Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер - Страница 92

Вона заплакала, і двоє з її супутників вийшли разом з нею. Томас Хадсон, Роджер і хлопці спохмурніли.

До них підійшла друга дівчина, ота справжня красуня. Вона мала дуже гарне обличчя з гладенькою смаглявою шкірою й рудувате волосся. Її статуру трохи приховували широкі штани, але, скільки міг судити Томас Хадсон, збудована вона була чудово, а її довге шовковисте волосся гойдалося в такт ходи. Він був певен, що колись уже бачив її.

— Це ж не джин, правда? — спитала вона Роджера.

— Ні. Звичайно, не джин.

— Піду скажу їй, — мовила дівчина. — А то вона справді дуже засмутилась.

Виходячи, вона обернулася й усміхнулась до них. Вона була таки навдивовижу гарна.

— От і все, тату, — мовив Енді. — Можна нам тепер кока-коли?

— А я випив би пива, тату. Якщо це не засмутить ту даму, — сказав Том-молодший.

— Гадаю, що пиво її не засмутить, — відказав Томас Хадсон. — Ви не відмовитесь випити зі мною скляночку? — обернувся він до чоловіка, що хотів купити картину. — І пробачте нам наші дурні жарти.

— Та ні, ні, — сказав той. — Навпаки. Мені було дуже цікаво. Надзвичайно цікаво. Мене завжди тягло до письменників і художників. Усе це була імпровізація?

— Так, — відповів Томас Хадсон.

— Ну, а щодо тієї картини…

— Вона належить містерові Сондерсу, — пояснив Томас Хадсон. — Я намалював її для нього як дарунок. Не думаю, що він захоче її продати. Але це його власність, і він може робити з нею, що хоче.

— Хочу залишити її в себе, — сказав Боббі. — І не пропонуйте мені за неї великих грошей, а то я почну каратися.

— Я справді хотів її придбати.

— Я теж, чорт мене бери, — сказав Боббі. — І придбав.

— Але ж, містере Сондерс, це дорога картина, і їй не місце в такому закладі.

Боббі почав дратуватися.

— Дайте мені спокій, чуєте? — відрубав він тому чоловікові. — Ми собі приємно розважалися, всім нам було добре, як ніколи, аж раптом жінки починають рюмсати, і все йде під три чорти. Я розумію, вона має добрі наміри. Та нема нічого гіршого за ці добрі наміри. Моя стара теж має добрі наміри й чинить добре, а мені від того не життя, а справжнісіньке пекло. Хай їм чорт, тим добрим намірам! А тепер ось і ви — прийшли сюди і вважаєте, що можете забрати мою картину тільки тому, що вам так хочеться.

— Але ж, містере Сондерс, ви самі казали, що картина вам не потрібна і що вона продається.

— То все базікання, — сказав Боббі. — Ми собі просто жартували.

— Отже, картина не продається?

— Ні. Картина не продається, не здається в оренду і не дається напрокат.

— Гаразд, — сказав чоловік з яхта. — Але якщо ви надумаєте продати її, ось моя картка.

— Дуже добре, — мовив Боббі. — А може, Том має вдома щось на продаж. Як, Томе?

— Мабуть, ні, — відповів Томас Хадсон.

— Я хотів би побачити ваші картини, — сказав чоловік з яхти.

— Я тепер нічого не виставляю, — відказав Томас Хадсон. — Коли хочете, можу дати вам адресу нью-йоркської галереї.

— Дякую. Можна записати?

Він мав при собі авторучку й записав адресу на звороті своєї візитної картки, а другу картку дав Томасові Хадсону. Потім ще раз подякував і запропонував випити.

— А ви не скажете мені, скільки може коштувати картина великого розміру?

— Ні, — відповів Томас Хадсон. — Про це вам скаже мій агент.

— Я зустрінуся з ним одразу ж, як повернуся в Нью-Йорк. Ця картина мене дуже зацікавила.

— Дякую, — сказав Томас Хадсон.

— То вона так-таки не продається?

— О боже, — озвався Боббі. — Годі вже вам, чуєте? Це моя картина. Я сам її придумав, і Том намалював її для мене.

Чоловік з яхти, як видно, подумав, що його знов розігрують, і приязно всміхнувся.

— Я не люблю бути настирливим.

— А самі — як бісова муха, — сказав Боббі. — Ну гаразд. Дозвольте я вас почастую, випийте, й забудьмо про все.

Тим часом хлопці розмовляли з Роджером.

— А добре виходило, правда ж, містере Девіс? Шкода, закінчити не вдалося, — сказав Том-молодший. — Я не дуже перегравав?

— Ні, все було чудово, — відповів Роджер. — Але Дев не встиг показати себе.

— Я вже був наготувався вступити в гру, — мовив Девід.

— Ну, ти б ту даму зовсім добив, — сказав Том-молодший. — Вона й так аж трусилася вся. А ти збирався вдати страховидло?

— Я вже й повіки вивернув і взагалі був готовий, — відповів Девід. — Саме нахилився, щоб непомітно все зробити, аж тут і скінчилось.

— Не пощастило нам, що вона така добра, — озвався Енді. — Я ж іще й не почав удавати п'яного. Тепер навряд чи випаде нагода все це повторити.

—. А містер Боббі як грав! — сказав Том-молодший. — Ну, ви ж і втнули, містере Боббі!

—. Еге ж, шкода, що довелося припинити, — мовив Боббі. — І констебль не встиг надійти. А я тільки-тільки розігрався. Тепер знатиму, як почувають себе великі актори.

У дверях з'явилася та сама дівчина. Вітер обліпив на ній светр, розкидав по плечах волосся, і так вона підійшла до Роджера.

— Вона не схотіла повернутися сюди. Але все гаразд. Їй полегшало на душі.

— Вип'єте з нами? — спитав Роджер.

— Охоче.

Роджер назвав їй усіх на ім'я, а вона сказала, що її звуть Одрі Брюс.

— Можна мені прийти подивитись на ваші картини?

— Авжеж, — відповів Томас Хадсон.

— І я хотів би з міс Брюс, — озвався настирливий чоловік.

— А ви їй хто — батько? — спитав Роджер.

— Ні. Але я її давній друг.

— Тоді не можна, — сказав Роджер. — Вам доведеться почекати Дня давніх друзів. Або принести посвідку з комітету.

— Прошу вас, не говоріть йому грубощів, — мовила дівчина.

— На жаль, я вже сказав.

— То більш не кажіть.

— Гаразд.

— Будьмо добрими.

— Згода.

— Мені сподобалось, коли Том сказав про ту дівчину, про яку ви пишете в усіх своїх книжках.

— Сподобалось? — перепитав Том-молодший. — Але насправді це не зовсім так. Я просто розігрував містера Девіса.

— А по-моєму, таки так.

— Приходьте до нас, — сказав їй Роджер.

— І своїх друзів привести?

— Ні.

— Нікого?

— Вони вам дуже потрібні?

— Ні.

— От і добре.

— В який час можна прийти?

— В будь-який, — сказав Томас Хадсон.

— І пообідати з вами можна? — . Певна річ, — відповів Роджер.

— Це таки справді прекрасний острів, — мовила вона. — Я дуже рада, що всі ви такі добрі.

— Девід покаже вам, як він збирався вдавати страховидло, тільки не встиг, — пообіцяв їй Енді.

— Чудово! — сказала вона. — Виходить, буде все, що завгодно.

— Ви тут довго пробудете? — спитав її Том-молодший.

— Не знаю.

— А яхта довго стоятиме? — спитав Роджер.

— Не знаю.

— Що ж ви знаєте? — спитав Роджер.

— Та не дуже багато. А ви?

— Здається мені, ви дуже мила.

— О, — мовила вона. — Дякую.

— Ви ще посидите з нами?

— Не знаю. Взагалі можна.

— А може, ходім краще вип'ємо в нас, аніж сидіти тут? — спитав її Роджер.

— Вип'ємо тут, — відказала вона. — Мені тут дуже подобається.

XII

Другого дня вітер ущух, і Роджер та хлопці купались, а Томас Хадсон працював на верхній веранді. Едді сказав, що купання в солоній воді не зашкодить Девідовим ногам, треба тільки одразу після того перемінити пов'язки. Отож вони четверо пішли до моря, і Томас Хадсон, малюючи, час від часу позирав униз і бачив їх там. Думки його кружляли навколо Роджера й тієї дівчини, але це відвертало його увагу від роботи, і він облишив думати про них. Та не міг не думати про те, як ця дівчина схожа на матір Тома-молодшого, коли він тільки познайомився з нею. Щоправда, й раніше чимало дівчат ухитрялися здаватись йому схожими на неї, подумав Томас Хадсон, не припиняючи роботи. Він був певен, що побачить цю дівчину сьогодні, і не менш певен, що й надалі бачитиме її ще не раз. Це вже Цілком ясно. Ну що ж, вона гожа з себе й начебто доволі мила. А от те, що вона нагадує йому Томову матір, ні к бісу не годиться. Але з цим нічого не вдієш. Таких випадків у його житті й раніш було задосить, подумав він. І не припиняв роботи. Він знав, що ця картина вийде в нього добре. А от другу, де рибина має пливти у воді, малювати буде дуже важко. Можливо, треба було почати саме з неї, подумав він. Ні, краще спершу закінчити цю. А над тією він зможе попрацювати, коли хлопці поїдуть.