Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 38

Міха зухвало вишкірив зуби. Козаки знов здивовано перезирнулися, потім той, який тримав старого за комір, спитав скоромовкою:

– Ким заплачено?! Кажи!..

– А тобі що за діло?!

– Відповідай, коли запитують!..

– Невже?! Отакої!..

Чорнявий красень недобре посміхнувся.

– Відповідай, бо я зараз із нього…

Козак знов трусонув старого гультяя і ревонув:

– Я з нього душу витрушу разом із тельбухами!..

Міха лише плечима знизав. Решта циганів почала повільно зводитися на рівні, він же процідив крізь зуби:

– Нас семеро, вас двоє… Ти добре подумав, козаче?..

– Ти мені ще погрожуватимеш?!

– Ти перший почав погрожувати, не я!..

– Це моя земля, а ви на ній – сарана єгипетська![31]

Цигани оточили козаків напівкільцем. Міха недобре звузив очі й мовив:

– Що ж, козаче… відповім, якщо хочеш, а там роби, як знаєш. Є серед ваших людей дуже поважний і заможний пан Вишняков…

– Вишняков?!

Козаки знов здивовано перезирнулися.

– Бачу, ви знаєте цього ґаджьо…[32] Цікаво, а він вас знає?

– То це Вишняков заплатив за голову того Орлика? – замість відповіді запитав козак, який все ще сидів за столом.

– Вишняков, Вишняков. Передав мені гроші та переказав через свого посланця, що зараз той Орлик намагається прокрастися на Запорозьку Січ, аби підмовити тамтешніх козаків збунтуватися проти влади Її Імператорської Величності Анни Іоанівни. Отже, якщо принесемо голову Григорія Орлика пану Вишнякову, він нам…

Проте що саме наобіцяв Вишняков за голову гетьманича, так і залишилося невідомим, бо наступної ж миті розлючений козак з усієї сили штовхнув старого п'яницю на Міху з товаришами, несамовито проревівши:

– Тоді знай, паскуднику: Григорій Орлик – це я!!! Я-а-а-а!..

– Братику, ти збожеволів?!

Другий козак вже опинився поруч із побратимом, обидва вихопили з піхов криві шаблюки і стали спина до спини. Збитий з ніг Міха щось гукнув товаришам, і в руках у циганів заблищали добре нагострені ножі. Підвестися з підлоги чорнявий красень чомусь не поспішав: либонь, пошкодив при падінні ногу… Інші ж цигани почали оточувати козаків напівкільцем.

– Братику, навіщо ти…

– Бо краще стояти обличчям до небезпеки, ніж тікати від неї, обертаючись потилицею!..

Дзенькнула криця: не підводячись з підлоги, Міха несподівано різко кинув ножа, проте один з козаків відбив його шаблею.

– А-а-а, то ви так?!

Продовжуючи стискати у правиці шаблю, другий козак легко, немовби тростинку, підхопив лівою довгу соснову лаву, махнув нею – і, жахливо зойкнувши, цигани попадали на підлогу поруч із Міхою, немов побите градом хлібне колосся.

– Що, дістали, паскуди бісові?!

Чорнявий красень знову щось роздратовано крикнув. Хоча й не надто охоче, проте цигани почали підніматися, разом із слиною та кров'ю спльовуючи на земляну підлогу вибиті зуби. Той козак, який був меншим на зріст і дещо гладшим, раптом вибіг наперед і почав спиною підштовхувати свого товариша-здорованя до виходу з корчми.

– Нам потрібен лише Григорій Орлик… точніше, його голова. А ти можеш піти геть, за твою голову не заплачено, – звернувся один з нападників до меншого козака.

– Дулю з маком ви матимете, а не Орликову голову! – не розгубився той.

Проте пропозиція його товаришеві забратися геть чомусь дуже розлютила здорованя. Несамовито ревонувши:

– Голову?! А нумо спробуй візьми!.. – він знову махнув лавою.

Цигани, які встигли звестися на прямі, знов покотилися на підлогу, потім повторно атакували побратимів – і знову відлетіли назад. Цього разу ще двоє залишилися нерухомими на земляній підлозі поруч із чорнявим Міхою…

Хвилин через десять козаки прожогом вилетіли на двір, вкладаючи на бігу шаблі у піхви. У корчмі залишилася купа розтрощених меблів, напівживих циганів і смертельно налякана корчмарка, яка завбачливо забилася у найтемніший куточок будинку. Насамперед побратими кинулися на стайню, нашвидку осідлали своїх коней, решту вигнали у поле і помчали світ за очі так, немовби їх переслідувала голодна вовча зграя. їхали мовчки. Першим заговорив гетьманич:

– Братику…

Кароль не відповів. Либонь не розчув за свистінням завірюхи.

– Братику, агов!.. – крикнув Григорій дужче.

– Що?..

– Навіщо було називатися моїм ім'ям?

Знов Кароль промовчав.

– Відповідай, прошу.

– Навіщо?

– Ні, Кириле, це вже ти поясни, зроби мені таку ласку, навіщо було затівати цю безглузду бійку з циганами, трощити столи і лави…

– Але ж як вони на горіхи дістали – еге ж, гетьманичу?!

– Дістали-то дістали… але ж ти ризикував!.. І я разом з тобою.

– Якщо цим дурнуватим пройдисвітам замало, нехай спробують напасти ще! Я їм ребра переламаю, в'язи поскручую!..

– Я не про те, братику. – Орлик роздратовано скривився. – Навіщо було сваритися з циганами? Чому не можна було просто промовчати?

Затуливши обличчя від крижаного вітру, Кароль покосився на гетьманича.

– Якщо їм замало… якщо ці цигани на чолі з Міхою переслідуватимуть нас і спробують напасти знов, то будуть полювати на мою голову, а не на вашу. Та й не насміляться вони більше…

– Кириле, зрозумій лишень: ти абсолютно безглуздо викрив нас…

– Та ну?! Як бачите, Вишняков звідкілясь довідався про вашу подорож на Запорозьку Січ до кошового Іванця та ще й убивць встиг найняти.

– Братику, але ж отак відкрито й нахабно наражатися на небезпеку!..

– Не годиться козакові боятися! І ховатися також негоже.

– Так, негоже! Але ж можна було потихеньку собі від'їхати…

– Можна було б, гетьманичу, але ж не варто! Бо тепер ми знаємо, хто саме на вас чатує. Якщо спробують напасти бодай ще раз, то полюватимуть на мене… а наразяться на оце! – Кароль стиснув дужого кулака і погрозив уявним переслідувачам. – Ви мене знаєте!..

Григорій лише знизав плечима, і побратими пришпорили коників. Дзвенів під підковами промерзлий ґрунт битого шляху, завірюха дбайливо замітала сліди…

З травня 1733 р. від Р.Х.,

Стамбул, кабінет великого візира Ваган-паші

У просторій кімнаті запанувала тиша: іноді у ході найнапруженіших, найзапекліших суперечок раптом усі присутні замовкають – причому всі одночасно. Григорій поквапився скористатися слушним моментом і мовив:

– Отже, панове добродії, гадаю, варто підбити остаточні підсумки, бо інакше ми не завершимо ніколи. Чи має хтось заперечення?..

Гетьманич миттю відчув, як на ньому схрестилися докірливі погляди присутніх. Ще б пак – адже наймолодший з них насмілився взяти ініціативу в свої руки!.. Так би мовити – поліз поперед батька до пекла…

Хоча ось він, батько – Орлик-старший! Сидить у найтемнішому куточку кабінету, спершись підборіддям на кулак. Сидить і мовчить… І теж дивиться на сина з німим докором: мовляв, що се ти робиш, Грицю мій любий?!

– Що ж, підсумки, то й підсумки, – зітхнув нарешті великий візир Ваган-паша. – Хто говоритиме першим?

– Франція давно розуміє небезпеку, що її становить для всієї Європи російська експансія, – мовив після чергової напруженої паузи месьє Вільнєв.

– Московська… – Григорій ризикнув виправити мимовільну помилку посла… хоча хіба таку вже мимовільну?!

– Російська, російська. Адже Москва давно вже не є столицею тамтешніх земель.

– Ну то й що?!

– Тоді краще кажіть «санкт-петербурзька», якщо для вас це аж так принципово.

– Московська, – тихо, майже крізь зуби повторив гетьманич. – Так козаки здавна іменували цю державу.

– Зрештою, називайте, як завгодно! – знизав плечима месьє Вільнєв. – Називайте, як того хочете ви або всі козаки, то не моє діло. Тільки пам'ятайте, що так недовго й від життєвих реалій остаточно відірватися.

31

У середньовіччі роми називали себе «князями Малого Єгипту» (себто близькосхідного регіону, де нині розташовані Сирія, Ліван, Кіпр), таким чином маскуючися під прочан, які буцімто дали папі римському обітницю об'їздити всю землю. Зокрема, звідси походять деякі назви цього народу в європейських мовах: від англійського «Egypt» (Єгипет) та «Egyptian» (єгиптянин) – англійська назва «gypsy» («джипсі»), від іспанського «egiptano» (єгиптянин) – іспанське «gitano» («гітано»).

32

Ґаджьо – нециган.