Без козиря (збірка) - Панч Петро - Страница 90

Він знову перепросив її, але коли зайшли до тамбура, потайки примкнув за собою двері.

Одчинивши купе, Лец-Отаманів позадкував назад, немовби від якогось привиду. Купе було повне козаків, які про щось жваво радились. Тут же сидів і бунчужний. Лец-Отаманів отетерів. Спочатку він хотів просто їх вигнати, але їхні речі були вже тут.

Він розгубився. Козаки, ніби спіймані на злодійстві, мовчки розсунулися по кутках. Ніна Георгіївна, не розуміючи, що сталося, запитливо водила очима по купе. Серед присутніх вона впізнала кароокого козака у ватянці, який на Знам'янці допоміг їй занести речі до вагона, і привітно посміхнулась. Лец-Отаманів здивовано подивився на Кудрю, який відповів їй тим же. Чи вони були знайомі? Слюсар Кудря мало чим вирізнявся серед козаків дивізіону, хіба що був більш розвинений, цікавився газетами, був щирим українцем, тільки чомусь став уникати старшин, навіть огризатись. Це, мабуть, подобалося козакам, бо його слухалися більше, ніж командирів. А може, ще й тому, що він був старіший між ними і приятелював з бунчужним, а бунчужний теж попався якийсь не барабанна шкура — з козаками добре ладив. Але чому вони опинилися тут? Сотник запитливо підняв брови.

Роз'яснив усе бунчужний. Лец-Отаманів пригадав уже й без нього, що сам дав дозвіл, і зараз увесь закипів від люті. Він не прохопився жодним словом і повернув назад, але Ніна Георгіївна захотіла залишитись:

— Я хочу ще раз послухати пісню, що ви на пероні співали. Ви не проженете?

— Та чого ж, місця вистачить, — відказав переминаючись бунчужний, — і поспівати можна.

— Ну як хочете, — сказав Лец-Отаманів, саркастично посміхнувшись. — Я не маю часу, — і гримнув дверима.

— Сідайте, пані, — по-хазяйськи сказав слюсар Кудря, долонею стерши крихти з канапи. — Пісень ми вам поспіваємо потім.

Ніна Георгіївна помітила, що в вагоні були ті самі козаки, яких вона бачила вранці на пероні. Серед них тоді вирізнявся плечистий, з виразними рисами обличчя й лукавими очима, уже знайомий їй слюсар Кудря. Він їм щось розповідав, і його уважно слухали, а глузливі смішки, якими вони проводжали старшин, підказували про їхнє ставлення до оточення, в якому перебували. До їхнього гурту, видно, пристав і бунчужний. Побачивши їх знову разом у вагоні, Ніна Георгіївна зрозуміла, що саме звело їх докупи. Бажання послухати пісень було першим, що спало їй на думку, щоб залишитися серед цих козаків.

— Пісень ми вам поспіваємо потім, — ще раз сказав Кудря, — а ви спочатку розкажіть нам, що на білому світі діється? Ви ж, певне, читаєте газети, а то ми тут жодної путящої газети не бачили. Ви, може, чули, що там в Росії?

Ніна Георгіївна ще допитливіше оглянула присутніх: крім Кудрі й бунчужного, було ще чоловіка п'ять — один з сорочачими очима і в гімназичному кашкеті, другий мав кругле, подзьобане віспою обличчя, схоже на млинець, а інші нічим не вирізнялись. Усі вони дивилися на неї з цікавістю. Бунчужний і собі спитав:

— Як воно там з революцією по інших землях-краях?

Ніна Георгіївна винувато знизала плечима.

— Я, мабуть, не більше за вас знаю. Читала в газетах, що то тільки в Німеччині спалахнула революція, а зараз уже і в Австрії, і в Угорщині. А коли святкували в Москві річницю революції, їхній Ленін сказав, що світова війна доведе не тільки Росію, а й усіх до всесвітньої пролетарської революції…

— Значить, і нас не мине?

— Ви ж, мабуть, читали, що в Харкові давно вже утворився Радянський уряд України. Ну, про маніфест ви вже знаєте, мабуть.

— Про що? — запитало зразу кілька голосів.

— Що поміщицька земля повертається селянам…

У Лелеки засвітилися очі, і він весело підморгнув до сусіди.

— Робітникам — фабрики й заводи, — продовжувала Ніна Георгіївна, — восьмигодинний робочий день… але ви мене ще за більшовичку станете вважати.

— Коли б такі були усі більшовики, — зітхнув Лелека, — а то, кажуть, у портрети нашого Кобзаря стріляють.

Йому закивали головами й інші, тільки козак із сорочачими очима сказав:

— Центральна Рада теж оголошувала і про землю, і про заводи.

— На цей гачок не один з нашого брата впіймався, — саркастично відказав Кудря. — А хазяї не дозволили: «Земельки — а гайдамаків не хочете?»

— А я так гадаю: коли хазяями буде сам народ, то й робитиме, що ухвалить. У Росії, кажуть…

— Директорія, може, теж дасть землю.

— Казав пан, кожух дам. Наче в Директорії не той самий Петлюра, що в Центральній Раді був.

— Тоді німці перешкодили.

— А зараз перешкодять Карюки. Знайдуться охочі, доки матимуть права. Ви дивіться в корінь, яка в кого програма, на кого опирається? Коли куркуль, так продасть нас хоч чортові, аби йому була користь.

— Я читала в російській газеті, — сказала Ніна Георгіївна, — про Директорію пишуть, що стара самостійність на новий лад — зручніша ширма для нової англо-французької окупації України.

— О, я ж казав, уже й покупець знайшовся, — злорадно чмихнув Кудря. — Раз пишуть, значить, соображеніє мають. Такі комусь там на слово не повірять, хоч би й кричали, що ми соціалісти. Кажуть, що багато з них по тюрмах за революцію сиділо. Мали коли до таких придивитися. Так кажете в їхній газеті. А нам коли й трапиться якась газетка, то зразу її на куриво. Та в наших про таке й не надрукують.

Бесіда затяглася аж до обіду. Більше за всіх сперечався козак в гімназичному кашкеті, але під кінець і він почав погоджуватись, що Петлюра й Винниченко своїм колінкуванням перед Антантою готують ґрунт для англо-французьких окупантів, і від цього обличчя його ставало все більш розгубленим.

Коли Ніна Георгіївна залишилася наодинці з Кудрею, вона сказала:

— Он ви який! Може, й на селах не задоволені з політики нашої Директорії?

— Самі, пані, бачите, якими очима дивляться на нас дядьки. Справді, їмо, п'ємо, у них же беремо. А яка з нас користь. Отак як подумаєш… — Він з недовірою глянув на Ніну Георгіївну й махнув рукою. — У Грапівці, ось поруч, коли не сьогодні, так завтра теж проти нас підніметься народ. Я радив би вам, пані, перейти до начальника станції, чи що.

8

Лец-Отаманів клекотів од зрадженого бажання, голова йшла йому обертом; щоб хоч трохи розвіяти лишки збурених сил, він наказав ординарцеві засідлати свого Аполлона.

Від’їхавши від станції з версту по дорозі на село, Лец-Отаманів зустрів селянську підводу, на якій сиділо, крім дядька, що правив, двоє козаків і третій цивільний. Козаки, забачивши сотника, хутко зіпхнули із саней цивільного пасажира, і він тепер брьохався в довгому й вузькому пальті за ними по снігу. У козаках Лец-Отаманів упізнав своїх телефоністів Березу й Богиню. В дивізіоні ці прізвища стали вже одіозними, і він зупинив підводу.

— Куди їздили?

Богиня нахабно глянув в очі сотникові й штовхнув дядька в спину:

— Поганяй!

Лец-Отаманів міцніше стиснув шпорами коня і вже крикнув:

— Стій! Я питаю, за чим і куди ви їздили?

Богиня зіскалив на сотника одне око і, штовхнувши знову дядька, відказав:

— Говорю ж вам, у розвідку. Бунчужний посилав. Ось уночі дядьки як дадуть нам чосу, так язика зразу потягне аж у г…. Які сварливі! Ми теж не з простих. Поганяй, чортів когут!

— Під арешт! — крикнув Лец-Отаманів. — Я вам покажу! — і всадив шпори в гладкі боки коня.

Кінь зірвався і, розпластаний, полетів далі над білими снігами. Даючи йому дорогу, третій пасажир, чорний, як циган, із злодійкуватими очима, злякано шарахнув убік і тільки покрутив головою.

Богиня нахабно гукнув:

— Ну ти, гільдія дохла, скоріше там дибай!

Третій пасажир, засапаний, нарешті знову впав на сани.

— Мало дух не виперло, — сказав він, утираючи рукавом піт. — Сердитий! Мабуть, із тих, що ломакою підганяють нашого брата в атаку.

— А вашого брата багато на війні?

— Навіщо гнатися за смертю, коли вона й сама не мине. У нас був один такий… А що то за цяця?

— Взявся в боки та й дума, що пан, — сказав Береза. — Ти з підводою останься поки що за посадкою.