Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 128

Саме тоді Генрі накинув на нього тонку ковдру, і Томас Хадсон промовив уві сні:

— Дякую тобі за те, що ти така тепла й ніжна і так тісно горнешся до мене. Дякую, що ти так скоро повернулась і не дуже схудла.

— От бідолаха, — сказав Генрі і дбайливо підіткнув під нього ковдру. Тоді завдав на плечі два обплетених п'ятигалонових бутлі й пішов геть.

«Я думала, ти хотів, щоб я схудла, — мовила жінка уві сні. — Ти ж сам казав, що коли я худну, то стаю наче молода кізка, і що нема нічого кращого за молоду кізку».

«Слухай, — сказав він. — Хто з нас кого голубитиме?»

«Обоє разом, — відказала вона. — Чи, може, ти хочеш по-іншому?»

«Приголуб ти мене. Я стомився».

«Ти просто ледар. Дай-но я зніму з тебе цей твій пістолет і покладу поруч. Він мені заважає».

«Поклади його біля ліжка, — сказав він. — І зроби, щоб усе стало як треба».

Коли все стало як треба, вона спитала:

«Хто ким буде: я тобою чи ти мною?»

«Ти вибирай».

«Я буду тобою».

«Я тобою бути не можу. Але спробуймо».

«Це ж усе жартома. Ти спробуй. Тільки не залишай нічого собі. Старайся віддати все, але й узяти все».

«Гаразд».

«Ну що, виходить?»

«Так, — відказав він. — Чудово».

«Тепер розумієш, як нам, жінкам?»

«Так, — сказав він. — Розумію. Віддавати легше».

«А ти ладен віддати все? Скажи, ти радий, що я повернула тобі хлопців і що вночі приходжу до тебе відьмою?»

«Так. Я дуже радий з усього. Тільки, будь ласка, проведи волоссям мені по обличчю, і дай мені свої уста, і обніми мене так міцно, щоб аж дух забило, гаразд?»

«Ну звісно. А ти мене, гаразд?»

Коли він прокинувся й торкнувся ковдри, то якусь мить ще не тямив, що все те йому тільки наснилося. Потім ліг на бік, відчув між ногами кобуру з пістолетом і все зрозумів, і та гнітюча порожнеча, яку він відчував у собі останнім часом, стала вдвічі гнітючішою, і до неї додалася нова, залишена цим сном. Він побачив, що навколо ще день, побачив шлюпку, що везла на катер воду, побачив білу піну прибою на рифі. Тоді повернувся на другий бік, загорнувся в ковдру і знову заснув, поклавши голову на руки. Коли прийшли його будити, він усе ще спав, і тепер нічого йому не снилося.

IV

Цілу ніч він простояв біля штурвала. До півночі з ним на містку був Ара, а потім Генрі. Вони йшли розбурханим морем, тримаючись бортом проти хвиль, і вести катер було, як подумав Томас Хадсон, однаково що спускатися верхи з крутої гори. Весь час униз та вниз, а подеколи й упоперек схилу. Але в морі таких гір багато, і все воно наче дуже пагориста місцевість чи крутояри.

— Поговори зі мною, — мовив він до Ари.

— Про що, Томе?

— Та про що завгодно.

— Пітерс знову не зміг зв'язатися з Гуантанамо. Він геть занапастив апарат. Отой великий, новий.

— Я знаю, — сказав Томас Хадсон, намагаючись якнайобережніше спустити катер зі схилу гори. — Він щось там спалив і тепер не може полагодити.

— Але сидить слухає, — провадив Ара. — 3 ним Віллі — щоб не дати йому заснути.

— А Віллі хто не дасть заснути?

— Той і сам не засне. Він спить не більше за тебе.

— А ти як?

— Я можу й цілу ніч не спати, коли треба. Хочеш, я стану до штурвала?

— Ні. Я не маю іншого діла.

— Томе, тобі дуже погано?

— Не знаю. А як погано може бути взагалі?

— Все одно ж нічого не зарадиш, — сказав Ара. — Може, принести тобі міх з вином?

— Ні. Принеси пляшку холодного чаю і перевір, як там Пітерс і Віллі. І взагалі все перевір.

Ара пішов униз, і Томас Хадсон лишився наодинці з ніччю й морем, і далі немовби їдучи верхи по крутоярах і не даючи коневі надто розганятися зі схилів.

На місток піднявся Генрі з пляшкою холодного чаю.

— Ну як ми тут, Томе?

— Все чудово.

— Пітерс зловив на стару рацію поліційне управління Майамі. Чути всі патрульні машини. Віллі хоче обізватися до них. Але я не дозволив.

— І добре зробив.

— Пітерс чув на УКХ якісь уривки розмови по-німецькому, але каже, що це здалеку, звідти, де вони групуються.

— Звідти б він нічого не почув.

— Ну й весела ж нічка сьогодні, Томе.

— Не така вже й весела.

— Ну, не знаю. Я просто так сказав. Визнач мені курс, і я стану замість тебе, а ти піди вниз.

— Пітерс записав це в журнал?

— Авжеж.

— Скажи Хуанові, хай дасть мені наші координати, а Пітерс хай запише їх у журнал. Коли було чути тих сучих синів?

— Саме коли я йшов сюди.

— Скажи Хуанові, щоб швидше дав координати й щоб їх одразу ж записали.

— Гаразд, Томе.

— Як там решта коміків?

— Сплять. І Хіль спить.

— Гримни там добре, щоб Пітерс записав координати. — Тобі це так потрібно?

— Та вже хто-хто, а я добре знаю, де ми в біса є.

— Гаразд, Томе, — сказав Генрі. — Ти тільки не сердься. Генрі повернувся на місток, але Томас Хадсон не мав охоти розмовляти, і Генрі мовчки стояв поруч нього, намагаючись міцно триматися на ногах. Десь за годину він обізвався:

— Маяк, Томе. Градусів за двадцять праворуч від курсу.

— Правильно.

Коли вони вийшли на траверз маяка, він змінив курс, і катер повернув кормою до відкритого моря.

— Тепер піде прямо, наче кінь до ясел, — мовив він до Генрі. — Ми уже в протоці. Збуди Хуана, хай теж іде сюди, і пильнуйте мені добре. Маяк ти мав побачити раніш.

— Даруй, Томе. Зараз покличу Хуана. А чи не виставити нам вахту на чотири боки?

— Доки не розвидніє, не треба, — відповів Томас Хадсон. — Я скажу коли.

А може, вони подались навпростець через мілини, думав він. Та ні, навряд. Вночі вони побоялися б, та й удень підводники мілин не полюбляють. Вони мали повернути там, де повернув я. А тоді піти собі спокійнісінько тим самим курсом, на який оце виходимо й ми, і кермувати на найвище місце кубинського узбережжя. До жодного порту вони, звісно, не підуть, отож плистимуть просто за вітром. Конфітес теж обминуть, бо знають, що там радіостанція. Але їм треба якось добувати харч, і прісну воду теж. Якщо логічно міркувати, то їм найкраще було б по змозі наблизитись до Гавани, пристати до берега десь поблизу Бакуранао й звідти пробиратися суходолом. Я пошлю з Конфітеса радіограму. Запитувати їх, як діяти, не стану. Якщо полковника не буде на місці, це нас тільки затримає. Просто повідомлю, в чому річ і що я вирішив робити. А він нехай собі міркує. Тим часом Гуантанамо міркуватиме собі, Камагуей собі, Ла-Фе собі, ФБР собі, і, може, за тиждень до чогось і доміркуються.

Під три чорти, подумав він. За цей тиждень я й сам їх накрию. Треба ж їм спинятися, щоб набрати води й з'їсти живність, яку вони мають, поки вона не передохла з голоду. Найімовірніше, що вони пливуть тільки поночі, а завидна десь стоять. Так підказує здоровий глузд. І я на їхньому місці чинив би так само. А ти спробуй поставити себе на місце отого інтелігентного німецького моряка, командира підводного човна, й дати собі раду з усіма проблемами, що виникли перед ним. Еге ж, проблем йому не позичати, подумав Томас Хадсон. А найгостріша проблема — це ми, хоч він про нас ще й гадки не має. На вигляд ми не являємо для нього ніякої небезпеки. На вигляд ми цілком тихі та мирні.

Тільки не треба жадати крові, сказав він собі. Усе те, що має бути, однаково нічого тобі не поверне. Отож мізкуй добре й радій, що маєш своє діло й надійних людей, з якими ти його робиш.

— Хуане, — мовив він. — Щось видно, друже?

— Нічого, тільки триклятий океан.

— А ви, панове, щось бачите?

— Те саме трикляте нічого, — озвався Хіль.

— Моє трикляте черево бачить каву, — сказав Ара. — Але до неї ще дуже далеко.

— Я бачу землю, — мовив Генрі. Він тільки-но помітив на обрії невиразну довгасту пляму — наче хтось мазнув по світанковому небу пальцем, вмоченим у водянисте чорнило.

— То мис за Романо, — сказав Томас Хадсон. — Дякую, Генрі. А тепер ви, коміки, катайте пити каву й пришліть сюди ще чотирьох сміливців, нехай і вони побачать всілякі дива.