Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович - Страница 50

– Ні-ні, чому ж… Кажи!

Луїзі-Єлені насправді важко було перенести таке зізнання.

Тим паче – від чоловіка, за якого вона вийшла заміж менше місяця тому.

Тим паче – від її любого шляхетного лицаря Григорія.

Тим паче – на Різдво…

Та він почув лише те, що почув, і продовжив неочікувану сповідь:

– Але все-таки знай про це… просто знай: вони були у моєму житті колись давно – але давно і померли. Давно. Обидві.

Луїза-Єлена здригнулася.

– Софійка… Вона була першою. Ми були ще дітьми, коли батьки домовилися про наше майбутнє одруження. Проте потім сталося багато чого… Поразка шведів і козаків під Полтавою, невдала спроба мого тата за допомогою поляків і кримців звільнити Украйну, поспішний від'їзд до Стокгольма, злидні на еміграції. Софійчин батько не витримав ударів долі й повернувся на батьківщину разом з дочкою. Там Софійка тужила за мною, дуже тужила. Від туги й померла.

– Бідолашна, – мимоволі зірвалося з вуст… хоча Луїзі-Єлені не надто легко було миритися з тим, що серце її коханого колись належало іншій жінці…

Ба навіть дівчині.

– Так, бідолашна.

– А друга?..

Хоч як то було важко, та краще вже вислухати все одразу, ніж мучитися потім такими ж ревнощами.

– Другу звали Лейлою.

– Лейлою?.. – здивувалася Луїза-Єлена, хоча й знала, що чоловік півжиття прожив на Сході.

– Лейла. Удовиця-турчанка. Відтоді, як нас із Софійкою розлучили… Знаєш, я тоді вирішив, що більш ніколи вже не покохаю!

– Наївний!.. – Попри напруженість моменту, Луїзі-Єлені на мить зробилося весело.

– Авжеж, – погодився Григорій. – Минуло майже півтора десятиліття, і чорні, немов ніч, очі Лейли трохи підлікували кровоточиві рани мого серця. Проте і з нею не судилося стати щасливим остаточно.

– Це тому, що ти католик, а вона – мусульманка?

– Тоді ми не зважали на релігійний бар'єр, – чесно зізнався Григорій, – хоча ти маєш рацію: наше з Лейлою кохання було приречене від початку… от хоч би з-за різниці у вірі!

– То вона тебе зрадила?

– Навпаки: віддала життя і своє, і майже всіх своїх челядників, тільки б не зраджувати мене.

Велика світла кімната немовби поменшала і трішечки затемнилася.

– Так-так, мені й самому моторошно згадувати про це, але ж воно було, було!.. Як і у кожного, у мене є могутні вороги. Один з тих негідників вирішив використати наше кохання заради досягнення перемоги наді мною. Тоді Лейла заразилася смертельною хворобою. І весь свій дім заразила також…

– Не згадуй про подібне більш ніколи, прошу, – благально мовила Луїза-Єлена.

– Я не говоритиму, авжеж. Тільки от зараз сказав, і годі.

– Чому саме зараз?

– Бо нині Різдво, а під час свят про минуле горе забути легше. До того ж ти інакше не зрозумієш, наскільки я щасливий тим, що доля милосердно подарувала мені третє кохання!

Абсолютно несподівано Григорій зірвався зі свого крісла, впав перед дружиною на одне коліно й мовив урочисто:

– Хай як безглуздо це звучить, проте нині й зараз, люба моя Олено, я присягаюся будь-що уберегти наше з тобою кохання від ще більших нещасть, ніж ті, що спіткали колись мене, Софію та Лейлу! Повір: я дуже-дуже старатимусь, щоб ти була зі мною тільки веселою та щасливою. А щоб сумною та нещасною – то цього не станеться ніколи-ні-коли! Бо всю свою невитрачену ніжність із задоволенням віддам тобі!.. Тільки тобі одній, кохана моя Олено, пані змученого мого серця!..

Сказав це – і завмер, припавши губами до її руки. А Луїза-Єлена сиділа у кріслі мовчки та голубила світле хвилясте волосся Григорія. У цей момент вона ненавиділа нинішню моду, що змушувала чоловіків ховати справжню зачіску під перукою. Як добре, що зараз вони вдягнуті просто, по-домашньому… без цих ідіотичних витребеньок… Адже у нього таке красиве, м'яке шовковисте волосся, яке настільки приємно пестити!..

– І ще красно дякую за «синіх шведів», люба моя Олено.

– За що ж тут дякувати?

– За чудовий весільний дарунок.

– А-а-а… вони?

Тепер у Луїзи-Єлени забракло слів.

– Хто саме? Не зрозумів…

– Твої колишні жінки, Софія та Лейла?

У його світло-карих, трохи вирячених очах читалося німе запитання.

– Що саме дарували тобі вони?

– Майже нічого.

– Невже?!

– А чому тут дивуватися? Коли ми жили на еміграції у Стокгольмі, кожна срібна крона видавалася величезною розкішшю. Що ж могла подарувати мені Софійка, окрім ласкавого погляду?

– А Лейла?..

– Заради її ж безпеки ми намагалися приховати наше кохання від сторонніх, а подарунки могли нас виказати. Те, що сталося, лише підтвердило небезпідставність подібних побоювань. Та я був щасливий уже тим, що бідолашна Лейла відігріла моє серце. її кохання саме по собі було величезною цінністю для нас обох.

– Бідолашний мій Григорію!.. – Вона вже вкотре занурила довгі тонкі пальці у хвилясте волосся чоловіка.

– Загалом-то, маю тобі зізнатися, я не отримував дарунків не тільки від Софії та Лейли, але й від інших також. Як найстарший син у сімействі, весь час піклувався про інших: підтримував матусю, доки батько сидів під домашнім арештом у султана, правдами й неправдами збирав гроші сестрам на посаг… Тому, не враховуючи піднесеного на наше чудове весілля, за все життя мені подарували хіба що дві речі: троянду і портрет королеви Марії Аделаїди. Решта – це чесно зароблена платня за ті чи інші послуги.

– А що це за троянда? – миттю стурбувалася Луїза-Єлена.

– Ревнуєш? – Тепер у глибині очей Григорія вона побачила хитрі іскорки. – Я дбайливо засушив цю квітку і колись покажу тобі, не хвилюйся.

– Це від Софії чи від Лейли?

– Ні-ні, від зовсім іншої дівчини, яка з часом зробила просто запаморочливу кар'єру.

– Хто вона? – не здавалася Луїза-Єлена.

– А от про це тобі знати поки що не варто, оскільки…

Раптом Григорій відскочив від дружини і з найсерйознішим виразом на обличчі всівся назад у крісло. Не встигла вона висловити здивування, як за дверима кімнати пролунали кроки камердинера.

– Можеш не хвилюватися, у шляхетному серці гетьманича Орлика є місце лише для однієї жінки, інші мертві або викреслені звідти, – прошепотів він. Одразу ж двері розчинилися, і камердинер доповів:

– Його світлість графа Орлі де Лазіскі бажають бачити Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти – двоє молодих шведських дворян, котрі…

– Як?! Як ти сказав?! – Григорій аж підскочив від несподіванки.

– Філіпп і Карл-Густав Штайнфліхти… – пробелькотав розгублений камердинер, який не зрозумів бурхливої реакції графа. – Кажуть, нібито мріють записатися до полку «синіх шведів», щоб служити під началом вашої світлості.

– Хто вони такі? – запитала Луїза-Єлена.

– Веди їх сюди, і негайно! – наказав Григорій камердинеру. Коли ж той вийшов з кімнати, повернув сяюче обличчя до дружини: – Що за прекрасне Різдво видалося нині! Це, люба, мої племінники, діти сестриці Настусі. Уяви: до Стокгольма вже дійшли відомості про те, що віднині я маю драгунський полк… Хоча…

Григорій звівся на прямі, пройшовся кімнатою туди-сюди й мовив:

– Кароль – ось чия це робота!.. Природно ж, він написав Штайнфліхтам, більше нікому.

Очі чоловіка сяяли непідробним щастям.

– Ну що ж, люба Олено, нарешті ти зрозуміла справжню вартість твого весільного дарунка? Адже тепер розсіяні теренами всієї Європи козаки, козацькі діти й онуки почнуть збиратися до мого полку – тільки уяви, що то буде за армія! Півтора десятиліття тому я востаннє відвідав рідну землю і саме тоді вирішив, що козацька справа програна назавжди. Здавалося, що тільки я, тоді ще живий шляхетний мій батько і вірний Кароль мріємо про відновлення незалежної козацької держави, а усім іншим воно абсолютно байдуже: і козакам-вигнанцям поза Украйною, і тим нещасним, які залишилися в Украйні. Але тепер!..

Григорій здійняв над головою руки й завершив:

– Тепер я бачу, що наш шлюб воістину освячений самим Богом, якщо моя кохана подарувала мені на весілля не просто драгунський полк, але разом з тим – світлу надію на скоре визволення поневоленим моїм співвітчизникам, пригнобленим московитами!