Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 157

— Взяла.

— Тоді рушаймо.

— Нам буде добре, якщо ми підемо туди, куди я думаю. Через цю мою ковдру клунок такий великий. Я нестиму рушницю.

— Гаразд. Які в тебе черевики?

— Я взяла старії мокасини.

— А що ти взяла почитати?

— «Лорну Дун», «Викрадений» і «Буремний перевал».

— Тобі ще рано читати це все, крім «Викраденого».

— «Лорну Дун» теж можна.

— Ми читатимемо вголос, — сказав Нік. — Так нам надовше вистачить. Але йти разом з тобою, Мала, трохи загайніше, отож нам ліпше не зволікати. Важко повірити, що ці виродки такі дурні, як удають. Може, це тому, що вони випили.

Нік уже спакував клунок і затягнув ремінці; потім присів і взув мокасини. Відтак обійняв сестру.

— Ти справді хочеш іти?

— Я мушу йти, Нікі. Тепер уже не вагайся і не будь слабкодухим. Я лишила матері записку.

— Ну добре, — сказав Нік. — Ходімо. Можеш нести рушницю, поки не втомишся.

— У мене все готове, — сказала сестра. — Дай-но допоможу тобі затягти ремінець.

— Ти знаєш, що ти зовсім не спатимеш і що нас чекає далека дорога?

— Знаю. Я справді можу не спати цілу ніч, як казав той сплюх на веранді.

— Може, колись він також не спав. А тепер найважливіше, щоб ти берегла ноги. Черевики не муляють?

— Ні, в мене шкіра на ногах стала тверда, бо я ходжу боса ціле літо.

— В мене теж, — сказав Нік. — Ну, гайда. Ходімо.

І вони рушили, ступаючи по м'якій глиці. Дерева були високі, і кущі під ними не росли. Діти підіймались на пагорб, і місяць освітлював Ніка з чималим клунком за плечима та його сестру, що несла рушницю 22-го калібру. Досягши вершини пагорба, вони озирнулись і побачили озеро в місячному сяйві. Було так ясно, що вони розгледіли темну косу, а за нею високі пагорби на далекому березі.

— Ми могли б із ними попрощатись, — мовив Нік Адамс.

— До побачення, озеро, — сказала Мала. — Я люблю тебе.

Вони спустилися схилом через довгий лан, далі через сад, потім перелізли через огорожу з жердин і опинилися на стерні. Ідучи по стерні, вони подивились праворуч і побачили бойню, велику стодолу у видолинку та стару, збудовану в зруб хату на узгір'ї, що стояла над озером. Довга алея з пірамідальних тополь, яка вела до озера, була залита місячним світлом.

— У ноги не коле, Мала? — запитав Нік.

— Ні, — відповіла сестра.

— Я вибрав цю дорогу, щоб обминути собак, — сказав Нік. — Вони зразу замовкли б, якби пізнали нас. Але хтось міг би почути, коли вони загавкають.

— Еге ж, — мовила вона. — І відразу здогадався б, що це ми, бо собаки перестали гавкати.

Попереду видніло темне пасмо високих горбів за дорогою. Вони дійшли до кінця стерні й перебрели через потічок, що біг низом до хатинки. Потім другою стернею вибрались на горб, де була ще одна огорожа з жердин і піщаний шлях, за яким ріс густий молодняк.

— Стривай, я перелізу й допоможу тобі, — сказав Нік. — Але спершу хочу глянути на дорогу.

З огорожі Нік побачив горби, темні зарості коло їхнього будинку й блиск озера в місячному світлі. Тоді перевів погляд на шлях.

— Там, де ми йшли, вони нас не вистежать і навряд чи зможуть помітити, що це наші сліди в глибокому піску, — пояснив він сестрі. —А далі ми триматимемось узбіччя дороги, якщо в ноги не дуже колотиме.

— Нікі, а я гадаю, вони не такі тямковиті, щоб узагалі будь-кого вистежити. Сам бачиш, вони просто чекали, що ти повернешся додому, а тоді вважай, що напились до вечері і після неї.

— Вони приїздили на пристань, — мовив Нік. — А я ж був саме там. Якби ти мене не попередила, я попався б.

— Не треба бути бозна-яким кмітливим, аби здогадатись, що ти на великій затоці, після того як мати сказала їм, що ти, певне, пішов по рибу. Коли я побігла до тебе, вони, мабуть, знайшли всі човни на місці й мали б здогадатися, де ти. Всі ж бо знають, що ти завжди рибалиш нижче млина й лимонадної фабрики. А ось вони не зразу зметикували.

— Нехай так, — сказав Нік. — І все ж вони тоді були страшенно близько.

Сестра подала йому рушницю через огорожу, прикладом уперед, а сама пролізла поміж жердинами. Потім стала поряд з Ніком на дорозі, а він простяг руку й погладив її по голові.

— Ти дуже втомилась, Мала?

— Ні, що ти! Я така рада, що забула про втому.

— Доки ти не втомилася зовсім, іди серединою дороги, де їхні коні залишили сліди в піску. Пісок такий м'який і сухий, що твоїх слідів не буде видно, а я ітиму там, де твердо.

— І я можу там, де твердо.

— Ні. Я не хочу, щоб ти поранила ноги.

Незабаром вони дістались нагору, до тої височини, яка розділяла обидва озера. Там, обабіч шляху, ріс густий корчастий молодняк, а між ним і дорогою — кущі ожини та дикої малини. Попереду, наче шпилі, між деревами бовваніли верхівки пагорбів. Місяць уже майже зайшов.

— Як ти себе почуваєш, Мала? — запитав Нік сестру.

— Просто чудово. Нікі, а тікати з дому — завжди так приємно?

— Ні. Щоразу відчуваєш якусь самотність.

— Яку самотність ти відчуваєш?

— Страшну, гнітючу самотність. Жахливу.

— А зі мною ти теж будеш самотній?

— Ні.

— Ти дуже невдоволений, що з тобою я, а не Труді?

— Навіщо ти раз у раз про неї згадуєш?

— Я не згадую. Мабуть, ти про неї думав, і тобі здалося, що це я про неї говорю.

— Яка ти хитра, — мовив Нік. — Я згадав її через те, що ти мені сказала, де вона, а коли я про це довідався, то запитав, що вона робить і таке інше.

— Я вже думаю, що мені не слід було йти.

— Я казав тобі, що не слід.

— От лихо, — промовила сестра. — Невже ми будемо сваритись так само, як інші? Я зараз повернуся додому. Не буду тобі накидатись.

— Годі, — сказав Нік.

— Будь ласка, не лай мене, Нікі. Я повернуся або залишусь, це як ти захочеш. Скажи, і я піду геть. Але не будемо сваритись. Хіба ми з тобою не надивились, як сваряться брати й сестри в чужих родинах?

— Надивилися, — відповів Нік.

— Я сама наполягала, щоб ти взяв мене з собою. Але ж зробила все, щоб ти не мав зі мною клопоту. І я таки перешкодила їм спіймати тебе.

Вони дісталися вершини пагорба, і згори їм знов було видно озеро, хоча звідси воно видавалось вузьким, майже як велика річка.

— Тепер ми підемо навпростець, — сказав Нік. — Доберемось до старої просіки, а звідти ти вже можеш вертатись назад, якщо справді хочеш.

Він зняв з плеча клунок, поклав під дерево, а сестра прихилила до нього рушницю.

— Присядь, Мала, перепочинь, — мовив Нік. — Ми обоє втомились.

Він простягся на землі, поклавши голову на клунок, а сестра лягла поруч, притулившись щокою до його плеча.

— Я не піду назад, Нікі, якщо ти не відішлеш мене, — сказала вона. — І не хочу сваритися. Обіцяй, що ми не сваритимемось.

— Обіцяю.

— А я більше не згадуватиму тобі про Труді.

— Дідько з нею!

— Я хочу бути тобі добрим помічником.

— Ти й так мій помічник. Не зважай, якщо мені раптом стане тоскно на душі, й не думай, що це я почуваюся з тобою самотнім.

— Гаразд. Ми піклуватимемось одне про одного, і нам буде дуже добре. Ми будемо розважатися.

— Так, і ми почнемо зараз.

— А мені весь час було з тобою добре.

— Нас чекає ще один нелегкий перехід, а потім ще один по-справжньому важкий, — і ми на місці. Можна зачекати, поки розвидніється, а тоді рушати. Ти поспи, Мала. Тобі тепло?

— Так, Нікі. Я надягла светра.

Вона згорнулась клубочком біля нього й заснула. Трохи згодом Нік теж заснув. Він проспав години зо дві, поки його збудило світло дня.

Нік довго кружляв по молодому лісі, поки вони вибрались на стару просіку.

— Ми не могли залишити слідів, бо зійшли з головної дороги, — пояснив він сестрі.

Стара просіка так заросла, що доводилось раз у раз нахилятися, щоб не чіплятись за гілки.

— Наче в тунелі, — сказала сестра.

— Незабаром порідшає.

— Я вже раніше бувала тут?

— Ні. Це значно далі од тих місць, куди я брав тебе на полювання.