Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 91

— Містере Девіс, вам же ввечері писати, — не вгавав Том-молодший. — Ви ж обіцяли, що будете ввечері писати, пам'ятаєте?

— А навіщо я, по-твоєму, п'ю? — відказав йому Роджер.

— Містере Девіс, але ж коли ви писали «Шторм», то не пили стільки.

— Ой замовк би ти вже, — сказав Роджер. Том-молодший поводився, як мужній і терплячий хлопчина, справжній страдник.

— Я мовчатиму, містере Девіс. А кажу це тільки тому, що ви самі просили мене. Може, підемо вже додому?

— Ти славне хлоп'я, Томе, — відповів Роджер. — Але ми залишимось тут.

— Надовго, містере Девіс?

— До самого кінця, хай йому чорт.

— Краще не треба, містере Девіс, — провадив Том-молодший. — Справді, не треба. Ви ж знаєте, що коли багато вип'єте, то нічого не бачите і писати не можете.

— Я диктуватиму, — сказав Роджер. — Як Мілтон.

— Я знаю, диктуєте ви чудово, — не вгавав Том. — Але сьогодні вранці, коли міс Фелпс намагалася передруковувати з диктофона, там були здебільшого співи.

— Я пишу оперу, — сказав Роджер.

— Авжеж, ви напишете прекрасну оперу, містере Девіс. Та чи не закінчити нам спершу роман? Ви ж узяли під нього великий аванс.

— Закінчиш його сам, — сказав Роджер. — Ти ж маєш знати, який там сюжет.

— Сюжет я знаю, містере Девіс, сюжет цікавий, але ж там у вас та сама дівчина, що вже померла в іншій вашій книжці, і це може збити читачів з пантелику.

— Дюма й не те собі дозволяв.

— Дай ти йому спокій, — мовив Томас Хадсон до Тома-молодшого. — Як він може щось написати, коли ти весь час чіпляєшся до нього?

— Містере Девіс, а чи не найняти вам добру, тямущу секретарку, щоб вона писала замість вас? Я чув, деякі романісти так роблять.

— Ні. Це занадто дорого вийде.

— А хочеш, я допомагатиму тобі, Роджере? — спитав Томас Хадсон.

— Хочу. Ти намалюєш мені роман.

— Це чудово, — зрадів Том-молодший. — Ти справді малюватимеш його, тату?

— Намалюю за один день, — відповів Томас Хадсон.

— Малюй догори ногами, як Мікеланджело, — сказав Роджер. — І візьми велике полотно, щоб король Георг міг читати без окулярів.

— Намалюєш, тату? — спитав Девід.

— Еге ж.

— От і добре, — мовив Девід. — Це перша розумна річ, яку я тут почув.

— А не важко буде, тату?

— Та ні. Скоріш надто легко. Що там за дівчина?

— Та сама, що в усіх книжках містера Девіса.

— Намалюю її за півдня, — сказав Томас Хадсон.

— І догори ногами, — докинув Роджер.

— Ану без цих штук, — спинив його Томас Хадсон.

— Містере Боббі, можна мені вихилити ще одну? — запитав Енді.

— А скільки ти вже вихилив, синку?

— Всього дві.

— Тоді пий, — відказав Боббі й дав йому пляшку. — Слухайте, Хадсон, коли ви вже заберете звідси цю картину?

— А що, ніхто не купує?

— Ні, — сказав Боббі. — Через неї тут повернутися ніде. До того ж вона мене дратує. Заберіть її к бісу.

— Пробачте, — звернувся до Роджера один з тих, що приїхали на яхті. — Ця картина продається?

— З вами хтось розмовляв? — зиркнув на нього Роджер.

— Ніхто, — сказав чоловік. — Ви Роджер Девіс, чи не так?

— Ну я, до біса.

— Якщо цю картину написав ваш приятель і вона продається, я б хотів поговорити з ним про ціну, — сказав чоловік з яхти, обертаючись до Томаса Хадсона. — Ви ж Томас Хадсон, правда?

— Так, моє прізвище Хадсон.

— Ця картина продається?

— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Даруйте.

— Але ж бармен казав…

— Він хворий на голову, — сказав Томас Хадсон. — Страшенно добрий чолов'яга, але хворий на голову.

— Містере Боббі, можна мені ще скляночку джину? — дуже земно спитав Ендрю.

— Ну звісно, малий, — відказав Боббі й налив йому. — А знаєш, що слід би зробити? Намалювати на етикетці твоє гарне квітуче личко й наліпити на пляшки з джином замість отих безглуздих ягід. Хадсон, чом би вам не зробити етикетку для джину, щоб з неї усміхалося гарненьке личко нашого Енді?

— Ми зможемо пустити в продаж новий сорт, — сказав Роджер. — Є джин «Старий Том», а наш буде «Веселий Ендрю».

— Іду в пай, — сказав Боббі. — Джин можна робити тут-таки, на острові. Дітлашня розливатиме його по пляшках і наліплюватиме етикетки. Продаватимем оптом і вроздріб.

— Це буде повернення до добрих давніх звичаїв, — мовив Роджер. — Як у Вільяма Морріса.

— А з чого ми робитимемо джин, містере Боббі? — спитав Ендрю.

— З риб'ячих кісток, — відказав Боббі. — І з черепашок. Тепер люди з яхти не дивились ні на Роджера, ні на Томаса Хадсона, ні на хлопців. Вони не зводили очей з Боббі й були видимо занепокоєні.

— То як щодо тієї картини? — обізвався той самий чоловік.

— Про яку картину ви говорите, голубе? — спитав його Боббі, нашвидку вихиливши ще скляночку.

— Про велику картину з трьома смерчами й чоловіком у човні.

— Де? — спитав Боббі.

— Онде на стіні, — показав той.

— Перепрошую, сер, але я бачу, з вас уже досить. У мене поважний заклад. Тут не допиваються до смерчів і чоловіків у човнах.

— Я кажу про картину.

— Не виводьте мене з себе, сер. Тут нема ніякої картини. Коли б тут була картина, вона висіла б за стойкою, там, де й має висіти картина, і на ній була б зображена гола жінка, лежачи на повен зріст, усе як годиться.

— Я кажу про оцю ось картину.

— Яку картину? Де?

— Та ось же.

— Я б залюбки подав вам зельтерської з бромом, сер. Або викликав рикшу, — сказав Боббі.

— Рикшу?

— Еге ж. Рикшу, коли вже вам так хочеться знати. Ви і є той бісів рикша. І з вас уже досить.

— Містере Боббі, — дуже чемно спитав Енді, — як, по-вашому, з мене теж досить?

— Ні, мій любий хлопче. Звісно, що ні. Наливай собі.

— Дякую вам, містере Боббі, — мовив Енді. — Це четверта.

— А нехай би й сота, — сказав Боббі. — Ти моя гордість і втіха.

— Чи не піти нам звідси, Хеле? — мовив один з приїжджих до того, що хотів купити картину.

— Я все ж хотів би придбати цю картину, — відказав той. — Якщо ціна буде помірна.

— А я хотів би піти звідси, — наполягав перший. — Розвага є розвага, але дивитись, як діти пиячать, це вже трохи занадто.

— Ви справді наливаєте цьому хлопчикові джин? — спитала Боббі гарненька блондинка, що сиділа біля стойки з боку дверей. Вона була висока на зріст, мала дуже світле волосся й приємні веснянки на обличчі. Не такі, як у рудих, а як у білявих, у котрих шкіра не обпікається, а береться гарною засмагою.

— Авжеж, мем.

— По-моєму, це ганьба, — сказала дівчина. — Це гидота, ганьба, злочин.

Роджер уникав дивитись на дівчину, і Томас Хадсон теж ховав очі.

— А що б ви порадили йому пити, мем? — спитав Боббі.

— Нічого. Йому не треба нічого пити.

— Навряд чи це справедливо, — сказав Боббі.

— А що, по-вашому, справедливо? Отруювати дитину алкоголем — це справедливо?

— Бачиш, тату? — мовив Том-молодший. — Я ж завжди казав, що Енді не можна пити.

— З трьох братів він один питущий, мем. Відтоді як оцей спортсмен покинув. — Боббі намагався переконати її. — Невже ви вважаєте, що буде справедливо позбавити єдиного з трьох братів цієї невеличкої втіхи?

— Справедливо! — вигукнула дівчина. — Я вважаю, що ви страховисько. І ви таке саме страховисько, — звернулась вона до Роджера. — І ви теж страховисько, — до Томаса Хадсона. — Всі ви гидотні, і я вас ненавиджу. — В її очах блищали сльози. Вона одвернулася від хлопців і містера Боббі й сказала своїм супутникам: — Невже жоден з вас нічого не вдіє?

— Мені здається, все це жарти, — відповів їй один з них. — Як ото грубіян-офіціант на вечірці, що його наймають для сміху. Або як перекручена мова.

— Ні, це не жарти. Той мерзенний чоловік дає йому джин. Це жах, це трагедія.

— Містере Боббі, — озвався Енді. — А більш як п'ять мені не можна?

— Сьогодні не можна, — відповів Боббі. — Я не хочу, щоб ти завдавав прикрощів дамі.

— Ой, заберіть мене звідси, — сказала дівчина. — Не хочу я цього бачити.