Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 155

— Можна мені з тобою?

— На жаль, ні, Мала. Скільки в нас грошей?

— Чотирнадцять доларів і шістдесят п'ять центів. Я їх принесла.

— А ті казали ще що-небудь?

— Ні. Тільки казали, що сидітимуть у нас, аж поки ти прийдеш додому.

— Мамі набридне годувати їх.

— Вона вже дала їм поснідати.

— Що вони робили?

— Просто порозвалювалися на веранді. Потім запитали маму, де твоя рушниця, але я заховала її в дровах, коли побачила їх за парканом.

— Ти знала, що вони приїдуть?

— Знала. А ти хіба ні?

— Я теж. Хай їм грець.

— І я кажу: хай їм грець, — мовила сестра. — Невже я ще занадто мала, щоб піти з тобою? Я ж заховала рушницю. І принесла тобі гроші.

— Я хвилювався б за тебе, — сказав Нік Адамс. — Я навіть не знаю, куди піду.

— Не вірю, що ти не знаєш.

— Якщо нас буде двоє, вони шукатимуть пильніше. Хлопця і дівчинку помітити легше.

— А я перебралася б на хлопця, — мовила вона. — Мені завжди хотілося бути хлопцем. Вони б нізащо не вгадали, хто я, якби мені підстригти волосся.

— Нізащо, — підтвердив Нік Адамс. — Це правда.

— То придумай щось путнє, — сказала вона. — Я прошу тебе, Ніку. Я можу стати тобі в пригоді, а тобі буде самотньо без мене. Правда ж, буде?

— Мені вже й тепер самотньо, коли я думаю про нашу розлуку.

— От бачиш! І може статись, що ми розлучимось на багато років. Хто знає? Візьми мене, Нікі. Будь ласка, візьми мене. — Вона поцілувала брата й схопилась за нього обома руками.

Нік Адамс дивився на неї і намагався міркувати тверезо. Важко йому буде. Але що вдієш.

— Я не повинен би брати тебе з собою. Але тоді мені не слід було робити і все інше, — сказав він. — Я візьму тебе. Хоча, мабуть, лише на кілька днів.

— Гаразд, — мовила вона. — Коли я не буду тобі потрібна, я зразу ж повернуся додому. Повернусь, якщо заважатиму тобі, або надокучу, або треба буде витрачати на мене гроші.

— Давай обміркуємо все як слід, — сказав Нік Адамс. Він глянув в обидва боки дороги, потім на озеро з білими гребінцями хвиль і вгору на небо, де пливли високі полудневі хмари. — Я піду лісом аж до готелю за косою і продам хазяйці форель. Вона замовила рибу сьогодні на вечір для клієнтів. Вони тепер м'яса не дуже хочуть, воліють рибу. Хтозна й чому. Я випотрошив форель і загорнув у марлю, тож вона буде свіжа й не зіпсується. Я скажу хазяйці, що маю халепу з інспекторами, що вони розшукують мене і що я мушу зникнути на деякий час. Попрошу в неї каструльку, солі та перцю, трохи бекону, жиру й кукурудзяного борошна. Вона дасть мені торбинку, щоб усе туди поскладати, і я наберу в неї ще сухих абрикосів та чорносливу, чаю, сірників і візьму великого ножа. Але ковдру я зможу дістати в неї лише одну. Вона мене не викаже, бо купувати форель так само протизаконно, як і продавати.

— Я теж можу дістати ковдру, — сказала сестра. — Обгорну нею рушницю, а ще принесу твої черевики й свої, надягну інші джинси й сорочку, а ці заховаю, і вони подумають, що я в них і досі; візьму мило й гребінець, ножиці, голку, «Лорну Дун» та «Швейцарську родину Робінзонів».

— Захопи всі набої двадцять другого калібру, які знайдеш, — мовив Нік Адамс. І поквапно додав: — Мерщій назад! Ховаймось! — Він побачив на дорозі бричку.

Вони лягли долілиць за кедрами на пружний мох, дослухаючись, як м'яко ступають кінські копита по піску, як ледь чутно поскрипують колеса. Люди в бричці мовчали, та Нік Адамс нюхом почув їх, коли вони проїжджали поруч; а ще він почув запах змилених коней. Він і сам спітнів, поки вони від'їхали далеченько в напрямку пристані, адже ж вони могли зупинитись біля джерела напоїти коней чи напитись самим.

— Це вони, Мала? — запитав він. — Вони, — відказала сестра.

— Плазуй назад, — сказав Нік Адамс.

Він поплазував просто до болота, тягнучи за собою торбину з рибою. В тому місці було сухо, бо драговина поросла мохом. Потім Нік звівся на ноги, сховав торбину за стовбуром кедра і махнув сестрі, щоб вона відходила далі. Вони увійшли в кедрові зарості, ступаючи нечутно, мов олені.

— Одного з них я знаю, — сказав Нік Адамс. — Це сучий син.

— Він казав, що вистежує тебе вже чотири роки.

— Я знаю.

— А той другий, здоровило в голубому костюмі, в якого на обличчі написано, що він любить жувати тютюн, — із півдня штату.

— Ага, — сказав Нік. — Ну, тепер, коли ми на них надивилися, мені краще рушати. Ти втрапиш сама додому?

— Певно. Я піду навпростець до вершини пагорба й обминатиму дорогу. Де ми зустрінемось увечері, Ніку?

— Я гадаю, тобі не варто йти, Мала.

— Краще я піду з тобою. Ти не уявляєш, як мені цього хочеться. А мамі я напишу записку й поясню, що пішла з тобою і що ти подбаєш про мене як слід.

— Ну гаразд, — погодився Нік Адамс. — Я чекатиму коло великої ялиці, тієї, в яку влучила блискавка. Та, що внизу, над бухтою. Знаєш її? Біля шляху.

— Але ж це біля самісінького будинку!

— Я не хочу, щоб тобі довелося тягти речі надто далеко.

— Я зроблю, як ти скажеш. Тільки будь обережний, Нікі.

— Коли б мені оце рушниця, я б дійшов до узлісся й порішив отих двох виродків, поки вони ще там біля пристані, потім прикрутив би дротом до них по залізяці і вкинув у воду.

— А що б ти потім робив? — спитала сестра. — Їх же хтось прислав сюди.

— Ніхто тієї сволоти не присилав.

— Але ж ти забив лося, і продавав форель, і вбив те, що вони витягли з твого човна.

— Ну й добре зробив.

Він не любив згадувати, що то було, бо саме це вони й використовували проти нього як речовий доказ.

— Знаю, але людей ти вбивати не будеш, саме тому я і йду з тобою.

— Облишмо про це балакати. А все ж мені б хотілося порішити тих двох виродків.

— Знаю, — сказала вона. — І мені теж. Але ми не вбиватимемо людей, Нікі. Обіцяєш мені?

— Ні. Я не певен, чи безпечно тепер відносити форель.

— Давай віднесу я.

— Ні. Вона надто важка. Я понесу її через болото аж до лісу позад готелю. А ти йди прямо до хазяйки і глянь, чи вона вдома та чи все гаразд. Якщо так, шукай мене біля великої липи.

— Через болото далеко, Нікі.

— З виправної колонії теж далеко.

— Можна мені піти з тобою через болото? Я заскочу до готелю, зроблю все, як ти сказав, а тоді вийду до тебе й заберу рибу.

— Можна й так, — сказав Нік. — Але я хочу, щоб ти пішла дорогою.

— Чому, Нікі?

— Тому що ти можеш побачити їх на дорозі й скажеш мені, куди вони поїхали. Я зустріну тебе в памолодку за готелем, біля великої липи.

Нік чекав у молодому ліску понад годину, та сестра не приходила. З'явилась вона дуже збуджена, і Нік помітив, що вона стомилась.

— Вони у нас дома, — сказала дівчинка. — Порозсідалися на веранді, дудлять віскі та імбирний ель, а коней випрягли й завели до стайні. Кажуть, що чекатимуть, доки ти не повернешся. Це мама розповіла їм, що ти пішов рибалити на затоку. Гадаю, вона ненавмисне. Сподіваюсь, що ні.

— А як місіс Пакард?

— Я застала її на кухні, й вона спитала мене, чи я тебе бачила. Я відповіла, що ні. Тоді вона сказала, що чекає на тебе з рибою. Вона тривожиться за тебе. Так що можеш нести форель.

— Гаразд, — мовив він. — Риба гарна й свіжа. Я переклав її в папороть.

— Можна мені зайти з тобою?

— Ну звичайно, — сказав Нік.

Готель містився в довгій дерев'яній будівлі з верандою, яка виходила вікнами на озеро. Широкі дерев'яні сходи вели до причалу, і вздовж них тяглася кедрова загорожа. На веранді стояли кедрові стільці, а на них сиділи люди в білому, ще молоді на вигляд. Із трьох труб на галявині, куди вели стежки, била джерельна вода. Джерело було мінеральне, й через те вода відгонила тухлими яйцями; Нік із сестрою пили її, тренуючи силу волі. Щоб зайти до готелю з двору, де була кухня, вони перейшли кладку через невеликий струмок, який впадав у озеро біля готелю, і задніми дверима пробралися до кухні.

— Помий рибу і поклади в льодовню, Нікі, — сказала місіс Пакард. — Я зважу її пізніше.