Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 89

— Моя батарея стоїть ось за селом без будь-якого прикриття.

— Пане товаришу, — відказав старшина, — як я можу за них ручатися: мобілізували силою, ну й тікають. Ви гляньте, що діється.

— Переймайте їх! — крикнув Лец-Отаманів уже до своїх козаків.

— Пане сотнику, — сказали вони, чомусь сміючись, — стрільці садками утікають. В окопах, говорять, уже нікого не залишилось.

Далекобійна батарея залишилася за селом без піхоти. Його красуні з довгими лебединими шиями, гордо підвівши голови, іронічно поглядали на жовті спорожнілі окопи. Він придивився — ні, це не гармата, це Ніна Георгіївна великими очима зажурено дивилась у мінливу далечінь, а єдиний батарейний кулемет біля її ніг стримував поляків.

У цей момент він і зупинив двох стрільців, що в безтямі бігли вже по самій вулиці.

— Ви куди?

— Пане офіцере, — заволав один, пориваючись бігти, — дозвольте мельдувати, тридцять хлопців з машингвером понад штрекою побігло, прись мене біг, до полону злапають.

— Ми б ся тримали, — засапав і другий стрілець, — а чому нам брехали, що прийде Червона армія…

— В окопи! — крикнув сотник. — Тут ще батарея… вашій мамі, — і зацідив стрільця по потилиці. Другий стрілець підстрибнув на намуленій нозі й кинувся назад. Близько дороги розірвалася граната, і Ніна Георгіївна зникла в диму, а на тому місці знову стояли, кашляючи вогнем, його лебединошиї гармати.

Під кулями, що гуляли наввипередки з бджолами, батарея, востаннє харкнувши ядерними горіхами, взялася на передки й бігом почала відходити за містечко.

Оглянувшись, Лец-Отаманів побачив, як долиною, мов блощиці по стіні, в безладді повзає кіннота в австрійських кунтушах і галицьких мазепинках. А позаду колонами ідуть сформовані Талером у Франції польські легіони і стріляють з англійських гармат.

За горбком Лец-Отаманів наздогнав знову двох стрільців. У них не було вже при собі ні патронів, ні рушниць. Стрільці бігли й панічно оглядалися назад.

— Назад мені, в окопи, дезертири! — І вихопив револьвер.

Десь узявся Пищимуха й закричав:

— Хочеш чужими руками жар загрібати?

— Бий його, запроданця! — кричали вже козаки.

Лец-Отаманів упав на дорогу й зав'юнився, а Кудря колов його багнетом.

— Чого ти кричиш?

— Пробі, арсеналець, я пізнав його!

— Що ти верзеш? Та прокинься, снідати пора!

Лец-Отаманів лупнув очима, перед ним стояв Пищимуха й, поставивши сторчма пальці, викручував попід його ребрами. Він засовався, нарешті зовсім прийшов до пам'яті. У вікно заглядав хмурий день, а напроти, на другій канапі, сидів старшина галицької армії і з характерним акцентом щось розповідав Рекалові.

— Новина! — сказав Рекало. — Ось пан чотар чув, що ніби наш дивізіон перекинуть на Польський фронт, у Галичину.

— А котра година?

— О, вже за чверть одинадцята.

Лец-Отаманів схопився й вийшов до коридора. Біля його купе Ніна Георгіївна жваво сперечалась із полковником Забачтою, який кокетливо підтягував чорного вуса догори. Забачивши сотника, вона сказала:

— Що це пан полковник зводить на вас наклеп, ніби ви кілька разів уночі стукали до мене?

Лец-Отаманів замішано, навіть сердито відказав:

— Я забув у купе свої цигарки.

— Чому ж ви не зайшли? Двері були незамкнені, а я сплю завжди як убита. Чи ви, може, боїтесь мене?

Полковник Забачта вдоволено підтягав кінчик вуса до самого ока. Лец-Отаманів ображено закусив нижню губу й відвернувся до Рекала, який стояв на віддалі:

— Коней виводили?

— Коней біс не візьме. Ти ще не чув? Андрюшка Карюк застрелив у Грапівці дядька.

— З якої речі?

— Не хотів брати петлюрівських грошей за корову.

— Це правда?

Вони обернулись. До них підходила Ніна Георгіївна з широко відкритими очима.

— Правда?

— На смерть, — кивнув Рекало.

— Кретин! — сказав Лец-Отаманів, гримаса досади пересмикнула його обличчя.

— Але ж селяни вам цього не подарують.

— Ми не з полохливих! — І він пішов до виходу.

Блукаючи по колії, Лец-Отаманів зайшов до вагона, що в ньому їхала місія. Відчинивши одне купе, друге й третє, він здивувався: валялися шматки газет, недогризки ковбаси, але людей жодної душі не було. «В чім річ?» — дивувався він, а зустрівши козака, запитав:

— Де з цього вагона поділися люди?

— Поїхали на підводах, найняли селянських дядьків і ще зранку дьору дали. Ми хочемо туди перебратись.

— Гаразд, — відказав він байдуже.

У той самий момент у голові Лец-Отаманова склався план, від якого очі стали враз масними, хитрими, і він мало не бігом повернув назад до свого купе. Проходячи повз захоплений на Знам'янці вагон, у якому були залізні граблі, Лец-Отаманів помітив, що він уже був порожній. Це його здивувало. Здивувала його й постать якогось вертлявого цивільного, що вийшов від полковника.

— Про це не турбуйтеся, ми розуміємо, що треба говорити, — сказав він на прощання, ховаючи якийсь папірець.

Лец-Отаманів хотів зразу ж з'ясувати, де поділися граблі і що це за один приходив до полковника, але його гнала пристрасть, що знову запалила мозок.

Ніну Георгіївну Лец-Отаманів застав одну. Вона сиділа з якоюсь листівкою в руках і зустріла його з винуватою посмішкою:

— Ви образилися, пане сотнику?

— Ну що ви, Ніно Георгіївно, — відповів він вдавано байдуже, — то я спросоння. Хочете провідати наших дипломатів?

Ніна Георгіївна охоче погодилась і попросила його заждати кілька хвилин у коридорі, доки вона одягнеться тепліше.

— А тим часом подивіться на цю прокламацію, що я знайшла на станції, — додала вона, передаючи йому листівку. — Чи не з сусіднього ешелону підкидають?

Лец-Отаманів стривожено взяв вузький аркушик паперу й почав біля вікна хутко пробігати окремі абзаци:

«…Фактично Директорії вже немає: замість неї утворено військову диктатуру на чолі з Петлюрою, за близькою участю Грекова й Коновальця. Ось до чого докотилася Директорія… Радянська соціалістична влада України… ніколи не припустить і нікому не дозволить обертати українських робітників і селян в африканських муринів. Тепер черга за вами показати Петлюрі і його прибічникам, що ви зрозуміли, що різниці між його політикою й політикою гетьмана Скоропадського майже ніякої немає. Коли Скоропадського прогнав трудящий люд тому, що він був лакеєм германських генералів, то ви повинні прогнати Петлюру тому, що він став лакеєм французьких панів і капіталістів…

Од імені українських робітників і селян, од імені української Червоної армії звертаюсь до вас… Товариші, приєднуйтеся скоріше до нас. Приєднуйтеся до нас і ви, січовики з Галичини.

…Хай живе радянська влада!

…Хай живе…»

— Я вже готова!

Лец-Отаманів був збентежений і недоумкувато кліпав очима.

— Невже це правда? — сказала Ніна Георгіївна і вже безтурботно додала: — Ну, будьте ж кавалером, дайте руку!

Від шубки ішов тонкий аромат пахощів. Лец-Отаманів хмурив брови, доки не відчув біля боку її лікоть. Перед очима знову спалахнули червоні кола, тонкі пальці, затягнуті в лайку, здавалося, пекли йому руку. Листівка з її страшними словами бралася туманом, розпливалась.

Біля вагона, де вчора була дипломатична місія, Лец-Отаманів хутко глянув довкола. Далі, по колії, селяни розчищали сніг, під посадкою стояли вивантажені коні, що після їзди парували їдкою парою, на сусідній колії дрімав другий ешелон комісаріату шляхів Директорії, і ближче нікого не було. Лец-Отаманів єхидно посміхнувся своїм думкам. Ним опанувало вже саме почуття, тому, допомагаючи Ніні Георгіївні піднятися на східці, він притиснув її з такою силою, що вона стривожено й запитливо звела на нього очі й завагалась. Лец-Отаманів уже ледве володів собою. Він знав, що зараз заховають їх двері від усього світу, і намагався прискорити цей час.

— Благаю вас, Ніно Георгіївно, вибачте. — Корчі вже перетинали йому голос, в очах схоплювалися гарячі скалки.

Ніна Георгіївна спалахнула:

— Я не піду, коли ви так будете поводитися!