Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 124

— На словах у тебе завжди все було гарно.

— Ось бачиш? Не заводьмося знов.

— Не буду. Ми ж у домі небіжчика.

— Ти вже це казала.

— Знаю, — мовила вона. — Пробач. Але я не доберу інших слів, щоб сказати те саме. Таке відчуття, наче все в мені почало німіти.

— І чимдалі дужче німітиме, — сказав він. — Хоча якийсь час буде однаково тяжко, як і спершу. Але поступово заніміє.

— Ти можеш сказати мені все, що знаєш, нехай і найстрашніше, — аби тільки швидше заніміло?

— Можу, — відповів він. — Боже мій, як же я тебе люблю.

— Ти завжди любив мене, — мовила вона. — Ну, то кажи. Він сидів біля її ніг і не дивився на неї. Дивився на кота Бойза, що лежав на маті, де падало сонячне світло.

— Його збила корабельна зенітна гармата у звичайному розвідувальному польоті в районі Абвіля.

— Він не вистрибнув з парашутом?

— Ні. Літак горів. А його, як видно, вбило одразу.

— Хочу вірити, що так, — сказала вона, — Ой, як я хочу вірити, що було саме так.

— Я майже певен, що так і було. Він мав час вистрибнути.

— Ти кажеш мені правду? А чи не згорів парашут уже після того?

— Ні, — збрехав він, подумавши, що на сьогодні з неї досить.

— Від кого ти про це дізнався? Він назвав ім'я одного знайомого.

— Тоді це правда, — сказала вона. — Отже, я більше не маю сина, і ти теж. Сподіваюся, ми поступово звикнемо до цього. Ти більш нічого не знаєш?

— Ні, — відповів він як тільки міг правдоподібно.

— А нам отак і жити далі?

— Саме так.

— Чим?

— Нічим, — відказав він.

— Чи не могла б я залишитися тут з тобою?

— Навряд чи це щось дасть. Як тільки дозволить погода, я повинен вийти в море. Ти завжди вміла мовчати й ховати в собі те, що я тобі казав. То поховай і це.

— Я могла б побути з тобою, поки ти тут, а потім чекати твого повернення.

— Це ні до чого, — сказав він. — Я ніколи не знаю, коли ми повернемось, а тобі буде тільки гірше сидіти без діла. Якщо хочеш, побудь тут, доки ми підемо в море.

— Гаразд, — мовила вона. — Я залишуся доти, доки ти поїдеш, і ми будемо думати про Тома скільки захочемо. І любитися, якщо ти розважиш, що це не буде соромно.

— Томмі ніколи не жив у цій кімнаті.

— Ні. А тих, що жили, я й дух звідси вижену.

— Ну, а тепер нам справді не завадило б попоїсти й випити по склянці вина.

— По пляшці, — сказала вона. — Все-таки гарний був хлопець наш Том. А який веселий і добрий.

— З чого ти зроблена?

— З того, що ти любиш, — відказала вона. — 3 домішкою криці.

— Не збагну, де поділися слуги, — сказав Томас Хадсон. — Правда, вони мене сьогодні не чекали. Але один має чергувати біля телефону. Зараз принесу вино. Воно вже холодне.

Він відкоркував пляшку і налив у дві склянки. То було добре вино, яке він зберігав для своїх повернень додому, на той час, коли минало перше збудження. Воно приязно грало у склянці, беручись дрібнесенькими прозорими бульбашками.

— Ну, за нас, за всі наші помилки та втрати і за здобутки, які в нас попереду.

— Позаду, — мовив він.

— Позаду, — повторила вона. Тоді сказала. — Єдине, чому ти завжди лишався вірний, це добре вино.

— Похвальна сталість, правда ж?

— Ти пробач, що я тоді дорікнула тобі за випите в барі.

— Мені це дуже допомагає. Смішно, але це так.

— Що саме: те, що ти пив, чи докори?

— Те, що я пив. Заморожене, у високих склянках.

— Можливо, що й допомагає. Отож докорів більше не буде, окрім хіба того, що в цьому домі не дочекаєшся їжі.

— Май терпіння. Скільки разів ти казала це мені.

— Терпіння я маю, — мовила вона. — Але я хочу їсти. Тепер я розумію, як це люди можуть їсти на поминках.

— Кажи що хочеш, коли тобі від цього легше.

— Не турбуйся. Казатиму. А ти хотів, щоб я тільки те й робила, що за кожним словом перепрошувала? Раз перепросила — і годі.

— Слухай, ти, — мовив він. — Я ношу це в собі на три тижні довше, ніж ти, і, певне, у мене вже інша стадія.

— Ну звісно, що інша, куди цікавіша, — відказала вона. — Я ж тебе знаю. А чом би тобі не повернутися до своїх повій?

— Може, досить уже?

— Ні. Мені від цього легше.

— Хто сказав: «Маріє, жінок не суди»?

— Та вже певне, що чоловік. Якийсь бісів бахур.

— Хочеш послухати все до кінця?

— Ні. Ти вже мені набрид. Набрид оцим своїм «на три тижні довше» і взагалі усім. Гадаєш, коли я в нестройовій службі, а ти, бач, причетний до якихось там аж таких таємниць, що навіть спиш з котом, щоб не виказати себе…

— І ти досі не розумієш, чому ми розлучилися?

— Ми розлучилися, бо ти набрид мені. А ти завжди любив мене, і не міг не любити, і тепер не можеш.

— Так воно і є.

У їдальні, що межувала з великою кімнатою, стояв хлопець-служник. Він і раніш бував мимовільним свідком сварок, що зчинялися в цій кімнаті, і його темне обличчя щоразу аж пітніло від жалю. Хлопець любив свого господаря, любив його котів та собак, шанобливо милувався гарними жінками, і, коли в домі спалахували сварки, йому завжди ставало нестерпно прикро. От і тепер він думав, що ніколи ще не бачив такої вродливої жінки, а кабальєро чомусь свариться з нею, і вона теж каже кабальєро щось лихе.

— Сеньйоре, — обізвався він нарешті. — Даруйте мені, будь ласка. Чи не вийшли б ви на хвилиночку до кухні? Мені треба вам щось сказати.

— Пробач, люба.

— Мабуть, теж щось цілком таємне, — мовила вона й знову наповнила свою склянку вином.

— Сеньйоре, — сказав хлопець. — Дзвонив лейтенант, він говорив castellano[174] і звелів передати вам, щоб ви негайно приїхали, навіть повторити звелів: негайно. Сказав, що ви знаєте, куди і в якій справі. Я не хотів дзвонити вам до міста з нашого телефону й подзвонив із селища. Але мені сказали, що ви поїхали додому.

— Гаразд, — мовив Томас Хадсон. — Дякую тобі. Зроби ласку, підсмаж нам із сеньйоритою яєчню і скажи шоферові, щоб приготував машину.

— Слухаюсь, сер, — відповів хлопець.

— Що там, Томе? — спитала вона. — Якісь погані вісті?

— Мені треба їхати.

— Ти ж казав, що, поки дме вітер, нікуди не поїдеш.

— Казав. Але це не від мене залежить.

— Я маю залишитись тут?

— Коли хочеш, залишся, почитай Томові листи, а потім шофер одвезе тебе на літак.

— Гаразд.

— Листи можеш забрати з собою, і фотографії, і взагалі що захочеш. Подивися по шухлядах у моєму столі.

— А ти таки змінився.

— Можливо, трохи й змінився, — мовив він. — Піди до майстерні, поглянь на те, що там є. Побачиш кілька пристойних речей, ще з тих часів, коли не було цієї нашої справи. Бери все, що сподобається. Є там і непоганий твій портрет.

— Я візьму його, — сказала вона. — Коли ти хороший, то таки справді хороший.

— Прочитай і її листи, якщо захочеш. Серед них є просто-таки музейні експонати. Можеш узяти ті, що здадуться тобі особливо кумедними.

— Як тебе послухати, то я вожу за собою велику скриню.

— А ти прочитай їх у літаку, а потім викинь у вічко вбиральні.

— Гаразд, коли так.

— Я постараюсь вернутися до твого від'їзду. Але на це не розраховуй. Якщо шофер мені буде потрібен там, я пришлю таксі, щоб одвезло тебе до готелю чи на аеродром.

— Гаразд.

— Як щось тобі буде треба, скажеш хлопцеві, він усе зробить. Випрасує речі абощо. Тим часом можеш узяти щось із моєї одежі чи що там ще знайдеться.

— Гаразд. А ти не розлюбиш мене, Томе, не даси такому, як оце щойно, занапастити те, що в нас є?

— Ну звісно, що ні. Такі дрібниці нічого не важать, та й ти ж сама сказала, що я не можу не любити тебе.

— То постарайся, щоб і завжди не міг.

— Це просто не в моїй владі. Можеш узяти будь-які книжки і взагалі що тобі сподобається в домі. Мою яєчню або хоч одне яйце дай Бойзові. Він любить, щоб було дрібно порізане. Ну, а мені треба їхати. І так уже затримався.

— До побачення, Томе, — сказала вона.

174

Кастільською говіркою (ісп.).