Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 34

— Ану зирніть сюди, — раптом запропонував сапотек.

І ми перейшли до наступної брили.

— Ви, мабуть, знаєте, що в усіх аборигенів Американського континенту, починаючи від індіанців Північної Америки і закінчуючи інками в Перу, від природи не росте борода. Ось, переконайтесь, я геть не маю волосся на щоках та підборідді, - дідок почухав пальцями гладку щелепу. — І мені не доводиться голитися щоранку як оце вам… — а потім недвозначно глипнув на мене. — Ну, це якщо голитесь…

Я потупився, сховавши долонею тижневу, як у кабана, щетину, що огидно стирчала на всі боки, і вдав, що не почув його останнього зауваження.

— А тепер роздивіться зображення на цьому камені.

Я вп’явся в шерехату поверхню сірої брили висотою з півметра. На ній побачив висіченого скоцюбленого чоловічка з майстерно і виразно вирубаною бородою.

— Якщо ні в кого не росла борода, звідки вони знали про бороди? — зачудовано поцікавився Пітер.

— Тут хтось був з Європи, ну або зі Сходу, задовго до Колумба, — спокійно пояснюю я, а потім, прикинувши вік каменюки, додаю: — І мабуть, задовго до норманів на Ньюфаундленді.

— Правильно, але це ще не все, — хитро цідить сапотецький стариган. — Огляньте його кирпу, — і штрикає ціпком прямісінько в ніс наскельного бороданя.

Я ще раз окинув оком каменюку. Ніс чоловічка був коротким, різко загнутим униз, з добре вираженою горбинкою.

- Історики сходяться на думці, що це єврей! — випереджаючи мої здогадки, випалив безбородий гід.

Дідок посміхався, переможно блимав на нас, а наша інтернаціональна ватага приголомшено мовчала, обмізковуючи почуте.

— Я нічого не маю проти євреїв, — нарешті обережно почав я, на ходу вигадуючи, як би то його краще сформувати думку й не переступити меж політкоректності. — Але… як же хлоп’яга Колумб, як же вікінги?!

— Цій масі дві тисячі років, і на ній — бородатий єврей, — безапеляційно вторував старий. — Тоді не було не те що Колумба, не було навіть Іспанії, а вікінги тільки вчились стругати свої галери.

— Не галери, а дракари, — поправив я.

— Та яка різниця?! Каменю дві тисячі років!

Я зробив кілька не зовсім політкоректних фото валуна з бородатим іудеєм, аби пізніше показувати усім в Україні, після чого ми пішли тинятися закутками змертвілого міста.

Коли Чей-старший віз нас назад в Оахаку, Кен блимнув на мене зі свого сидіння й запитав:

— Як тобі руїни?

Я задумався і пригадав невловний, але приголомшливий і величний дух над Теотіуаканом.

— Ти був у Теотіуакані? — перепитав я.

— Ні. Я лиш раз приїздив у Мехіко, і то на один день.

— Якби ти побував там, ти б відчув різницю.

Ми мчали вниз вузьким манівцем, хутко скочуючись з узгір’я в долину. Я трохи помовчав, а тоді повернувся до техасця і доказав:

— Монте Албан мертвий, Кене. Я не знаю, чому так, але він неживий…

По дорозі назад біля якогось присілка ми надибали стару й напіврозвалену барокову церкву іспанської епохи. Чей-старший пригальмував і дав нам півгодини полазити коло того витіюватого чуда колоніального зодчества та вдосталь наробити фото. Барилкуваті Кен та Рейчел відмовились і вирішили за краще лишитись у мінівені — потомилися після Монте Албану. Я з голландцями потюпав плавитись під спекою.

Божниця виглядала доволі пошарпаною. Чорні сліди вогню на колонах, грубі прим’ятини на абаках та глибокі рубці на покришених стінах могли б, певно, немало розповісти про історію цієї землі. Одначе ми з Пітером ніяк не могли втрапити всередину церкви: усі лази і входи стояли зачиненими або ж ховались за похмурими ґратами. Розділившись, ми почали обнишпорювати кожен вигин храмини, навіть на еркери пробували дряпатись, хоч безуспішно.

Аж ось звідкілясь з-за рогу донісся приглушений голос голландця:

— Агов, Маріє, Максе, її розкрили! Хутчій сюди, зазирнемо всередину!

Ми з Марією радо поскакали на заклик, але не встигли увійти, аж умент зрозуміли, чому церкву відкрили: зразу за нами шестеро мексиканців у простих селянських одежинах внесли на плечах відкриту труну.

— Йолопе, — крізь зуби процідив я до Пітера. — Її відкрили на похорон! Треба валити звідси.

— Звідки я знав? Я ж їх не бачив, — пошепки виправдовувався довгов’язий голландець.

Але валити не було куди, бо за труною товстим удавом тягнулась похоронна процесія, яка швидко заповнювала простір між нами і виходом. Наша трійця спершу спробувала загубитись серед натовпу (еге ж, як божі корівки серед тарганів), а потім непомітно вислизнути зі святилища. Проте нічого не вийшло: мексиканці обступили нас тісною юрмою, змусивши несамохіть витріщатися на покійника.

Я аж зіпрів від ненависних поглядів, котрі гостролезими шпагами кололи під ребра звідусіль. За іншої ситуації селюки у цій глухій місцині вже давно розшарпали б нас на шматки, схоже, їх стримувала лише повага до небіжчика та усвідомлення того, що якось не гоже зчиняти колотнечу на похороні. Але так довго тривати не могло.

— Дуймо звідціля, — рішуче шепочу Пітерові, розуміючи, що ще трохи і ситуація вийде з-під контролю. — Бо вони зараз вкладуть нас поряд з мертвяком, а коли почнуть співати погребальних пісень, ми уже нічого не будемо чути.

Перевалюючись черепашачими кроками крізь стовписько, просякнуте парами справедливого гніву, наше тріо почвалало до виходу. Я, наче криголам в льодових припаях, прокладав шлях, а Марія та Пітер, втиснувши біляві голови в плечі, сунулись за мною. Та щойно діставшись дверей, голландці вшкварили так, що я ледве за ними поспівав. Відхекатися ми спинились лиш тоді, коли опинились на безпечній віддалі від святилища.

— Як церква? — спитав Кен, покурюючи цигарку, притулившись спиною до «Доджа».

— Так собі… - Пітер опустив очі. — Ненароком натрапили на похорон.

— Ага! — бурчу я. — Ще трохи, і це був би не похорон, а ритуальне жертвоприношення трьох світлоголових ґрінго…

Коли ми повернулися до «La Villada», в ресторанчику нас чекала смачнюча вечеря, приготована Естер.

Зсередини кухмістерська в «La Villad’а» була повністю збудована з дерева; вздовж однієї стіни ліворуч від входу зяяв рядок продовгуватих вікон, що виходили на басейн, а навпроти починались сходи на другий поверх. Майже усі стіни, стеля, дерев’яні балки та колони в ресторанчику були обписані вдячними постояльцями, які по-всякому розхвалювали хостел і залишали коротеньку інформацію про себе та власні автографи.

Я уважно передивився написи. Там були підписи з Британії, Іспанії, Франції, Бразилії, Японії, Індії, Китаю і навіть Таїланду. Найбільше панегіриків залишили мандрівники з США, Бельгії та Голландії. З України не було нікого.

Перечитуючи оті дифірамби, я натрапив на одній з балок на напис, який надзвичайно влучно схарактеризував небувалий затишок і красу цього хостелу. Якийсь блукач з Туманного Альбіону оригінально нашкрябав непевною рукою: «Дякуємо за те, що створили нам дім вдалині від дому»…

А потім я знайшов маркер у холодильнику. Пропустимо полеміку довкола питання стосовно того, що синій маркер робив у рефрижераторі з харчами, бо це не так важливо. Важливо, що я знайшов його першим, а проте мені довелося ще добру годину тузитися з Кеном та Пітером, відстоюючи право першому увіковічнити себе на стелі «La Villada» (нагорі було не так багато вільного місця, а писати про себе в якомусь темному кутку під сходами ніхто не хотів). Втративши надії відбити у боях мій маркер, ті два песиголовця почали ховати табуретки, щоб я не зміг дістатися стелі. Але я наловчився і, балансуючи на одній нозі на поруччі східців, одною рукою, наче мавпа тримаючись за балку, таки нашкрябав на стелі просто над одним із столів двома мовами — українською і англійською: «Максим Кідрук. Україна, Рівне — Київ. Липень 2008», а потім скраю ще прималював тризуба, ну, щоб Кену та Пітеру менше місця лишилося.

Пам’ятаю, першого вечора у «La Villada», десь ближче до півночі, ми стали свідками небувалого… м-м-м… як би то краще сказати… вокального концерту.