Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 49

– А залишитися ще зовсім-зовсім не можете?

– Я зовсім-зовсім зобов'язаний їхати, – передражнив Йоганна Вольфганга граф.

Тут з вулиці долинув голос Кароля: речі було завантажено.

– Ну, от і все, – мовив Орлі. – Настав час вирушати в дорогу. Піднімайся, підемо донизу: там на нас уже чекають.

Иоганн Вольфганг слухняно підвівся з дивана і попрямував за графом.

25 грудня 1747 р. від Р.Х.,

Лотарингія, Комерсі, казарми драгунського

полку «синіх шведів короля»

– Олено, кохана моя, ти не надто сумуєш від того, що ми зустріли Різдво не в Орлі, а приїхали до Комерсі?

Луїза-Єлена щиро посміхнулася, і Григорій знав, чому саме: адже дружина й досі не звикла до настільки незвичного звертання – «Олено»!

Олена!..

Олена!..

Мила тендітна красуня, віднині й навіки єдина пані його серця – Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль.

Як Григорій не намагався приховати почуття, нічого путящого з того не виходило.

Хоча…

А чи могло вийти загалом-то?! Адже ще не сплив їхній медовий місяць, тож молодята (якщо можна назвати «молодим» його – сорокап'ятилітнього дипломата!..) заповзято осипали одне одного сюрпризами. От Луїза-Єлена, наприклад, взяла та й подарувала чоловікові на весілля… цілий драгунський полк! Григорій у боргу не залишився і зорганізував їхнє весілля таким чином, щоб відбулося воно у Версалі, причому за особистої присутності Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого!..

Дарма, що вінценосний монарх років із десять тому відсторонився від королеви Марії Аделаїди. Дарма, що, не враховуючи всесильну фаворитку мадам Помпадур, відтоді король тільки те й робив, що змінював коханок одну за одною. Дарма, що монарші погляди на шлюб перевернулися догори дригом. Його Королівська Величність поступилися заради відданого графа Григора Орлі де Лазіскі усіма нинішніми принципами, влаштувавши на честь молодят справжнісіньку чарівну казку. Чарівну настільки, що довгоязиким французьким пліткаркам і досі вистачало підстав смакувати найменші подробиці феєричного дійства, поголос про яке усе ще не вщухав.

З наближенням Різдва молода дружина відчула, що Григорій почав готувати черговий сюрприз: особистий охоронець її чоловіка Кароль надовго кудись зникав, а коли з'являвся у полі зору, то поспішав якнайшвидше сховатися (що при його зрості видавалося просто блюзнірством). Коли ж це не виходило (а не виходило майже ніколи!) – просто відмовчувався і невиразно мугикав під ніс із найбезглуздішим виразом на обличчі. Луїза-Єлена все думала, гадала, що ж це затівають чоловіки, як раптом Григорій запропонував подорож до Комерсі. Мовляв, сам принц Лотаринзький запросив їх на Різдво у гості…

Ну, хіба ж не правду кажуть, що навіть найрозумніші чоловіки неперевершені в одному – легко й ненавмисно виставляти самих себе на посміховисько?! Ясна річ, не у візиті до принца Лотаринзького була річ, а у розквартированих у Комерсі драгунах, яких Григорій одразу ж назвав «синіми шведами»!

Чоловік отримав з ніжних рук дружини нову, досі незнану іграшку – драгунський полк, тож тепер розпочав заповзято гратися у ці «солдатики». Ну, і як же не продемонструвати коханій своїй Олені набуте вміння?! Та ще й за допомогою відданого здорованя Кароля, який перебував у не меншому захваті від різдвяного «даруночка» чарівної Луїзи-Єлени!..

Вона погодилася, ясна річ. При цьому навіть бровою не моргнула. Отже, Григорій не мав жодних підстав запідозрити, що люба молода дружина про щось там здогадується…

Тож на Різдво вони не залишилися у замку Орлі, натомість вирушили до Комерсі. Все сталося саме так, як Луїза-Єлена потайки і передчувала. Ніякого візиту до принца Лотаринзького не відбулося (принаймні у перший день по приїзді на місце), зате вони попрямували просто у розташування «синіх шведів»!

Тут і відбулося те, до чого майже місяць готувався Григорій: урочистий парад на честь молодої графині ле Брюн де Дентевіль, яким командував здоровань Кароль (ну, а хто б іще?!), приймав же особисто граф Орлі де Лазіскі. Спочатку засніженим плацом пролетіла на вороних запорозька сотня у всій красі: козаки у сірих смушкових шапках, яскраво-малинових жупанах, шароварах і чоботах нагадували згустки живого полум'я, здійняті до сонця шаблі виблискували так, що в очах мерехтіло. За ними прогарцювали декілька колон драгунів у блакитних одностроях з жовтогарячими підкладками та обшлагами, високими чорними плюмажами над трикутними шапками.

Справді, ці «шведи» були «синіми».

Хоча запорожці – червоними…

Та це байдуже! Головне – дуже гарні однострої. Краса, та й годі!..

– То все ж таки зізнайся, люба: сподобалося тобі тут, у Комерсі? Чи, можливо, все ж таки не сподобалося? Чи не дарма ми їхали сюди?..

Григорій уважно дивився на молоду дружину. Зараз він найбільше нагадував старанного учня, який витратив багато сил на те, щоб вивчити уроки, відповісти чітко, без зупинки – і тепер очікує на висновок суворого вчителя.

А вона – що ж вона могла відповісти, справді?!

Що всі вони молодці?!

Що від одностроїв очей не відірвати, настільки оригінальними є кольори та фасони мундирів, особисто підібрані чоловіком?!

Що їй дуже лестить, як запорожці та драгуни старалися заради неї, котра нічого не тямить у будь-яких маневрах і парадах?!

І що найкращий з усіх вояків – ніхто інший, тільки саме він?!

Він – її коханий кавалер Григор Орлі де Лазіскі…

Себто – Григорій Орлик, як він навчив називати себе наодинці.

Господи, до чого ж наївними можуть бути навіть найрозумніші чоловіки!..

– Звісно, любий, у Комерсі мені дуже й дуже сподобалося, – Луїза-Єлена посміхнулася м'якою світлою посмішкою. При цьому була абсолютно щирою: їй і справді сподобалося… скільки уваги приділяє молодій дружині любий Григорій!..

А так…

Що ж – нехай грається у ті «солдатики», скільки заманеться!

До того ж, здається, самі живі «іграшки» зовсім не проти, щоби граф «забавлявся» з ними досхочу: і «сині шведи» у мундирах кольорів прапора своєї країни, а тим паче запорожці, які у дивних костюмах надто скидалися на турків…

– Олено!

– Так?..

– Олено, люба моя!..

– Слухаю, слухаю уважно!

– Мушу щось тобі сказати.

– То кажи, будь ласка.

Після параду вони повернулися до святково прикрашеного будинку й усамітнилися у вітальні в очікуванні обіду. Тепле повітря кімнати було наскрізь просякнуте сонячними променями та хвойними ароматами. Вони удвох, ніхто сторонній не побачить і не почує подружню розмову…

– Кажи, Григорію!

Найталановитіший європейський дипломат і звитяжний воїн нарешті спромігся вичавити з себе наступну нісенітницю:

– Ти знаєш… Ні-ні, не знаєш! Я знаю, що не знаєш… Бо не можеш знати…

Все це виглядало настільки незграбним, що Луїза-Єлена ледь не розсміялася щирим дзвінким сміхом. Проте стрималася: не дозволяла явна серйозність моменту.

– Дякую, люба, – видихнув Григорій, немовби зрозумівши й оцінивши її зусилля (а може, він і справді усе зрозумів?!), та продовжив вичавлювати уривчасті слова: – Я дуже-дуже закоханий… Закоханий у тебе… Саме у тебе, чарівна моя Олено… І це – щира правда.

Луїза-Єлена майже затамувала подих, немовби побоювалася налякати тендітного метелика, який присів перепочити на ніжну квіточку.

– Можеш сміятися наді мною, люба, проте нічого подібного у моєму житті ще не ставалося! Ніколи-ніколи не ставалося!..

Отут вона нарешті не витримала й посміхнулася самими куточками рота.

– Так-так, знаю, що це видається щонайменше дивним… а можливо, навіть абсолютно безглуздим. Проте інакше не скажеш.

Бідолашний Григорій перевів дух і продовжив:

– До того ж, ти могла почути від вірного мого Кароля, від челядників чи бозна ще від кого іншого… Так – я бував закоханим. Навіть не один раз, а двічі.

Тепер Луїза-Єлена зітхнула з погано прихованим смутком.

– Знаю, що про це не заведено говорити… тим паче з молодою дружиною… Тим паче з тобою, кохана моя Олено… І тим паче на Різдво…