з трьома дівчатами. І жаль, що вони втекли.

— Пригадую, колись тебе брали жалі й після того, як ти залишався ночувати в мене. Але ти скоро переборов їх.

— Знаю. Я завжди все переборюю. І завжди мене брали великі жалі. Але того ранку в готелі мене пойняв справді глибокий жаль, ще й подвоєний.

— І тоді ти знову випив…

— Як ти здогадалася? А після того подзвонив своєму приятелеві мільйонерові. Та його не було ні вдома, ні в конторі.

— Певно, він був у своєму «гріховному домі».

— Безперечно. І дівчата подалися туди, щоб розказати йому, як ми перебули ніч.

— От тільки де він узяв аж трьох таких красунь? Нині трьох справді гарних дівчат в усій Гавані не знайдеш. Скільки я сьогодні вранці наморочилась, щоб добути хоч що-небудь пристойне для Генрі й Віллі. Та, звісно, ранок поганий час для таких пошуків.

— Ну, гонконзькі мільйонери мали своїх агентів по всій крайні. По всьому Китаю. Точнісінько як бейсбольна команда «Бруклін доджерз», що вишукує гравців скрізь і всюди. І тільки-но ті агенти дізнавалися, що в якомусь місті чи селищі є вродлива дівчина, як негайно купували її і везли до Гонконга — навчати, виховувати й доглядати.

— Але як ті дівчата могли й уранці мати гарний вигляд? У них же, певно були muy estilizado[140] зачіски, як у всіх китаянок. А чим більш estilizado зачіска, тим гірше вона має виглядати вранці після такої ночі.

— Не було в них вигадливих зачісок. Вони мали гладеньке, підстрижене до плечей волосся, як майже всі американки за тих часів, а багато хто й тепер. І трохи закручене на кінцях. Так подобалось тому C.B. Він бував в Америці й, певна річ, бачив американські фільми.

— І вони ніколи більше до тебе не приходили?

— Тільки по одній. C.B. час від часу присилав мені котрусь із них як дарунок. Але всіх трьох разом ніколи більше не присилав. Вони були свіженькі, і він, звісно, волів тримати їх для себе. А до того ж, як він казав, не хотів завдавати шкоди моїй моральності.

— Як видно, добрий був чоловік. Що з ним сталося?

— Здається, його розстріляли.

— От бідолаха. А проте історія була цікава і цілком пристойна як на таку історію. Та й ти від неї начебто трохи повеселішав.

Та начебто так, подумав Томас Хадсон. На те ж я сюди й припхався. А що — ні?

— Слухай, Ліл, — мовив він. — Тобі не здається, що нам би вже годі пити?

— Як ти себе почуваєш?

— Краще.

— Зроби-но Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. А я вже трохи сп'яніла. Мені нічого не треба.

Я справді почуваю себе краще, подумав Томас Хадсон. У цьому ж то й чудасія. Ти завжди почуваєш себе краще і завжди переборюєш свої жалі. Єдине, чого ти не можеш перебороти, — це смерть.

— Ти ніколи не була мертва? — запитав він Ліл.

— Ну звісно, що ні.

— Yo tampoco[141].

— До чого ти спитав? Мене страхає, коли ти отаке кажеш.

— Я не хотів страхати тебе, серденько. І нікого не хочу страхати.

— Мені подобається, коли ти звеш мене серденьком.

Все воно ні до чого, подумав Томас Хадсон. Невже ти не можеш вигадати нічого іншого, що вплинуло б на тебе так само, окрім як сидіти з підтоптаною Цнотливою Ліл у «Флорідіті» з того краю стойки, де збираються старі повії, і заливати очі? Ти маєш усього чотири вільних дні, то невже не можеш провести їх краще? Де? — спитав він сам себе. В Альфредовому «гріховному домі»? Тобі гаразд і тут, де ти є. Ніде в світі немає кращого питва, навіть і такого ж немає, і коли вже ти, хлопче, взявся пити, то пий собі, поки в тебе лізе. Це сьогодні твоє діло, тож нехай воно буде тобі до вподоби, і до вподоби на всіх частотах. Воно завжди було тобі до вподоби, сам знаєш, ти завжди любив його, а сьогодні воно знов тобі випало, от і люби його.

— А я й люблю, — промовив він уголос.

— Що?

— Пити. Не просто пити, а пити оці подвійні заморожені без цукру. Якби випити стільки з цукром, то, певно, вже вивернуло б.

— Yo lo creo[142]. А якби хтось інший випив стільки без цукру, то, певно, помер би.

— Може, і я помру.

— Ні, ти не помреш. Ти просто поб'єш свій рекорд, а потім ми підемо до мене, і ти ляжеш спати, і в найгіршому разі хропітимеш уві сні.

— Минулого разу я теж хропів?

— Horrores[143]. І називав мене вночі чи не десятьма різними іменами.

— Ти вже пробач.

— Пусте. Як на мене, це смішно, та й годі. Зате я дізналася про тебе дещо таке, чого раніш не знала. А інші дівчата не ображаються на тебе, коли ти їх отак по-різному називаєш?

— Нема в мене ніяких дівчат. Тільки дружина.

— Я щосили намагаюсь добре ставитися до неї і не думати про неї погано, хоч це й дуже важко. Але, певна річ, ганити її при мені нікому не дозволяю.

— А я ганитиму її.

— Ні. Не треба. Це непристойно. Є дві речі, яких я терпіти не можу. Коли чоловіки плачуть. Я розумію, часом їм доводиться плакати. Але я цього не люблю. І ще ненавиджу, коли вони ганять своїх дружин. А вони майже всі це роблять. То не роби цього хоч ти, бо досі нам було так приємно.

— Гаразд. Біс із нею. Не будемо про неї говорити.

— Ну прошу тебе, Томе. Ти ж знаєш, я вважаю, що вона дуже гарна. І вона таки гарна. Справді. Pero no es mujer para ti[144], Тож не треба її ганити.

— Гаразд.

— Розкажи мені ще якусь веселу історію. Нехай у ній навіть не буде кохання, аби тільки тобі весело було розповідати.

— Не знаю я ніяких веселих історій.

— Ну не будь такий. Ти знаєш їх тисячі. Ось випий ще і розкажи мені веселу історію.

— А чом би тобі й самій не спробувати?

— Що не спробувати?

— Піднести настрій, хай йому чорт.

— Tu tienes la moral muy baja[145].

— Авжеж. Я це добре знаю. То розкажи й ти кілька історій, щоб піднести його.

— Ти повинен сам їх розказувати. І ти це знаєш. А я зроблю для тебе будь-що інше, що ти тільки захочеш. І ти це також знаєш.

— Ну гаразд, — сказав Томас Хадсон. — То ти справді хочеш почути ще одну веселу історію?

— Зроби мені ласку. Ось твій дайкірі. Ще одна весела історія, ще один дайкірі — і тобі стане зовсім хороше.

вернуться

140

Дуже вигадливі (ісп.).

вернуться

141

Я також ні (ісп.).

вернуться

142

Я вірю (ісп.).

вернуться

143

Жахливо (ісп.).

вернуться

144

Але це жінка не для тебе (ісп.).

вернуться

145

Твій настрій дуже низький (Ісп).