Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 129

— А ти не хочеш кави, Томе? — спитав Ара.

— Ні, я вип'ю чаю, коли буде готовий.

— Ми ж тільки години зо дві як заступили на вахту, — обізвався Хіль. — Чого б нам так скоро йти, Томе?

— Ідіть, ідіть, пийте каву. Треба ж дати й іншим сміливцям нагоду уславитись.

— Томе, ти ж казав, що вони мають бути на Лобосі.

— Казав. Але тепер думаю інакше.

Вони пішли вниз, а на місток піднялися інші четверо.

— Панове, — мовив до них Томас Хадсон. — Беріть собі для спостереження кожен по сектору. Як там унизу, кава є?

— Скільки завгодно, — відказав його помічник. — І чай є. Мотори в порядку, та й води ми набрали не дуже багато, як на таку хвилю.

— Що чути в Пітерса?

— Вночі пив віскі. Власне. З отієї пляшки, де на етикетці баранець. Але не спав. І Віллі сидів, не давав йому заснути і теж пив його віскі, — сказав помічник.

— На Конфітесі нам треба заправитись пальним і взяти на борт усе, що там для нас приготували.

— Поки вантажитимуть, я встигну зарізати свиню, ошпарити й обскребти її, — сказав помічник. — Дам хлопцям з радіостанції чверть туші, вони допоможуть, а розберу вже на борту, коли рушимо далі. Поки будемо вантажитись, тобі треба поспати. Хочеш, я зараз стану до штурвала?

— Ні. На Конфітесі мені треба тільки послати три радіограми, і, поки ви будете вантажитись, я посплю. А тоді знову поженемося за ними.

— В напрямку дому?

— Авжеж. Може, вони ще якийсь час і не покажуться нам на очі. Але зрештою нікуди од нас не втечуть. Ми ще поговоримо про це. Як хлопці?

— Ти ж їх знаєш. Потім про це поговоримо. Візьми трохи ближче до берега, Томе. Тут можна вигадати в часі завдяки течії.

— У тебе багато чого пошкодило хитавицею?

— Та нічого особливого. Але кидало так, що не приведи боже, — відказав помічник.

— Ya lo creo, — мовив Томас Хадсон. — Вірю.

— Мабуть, у цих водах, крім команди того підводного човна, й немає більш нікого. Це таки напевне той самий, що його оголосили потопленим. Тепер вони більше шастають у районі Ла-Гуайри, за Кінгстоном і по трасах танкерів. Ну й, звичайно, там, де групуються.

— А часом з'являються й тут.

— Еге ж, за гріхи наші.

— І за свої власні.

— Дарма, ми переслідуватимем їх розумно, як годиться.

— Швидше б нам до них допастися, — мовив Хадсон.

— Поки що ніякої затримки не було.

— Як на мене, то все йде надто повільно.

— Розумію, — сказав його помічник. — А от ти поспи на Конфітесі, і я тобі обіцяю, що все піде куди швидше.

V

Ще здалеку Томас Хадсон побачив спостережну вишку і високу сигнальну щоглу. Пофарбовані в біле, вони найперше впадали в око на цьому піщаному острові. Трохи згодом він побачив приземкуваті радіощогли і задертий догори кістяк розбитого судна, що стримів на прибережному камінні й затуляв собою будиночок радіостанції. З цього боку острів мав не дуже привабливий вигляд.

Сонце світило Томасові Хадсону в спину, і йому неважко було знайти перший широкий прохід між рифами, а потім, обминаючи мілини та коралові острівці, пристати до берега в затишному місці. Піщаний пляж півмісяцем огинав бухту, і з цього боку острів укривала посохла трава, а з навітряного боку він був плаский і кам'янистий. Вода над піщаним дном була зелена й прозора, і Томас Хадсон скерував катер до середини пляжу й поставив на якір, майже уткнувши носом у берег. Сонце вже зійшло, і над радіостанцією та її службами маяв кубинський прапор. Сигнальна щогла височіла проти вітру гола й самотня. На березі було тихо й безлюдно, і тільки прапор, новенький, яскравий, тріпотів на вітрі.

— Мабуть, прибула зміна, — сказав Томас Хадсон. — Коли ми востаннє йшли звідси, прапор був зовсім пошарпаний і збляклий.

Він повів очима далі й побачив свої бочки з бензином там, де їх залишив, а на тому місці, де мали закопати призначений для нього лід, видніли піщані горбки, схожі на свіжі могилки. Над островом кружляли чорні крячки, що гніздилися між камінням з підвітряного боку, а подекуди і в траві понад пляжем. Вони гасали сюди й туди, то ширяючи за вітром, то рвучко кидаючись йому назустріч, то поринаючи донизу, до трави й каміння, і тужно, розпачливо кричали.

Певно, хтось збирає яйця на сніданок, подумав Томас Хадсон. Саме в цю мить з камбуза долинув дух смаженої шинки, і він одійшов від штурвала й, нахилившись над кормою, гукнув, щоб сніданок йому принесли на місток. Тоді знову став оглядати берег. А може, тут вони, подумав він. Вони вільно могли захопити острів.

Та коли на стежці, що вела від радіостанції до бухти, з'явився чоловік у шортах і побіг до катера, він побачив, що то добре знайомий йому лейтенант. Лейтенант був веселий, дуже засмаглий і місяців зо три не підстригався.

— Як плавалося? — гукнув він.

— Добре, — відказав Томас Хадсон. — Може, підніметесь на борт, вип'ємо пива?

— Потім, — сказав лейтенант. — Вам тут позавчора привезли лід, припаси й пиво. Лід ми закопали. Все інше в домі.

— Що у вас чути нового?

— Кажуть, днів десять тому авіація потопила в районі Гуїнчоса підводний човен. Але це було ще до того, як ви пішли звідси.

— Еге ж, — сказав Томас Хадсон. — Це було два тижні тому. Йдеться про той човен?

— Так.

— Є ще якісь новини?

— Позавчора інший підводний човен збив поблизу Кайо-Саля спостережний аеростат.

— Це точні відомості?

— Так кажуть. Ну, і ще ваша свиня.

— Що таке?

— Того ж таки дня разом з іншими припасами вам привезли свиню. А другого ранку вона запливла в море й потонула. Ми її перед тим ще й нагодували.

— Que puerco mas suicido![178] — сказав Томас Хадсон. Лейтенант засміявся. Він мав дуже веселе, темне від засмаги обличчя і був зовсім не дурний. А блазнював тільки тому, що це його розважало. Він дістав наказ сприяти Томасові Хадсону чим тільки може й ні про що його не питати. Томас Хадсон дістав наказ користуватися всіма послугами, які може надати радіостанція, і нікому ні про що не розказувати.

— Більше ніяких новин? — спитав він. — Чи не бачили ви тут шхун багамських ловців губок чи черепах?

— А що їм тут робити? Чи в них там своїх губок і черепах не вистачає? Одначе десь тиждень тому тут справді пройшли два багамських черепашатники. Вони обігнули мис і начебто намірялися йти сюди. Але потім повернули на Кайо-Крус.

— Цікаво, що вони тут робили?

— Сам не розумію. Ось ви ходите в цих водах з науковою метою. А чого б то черепашатникам залишати свої багатющі місця й запливати аж сюди?

— Скільки чоловік на них було?

— Ми бачили тільки стернових. На обох шхунах зверху було пальмове віття. Так собі наче хатинки. Можливо, то захистки від сонця для черепах.

— А стернові були білі чи негри?

— Білі, але дуже засмаглі.

— Ви не помітили на бортах номерів чи назв?

— Ні. Вони пройшли надто далеко. Я оголосив на острові стан облоги, але ні тієї ночі, ні наступної нічого не сталося.

— Коли вони тут пройшли?

— Напередодні, як привезли ваш лід, припаси й вашу самовбивцю-свиню. На одинадцятий день після того, як ваша авіація нібито потопила підводний човен. За три дні до того, як ви оце сюди прибули. А що, то були ваші приятелі?

— Ви, звісно, радирували про них?

— Аякже. Та досі не маю ніякої відповіді.

— Можна послати од вас три радіограми?

— Авжеж. Тільки-но будуть тексти, одразу й передамо.

— Ми зараз почнемо вантажити пальне та лід і переносити припаси. Чи є там щось таке, що могло б придатися вам?

— Не знаю. Там є перелік. Я розписався, що все одержав, але прочитати по-англійському не міг.

— А курей чи індичок вони не прислали?

— Прислали, — сказав лейтенант. — Я приберігав їх як сюрприз.

— Ми поділимося з вами. І пивом поділимось.

— Мої люди допоможуть вам вантажити лід і пальне.

— Добре. Я вам дуже вдячний. Мені б хотілося години за дві одчалити звідси.

178

Свиня-самовбивця! (Ісп.)