Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 156

— Місіс Пакард, — мовив Нік. — Не міг би я порозмовляти з вами хвилинку?

— Гаразд, — одказала вона. — Тільки ж бачиш, я зайнята.

— Якщо можна, я хотів би взяти гроші зараз.

Місіс Пакард була вродлива, дуже заклопотана жінка в смугастому бавовняному фартусі. Вона мала чудовий колір обличчя. Разом з нею на кухні поралися служниці.

— Не за рибу, бува? Ти хіба не знаєш, що продавати форель заборонено?

— Знаю, — відповів Нік. — Я приніс вам цю рибу в дарунок. Я мав на увазі те, що рубав і складав у вас дрова.

— Зараз дам, — сказала місіс Пакард. — Треба піти до флігеля.

Нік із сестрою вийшли за нею надвір. На дощаному помості, який вів із кухні до льодовні, місіс Пакард зупинилась, засунула руку в кишеню фартуха й витягла гаманця.

— Забирайся звідси, — мовила вона швидко й приязно. — Забирайся мерщій. Скільки тобі потрібно?

— Моїх шістнадцять доларів, — відповів Нік.

— Ось тобі двадцять, — сказала вона. — І не вплутуй дитину у цю халепу. Нехай вона йде додому й пильнує за ними, аж поки ти будеш у безпеці.

— Коли ви почули про них? Вона похитала головою.

— Купувати так само небезпечно, як продавати, — мовила місіс Пакард. — Тримайся подалі, доки все не втихне. Ти славний хлопчина, Нікі, хоч би що там казали. Знайди Пакарда, якщо буде зле. Приходь сюди вночі, коли щось знадобиться. Я сплю чутко. Просто постукай у вікно.

— Ви ж не будете готувати рибу сьогодні ввечері, ні, місіс Пакард? Не будете подавати її клієнтам?

— Ні, — відповіла вона. — Але я не збираюсь її викидати. Пакард сам з'їсть із півдесятка за раз, і я ще кількох таких знаю. Будь обережний, Нікі, хай усе перемелеться. Не попадайся нікому на очі.

— Мала хоче йти зі мною.

— Не здумай брати її, — сказала місіс Пакард, — Приходь надвечір, а я подбаю про те, щоб дещо тобі наготувати.

— Ви дозволите мені взяти каструльку?

— Я приготую все, що треба. Пакард знає, що тобі знадобиться. Більше грошей я тобі не даю, щоб ти не встряв у яку халепу.

— Я б хотів попросити містера Пакарда дістати деякі речі.

— Він дістане тобі все, що треба. Але не крутись поблизу крамниці, Ніку.

— Я можу передати йому записку через Малу.

— Передай, тільки-но тобі щось знадобиться, — мовила місіс Пакард. — І не бійся. Пакард стежитиме за ними.

— До побачення, тітонько Хеллі.

— До побачення, — сказала вона й поцілувала його. Від неї війнуло приємним запахом. Такий запах стояв на кухні, коли там щось пекли. Від місіс Пакард пахло її кухнею, а там завжди стояв приємний запах. — Не бійся й не роби ніяких дурниць.

— Я не боюся.

— Ну, звичайно, — сказала вона. — А Пакард щось придумає.

Вони зустрілися серед високих ялиць на схилі за будинком. Настав вечір; сонце зайшло за пагорби по той бік озера.

— Я все знайшла, — сказала сестра. — У нас буде чималенький клунок, Нікі.

— Я знаю. А вони що роблять?

— Вони добре повечеряли, а тепер порозсідалися на веранді й п'ють. А ще розповідають один одному байки про те, які вони спритні.

— Не такі вже вони й спритні.

— Вони хочуть зморити тебе голодом, — сказала сестра. — Побудеш, мовляв, кілька ночей у лісі й прийдеш додому. Почуєш пару разів крик гагари на голодний шлунок і вернешся.

— Що мати давала їм на вечерю?

— Якусь погань, — відповіла сестра.

— Добре.

— Я все записала. Мама лягла спати з мігренню. Вона написала батькові листа.

— Ти його бачила?

— Ні. Він у неї в кімнаті разом зі списком харчів, що їх треба купити завтра в крамниці. Але їй доведеться складати новий список, коли вранці вона виявить, що все зникло.

— Вони багато п'ють?

— Та вже видудлили майже пляшку.

— Шкода, що ми не можемо підмішати їм тих крапель, від яких утрачають свідомість.

— Я могла підмішати, коли б ти навчив мене, як. Їх додають у пляшку?

— Ні, в чарку. Та в нас їх однаково нема.

— А може, вони є в нашій домашній аптечці?

— Ні.

— Я могла б вкинути їм трохи опію. У них там є ще одна пляшка. Або каломелі. Я знаю, в нас вона є.

— Ні, — сказав Нік. — Коли вони заснуть, спробуй надлити трохи з початої пляшки в яку-небудь пляшечку з-під ліків і винеси мені.

— Ліпше я піду й попильную за ними, — відповіла сестра. — Ех, якби у нас були ті краплі. Я ніколи навіть не чула про них.

— Власне, це не краплі, — пояснив Нік. — Це порошок хлоралгідрату. Його підсипають повії в чарки роззявам лісорубам, коли хочуть їх обібрати.

— Які погані! — сказала сестра. — Але нам, мабуть, не завадило б мати його трішки на крайній випадок.

— Дай я тебе поцілую, — мовив брат. — Просто на крайній випадок. Ходім подивимось, як вони п'ють. Хотів би я почути, про що вони теревенять у нашому домі.

— Обіцяй, що ти не розсердишся і не зробиш їм нічого лихого?

— Обіцяю.

— І коням теж. Вони не винні.

— Певно, що не винні.

— Шкода, що в нас немає тих крапель, — віддано сказала сестра.

— Що ж, нема то й нема, — відповів Нік. — Гадаю, їх немає ніде у цьому районі Бойн-Сіті.

Вони сховались у дровітні й стежили за двома чоловіками, що сиділи біля столу на веранді. Місяць ще не зійшов, і було темно, але обриси чоловіків вирізнялись проти світла, яке падало на стіну з озера. В цю мить обидва мовчали, схилившись над столом. Потім Нік почув, як дзенькнув лід об цеберко.

— Імбирного пива нема, — пробурчав один із чоловіків.

— Я ж казав, що його ненадовго стане, — відповів другий, — Це ти запевняв, що його багато.

— Принеси води. Відро й черпак на кухні.

— Я не хочу вже пити. Ляжу посплю.

— Ти хіба не будеш чекати на хлопця?

— Ні. Я хочу трохи поспати. А ти чекай.

— Як ти гадаєш, він сьогодні прийде?

— Не знаю. Я хочу трохи поспати. Збуди мене, коли будеш лягати.

— Я можу не спати цілу ніч, — сказав тутешній доглядач. — Скільки таких нічок я провів, очей не стуливши, коли ганявся за браконьєрами!

— Я теж, — мовив південець. — Але тепер я хочу трохи поспати.

Нік та його сестра бачили, як він зайшов у двері. Мати сказала чоловікам, що вони можуть лягати у спальні поруч із загальною кімнатою. Діти бачили, як він черкнув сірником. Після того у вікні знов стало темно. Вони стежили за другим доглядачем, що сидів біля столу, доки голова його не схилилась на руки. Потім вони почули, як він захропів.

— Почекаймо ще трохи, поки будемо певні, що він заснув міцно. А тоді заберемо речі, — сказав Нік.

— Перелізь через паркан і чекай з того боку, — мовила сестра. — Я можу тут вештатись скільки хочу. Але раптом він прокинеться й побачить тебе.

— Гаразд, — погодився Нік. — Я повиношу те, що в дровітні. Тут майже всі наші речі.

— А ти їх знайдеш без світла?

— Певно. Де рушниця?

— Я почепила її на горішню крокву з того боку. Гляди не спіткнись і не поваляй дрова, Ніку.

— Не бійся.

Вона підійшла до паркана в глибині двору, де за великою ялицею Нік пакував свій клунок. У цю ялицю минулого літа влучила блискавка, а восени її звалила буря. З-за далеких пагорбів саме сходив місяць; його світло проникало крізь дерева, і Нік добре бачив, що він складає. Його сестра поставила додолу мішок і сказала:

— Вони сплять, як свині, Нікі.

— Добре.

— Південець уже хропе, і той, що надворі, теж. Здається, я все взяла.

— Ти молодець, Мала.

— Я залишила мамі записку, написала, що йду з тобою, аби тобі було безпечніше, і щоб вона нікому не казала, і що ти піклуватимешся про мене як слід. Я поклала записку під двері, бо вони були замкнені.

— От паскудство, — сказав Нік і додав: — Вибач, Мала.

— Ти ж не хотів. Я тобі не дорікаю.

— Яка ти зануда.

— Нам хіба не буде гарно тепер?

— Буде.

— Я принесла віскі, — мовила вона, щоб задобрити брата. — В пляшці лишила тільки на дні. Кожен із них думатиме, що це товариш випив. У них все одно є ще одна пляшка.

— А ковдру для себе взяла?