Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 37

37

На цей раз здоровань промовчав – адже щосили висмоктував із шиши блідий димок. Йоганн Вольфганг придивлявся до графського ад'ютанта не надто поблажливо… хоча і знав, що вірнішого служника генерал-поручникові не відшукати в усьому світі!.. Можливо, пересторога проступила на хлоп'ячому обличчі занадто явно, інакше не пояснити, чом поранений раптом сухо посміхнувся й мовив:

– Ти, хлопче, не зважай на наші з Каролем перепалки. Це ж бо по-дружньому. Ми разом із та-а-аких халеп вигрібали, що розповісти про все, як воно відбувалося, не вистачить ані часу, ані моєї майстерності оповідача.

Між тим, із шиши нарешті зазміївся приємний запашний димок. Здоровань вклонився господареві, при цьому простягаючи йому оздоблений чорним оксамитом із сріблястими візерунками мундштук. Граф Орлі глибоко затягся, відкинувся на спину, видихнув угору сиву димову хмаринку й замислено повторив:

– Так, ми з Кароликом крізь такі терни продерлися й живими-здоровими залишилися, що іншому ніколи б не здолати тих перепон. Ти вже якось повір мені, старому!..

Кінець 1732 р. від Р.Х., український степ,

корчма неподалік селища, розташованого

на шляху до Запорозької Січі

Сидіти за столом у звичайнісінькій корчмі, потроху хиляти міцну пінну медовуху і в усіх подробицях, хвилина за хвилиною, пригадувати нещодавні відвідини кошового отамана Іванця – чого іще може бажати козацька душа?!

Адже ні у Стамбулі, ні у Стокгольмі, ані навіть у самому Парижі такої медовухи не відшукати! І козаки у заморських краях – усього лише приблудні вигнанці, чужинські наймити! А рідна земля!.. А чисте небо!.. А пухнастий білесенький сніжечок!..

Господи, наскільки ж велика милість Твоя, що після стількох років вигнання нині послав Ти їм обом таке щастя – бодай трішечки побути тут!!! За подібну милість не гріх і випити.

Занурилися кінчики вусів у медовуху – а-а-а-а, смакота!..

І знов прихилилися побратими чолом до чола, знов зашепотіли так, щоб оточуючі не почули:

– Отже, кошовий сказав?..

– Сказав, братику, саме так і сказав: мовляв, ви тільки вдарте по Московії, а Січ вже не осоромиться! Повстануть козарлюги усі, як один!..

– Ой, дай-то Боже, дай-то Боже!..

– Дай Боже, братику…

Обидва рвучко перехрестилися. Водночас у протилежному кінці корчми компанія підпилих циганів вибухнула несамовитим реготом. У розташованому за три версти селищі розквартирувався на зиму цілий табір, тож сьогодні понабивалося їх до корчми чимало: один чорнобородий красень розкидався грішми на всі боки й разом із пів-дюжиною співплемінників досхочу їв і пив стільки, що, здавалося, ще зовсім трішечки – і з вух полізе, з носа потече, а потім і черево лусне.

Але до мандрівних гультяїв з їхнім циганським щастям жодному з побратимів не було найменшого діла. Адже йшлося про майбутнє нещасної поневоленої Украйни – що ж іще у світі може бути важливішим?!

– А як раптом не повстануть?..

– Повстануть, братику, повстануть! Кошовий заприсягнувся. Гадаєш, їм тут до вподоби московські порядки?

– Мені так здалося, що не дуже.

– Отож-бо – «здалося»! Це твоє найперше враження. А я кажу: у печінках-селезінках їм нинішні порядки, наведені московитами на Украйні! Нам сидіти у вигнанні сутужно, а уяви, як доводиться їм – з чужинським ярмом на шиї…

– Хм-м-м… Уявляю.

– Отож-бо, що тільки уявляєш! А їм жити доводиться.

– А чинний гетьман?..[27]

– А-а-а, братику, хай йому грець! Апостол є гетьманом напівформально, він в основному лише підсолоджує гіркоту, що ллється з Московії на Украйну, тоді як козацьким серцям обридли недоїдки з царського столу. Бути панами у себе вдома, а не жалюгідними підпанками у московитів на побігеньках – от чого насправді хочуть люди!

– То ви певні в успіху?

– Кошовий Іванець казав, що всі запорожці тільки й мріють, як би мій шляхетний батько повернувся на батьківщину та відновив тут старі – домосковські порядки.

– Дай-то Боже!..

– Дай Боже, братику…

Знов випили.

– Послухайте, гетьма…

– Цить, дурнику!!!

Один з козаків скроїв таку лячну мармизу, що інший аж перелякався.

– Не смій мене так називати на людях…

– Але ж!..

– Що – «але ж»?! Гадаєш, серед місцевих людиськів немає московських шпигунів?! Або жити стало легше, якщо у Петербурзі замість царя на престолі сидить цариця Анна?![28] Можеш не сумніватися, братику: Таємна розшукових справ канцелярія під керівництвом Ушакова працює ще завзятіше, ніж колись.[29]

– Але ж ви називаєте мене не Каролем, а Кирилом, чому тоді…

– Братику, братику! Не вистачало ще, аби і тут тебе називати на польський манер – ну, подумай лишень, як воно виглядатиме?! До того ж, ти вживаєш не моє ім'я, а титул. Це занадто небезпечно.

– Ви так гадаєте?

– Кириле, послухай-но…

– Гаразд, переконали.

На деякий час за цим столом запанувала тиша, проте хіба ж годиться ображати вірного побратима?!

– Ну, годі, Кириле, годі… Давай-но краще вип'ємо ще!..

І миттю зрадівши, вони наввипередки закричали:

– Корчмарко! Агов, корчмарко!.. Нумо подати сюди ще медовухи! Давай-но неси, і швидше там!..

Моторна жінка поспішила до побратимів з новою порцією медовухи. Але тільки-но приготувалися випити, як юрба циган знов зареготала, а потім гультяї почали наввипередки вигукувати: «Орлик!.. Орлик!..» – хоча зверталися виключно один до одного, а не до інших відвідувачів.

Побратими здивовано перезирнулися, потім знов покликали господиню:

– Скажи-но, чого ці гультяї розкричалися?

Корчмарка не знала, проте через декілька хвилин до їхнього столика наблизився один із циганів. Літній уже чоловік, смаглявий і довговолосий, ледве тримався на ногах. Щоб не впасти, він привалився до стіни і забелькотав:

– Н-ну-у, чого хочете від бідного рома?..[30]

– Не нукай, не запряг…

Та це зауваження лише спричинило напад буйного реготу. Коли ж гульвіса знесилів настільки, що почав гикати, один з побратимів мовив:

– Ти, чоловіче, не смійся, а відповідай, коли запитують: чого це ваші лементують, немов ті торговки у базарний день? І ще…

Він наморщив чоло, удаючи, нібито намагається пригадати щось важливе.

– І ще ваші тільки-но вигукували ім'я… це ім'я… Як там його?! Ор… Орлик – здається, так?..

– Н-ну-у, припустимо… – Циган хитнувся так, що мало не впав.

– Кажу ж, не нукай – ми тобі не коні!

– Н-ну-у, не нукатиму… Гик-к-к!.. А-а-а!..

Тільки-но козак зібрався сказати п'яничці кілька не надто приємних слів, як його побратим зірвався з місця, схопив цигана за комір латаної сорочки, добряче трусонув і просичав крізь стиснуті зуби:

– Ти, пліснява стара, довго ще знущатимешся із шляхетних людей?!

– Братику, братику!.. – спробував угамувати його інший козак, занепокоєно позираючи у бік юрби циган.

– Ні, я з ним зараз розберуся…

– Братику, облиш!..

– А я кажу!..

– Міха.

Гульвіса махнув рукою у бік своїх. Почувши це, цигани миттю вгамувалися і завмерли за своїм столом, прикипівши очима до козака, який все ще тримав старого за комір.

– Що – «Міха»?!

– Міха – це він…

П'яниця знов махнув рукою. Чорнобородий красень повільно підвівся з-за столу і мовив крізь зуби:

– Міха – це я. А що?..

– Так, Міха – це він, – підтвердив старий циган.

– Я чув, ви про Орлика щось там говорили? – якомога спокійніше мовив козак, який продовжував сидіти.

– Говорили, а що такого?..

– Чому?

– Ми пили за його здоров'я.

– За здоров'я?!

Козаки здивовано перезирнулися.

– Так! А чом би справді не випити за здоров'я того, за чию голову мені заплачено настільки щедро, що ми ці гроші ось уже третій день пропиваємо, а пропити все ніяк не можемо?..

вернуться

27

На описуваний момент чинним гетьманом Лівобережної України був Данило Апостол (див. Хронологічну таблицю).

вернуться

28

Анна Іоанівна стала російською імператрицею у січні 1730 року (див. Хронологічну таблицю).

вернуться

29

Таємна розшукових справ канцелярія відновила роботу за рік до описуваних подій (див. Хронологічну таблицю).

вернуться

30

Роми, ромали – самоназва циганів.