Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 74

Раз якось понесла ївга віддавати роботу і, йдучи вулицею, бачить — якась-то проява. Багацько народу зібрало-* ся, біржаники стоять, і музика гра, так що ну! Вона думала, що весілля, та й підійшла, щоб і самій подивитися, як то у городі справляють весілля. Бачить — се не весілля: на передній збіржі троїста музика, та ще і з бубнами; на другій сидять двоє хороших людей і держать пляшки; а на третій збіржі сидить чоловік у хорошому жупані, і шапка на ньому козацька, гарна, шалевим червоним платком підперезаний, другий на шиї намотаний, а третій у руках, і усе їм утирається, і пресмертельно п’яний, і командує, щоб ті, що на середній збіржі, та поштували горілкою і старого, і малого, і хто тут стоїть, і хто назустріч іде, і таки усякого, усякого; а хто не хоче пити, того лає на усю вулицю і на музику знай покрикує, щоб дужче грала; а дітей, що за ним так, як сарана, біжать, за-ставля танцьовати, а їм за те жменями медяничні і усякі горішки сиплеть, що у шовковому платку, повнісінький, на красній ленті на шиї почеплений.

От ївга дивиться иа таку кумедію і усе ближче просувається, щоб лучче надивитися, бо у селі такої мудрації не побачиш: на те і город, щоб дурням де було вередова-ти. От той чоловік, потішивши дітей, скомандував: «Марш, музика, дальш!» Музика рушила, а народ і ївга за ними. Ідуть побіля хорошої хати,— вікно таке гарне, веселеньке; зараз той п’яний чоловік і кричить:

— Стой! Хазяїн сього вікна, що озьмеш, як я тобі його розіб’ю?

— Та я і цілкового не хочу; цур тобі, паняй дальш!—* сказав хазяїн.

— Брешеш, сякий-такий сину! — та хряп по вікну, а воно брязь! і до одної шибки так і розлетілось. Хазяїн у крик, а чоловік вийняв красну бамажку, тикнув йому у руку і каже: —Знай, сякий-такий сину, що вольний чоловік гуля,

І що піп там робив, так і здумати того не можна! їда збитсшцик; він устав, та до нього, та за баклагу; а збіі-тсшціїк і дає, бо вже зна, що буде. Отже він узяв, збитеиь іііілші, музиці звелів грати, а сам пішов по тому збитневі іоцака вибивати. Порозхлюповав, позабризковав усіх, дай збитенщикові п’ять цілкових, поїхав дальш кумсдії строїти»

ївга, йдучи промеж народом, стала у людей розпитова-ти: що се таке воно є?

— Та се найомщик,— їй сказали,— найнявсь у некрути, так сьогодні гуляє, і що задумав, усе робить і за усе платить, бо взяв грошей багацько; завтра ж йому лоб забриють, так поспіша сьогодні нагулятись, щоб було чим волю спом’янути.

От найомщик став і звелів своєму сватові поїти дітей горілкою. Малі діти п’ють,— їм і пожалуй! Далі звів їх накулачки, а сам їх прицьковує. От ївга усе до нього ближче, усе ближче, усе приглядається, усе придивляється, далі як крикне:

— Тимохо!.. се мій брат!., що се ти робиш?

— Га?.. хто... там... такий?.. Та се ївга, сестра моя. Де ти у гаспида узялася?.. Якого чорта тут робиш?

— Ти що се з собою робиш? чи ти тямиш?

— Сьогодні тільки і тямлю, сьогодні мені воля на усс, а завтра,— «левой, правой, левой, правой!»— і став по вулиці маршировати, а сам хитається.

— Чи правда ж, Тимохо, що ти найнявся у некрути? — питала його ївга, усе пристаючи і не відходячи від нього.

— Правда! Іду служить богу і государю у православне воїнство... вислужуся ахвицером... і прийду до вас...

— На кого ж ти батька покинув? Чи у своєму ти умі?

— Батька?., тепер можна покинути: гроші... його — поминай як звали: пішли по шиночкам та по молодичкам. З’їв Левка... своя воля! Вичистив батькову скриню, фіть-фіть! аж гуде! тепер у салдати. З’їв би і тебе... Ось вийди лучче за нашого писаря...

— Як то ти з’їв Левка? Що се ти кажеш?

— Розказати? не можна-бо. Підцюкнув... підвів. Спо-лать, Макущенко! Бравий козак Тимоха!

— Як же ти його підвів? Розкажи мені.— Сердешна думала у п’яного випитати, що і як там він підвів Левка, так-бо сват його, боячися, щоб сестра не відмовила його від найомства і щоб гроші його не пропали, скочив, повів його до дрожок, сіли і закричали: «Ступай на вольну!» От музика заграла Дербентського маршу, вдарили в бубни, поїхали, тільки пил їх покрив.

Народ посунувся у друге місце, а ївга зосталася як опечена. Тяжко їй та важко стало, що одним один і який би то не був, та усе брат, покинув старого батька і йде у салдати! «Щось-то казав, що і батькову скриню вичистив... мабуть, зовсім обікрав та і втік від нього? Та що се він каже, що підвів Левка і що з’їв його? Тут би треба його випитати', так люди не дали з ним і слова сказати! Як би його зопинити та до батька відіслати? Так що ж бо? як і батька обібрав (а без мене йому своя воля) і у хазяїна багато грошей за найом забрав, бо бач, як гуляє? то чим ми будемо віддавати? Що на світі робити, не знаю! А що? піду до губернатора: він мені пораду дасть; він же по-дозволив, яка буде їй нужда, прямо прийти і йому сказати».

Шатнулася, мотнулася, справила своє діло і пішла до губернатора і, вже не боячись нічого, сміливо усе розказала, як бачила Тимоху і що він їй казав.

Зараз губернатор послав жандармів ськати Тимоху, а ївзі звелів тутечка дожидати.

Часів черезо два везуть раба божого нарізаного так, що ледве тямить себе. Губернатор постановив ївгу за полотняну стіну і каже їй: «Слушай, што він будет говорить»; а його звелів увести до себе.

Тимоха як не п’яний був, а розчухав, що він перед великим лицем, став бодритися, випрямлятися, мов і справжній салдат, та як витягнеться, голову захилить, вона йому закрутиться, то він так і точиться.

Губернатор грізно на нього закричав:

— Зачим ти такой п’яний?

— З волею прощався, ваше прево... сходительство! Завтра вже не можна буде — завтра скажуть: «Лоб!»2 — сміливо такий одвіт дав Макущенко.

— За сколько ти найнялся?

Тимоха думав-думав, хитався-хитався, засопів, далі каже: ’

— За триста п’ятдесят рублів.

— А скольки пропил?

— Ще тільки півтораста, ваше... ваше...

— Усе пропил? Али осталось?

— Усі рішил дочиста, справний козак, ваше проісхо-дительство. Хазяїн більш ие дає, каже-говорить: «Нехай на дорогу». Прикажіть, батюшка, віддать усі; я завтра рішу і сі двісті рублів. У службі мені не нужні: буде і жалования, буде і провйонт.

«— Зачим ти от отца ушол?

— Я но уіпол, а так пашол. Грошей, батюшка, не стало, усі вичистив.

— Хто, ти ілі Левко?

— Пі, ні... ні... Левко — душа свята! Я, батюшка, ваше... ваше... ну, нужди нема! я витяг у батька усе.

— А Левко крал когда?

— Ні... ні... ніколи, ніколи...

— Как же єво застали над одбитим сундуком?

— Ні... ні... Я увійшов, світлиця була одімкнута, сундук... а там у сундуку... у, грошей багато... Я... нікого не було... я і відбив і... набрав багато-багато! Да як набрав та пішов... і став батька наводити на скриню, що будто не я одбив... хотів на Левка звести... і привів батька, аж Левко вже бере і собі гроші... То воно б і нічого: в нас грошей багато, я б мовчав, так писар наш кажез «З’їмо Левка, а ївга за мене...» От вже Левка швидко і у Сибір.

Губернатор звелів тут усе списати, що Тимоха п’яний розказовав, його під калавур віддати, поки Левка приведуть, з хазяїна зиськати останні гроші, двісті рублів, що винен Тимосі, а ївгу відпустив, сказавши: «Ну, когда єто усьо так і на ділі буде так, то молися богу, не тужи: может, твой Левко і не з так виноват».

Дякуючи його дуже-дуже, пішла ївга до хазяйки.

Після цього незабаром, ще ївга тільки раз і була в угомонній палаті на провідках, чи не привели Левка, а про брата ще й не допиталася, де він і содержиться, якраз прибіг до неї верхи жандар і звелів як можна швидше йти до губернатора.

Тьохнуло у ївги в животі... зібралася, пішла.

Губернатор тільки вздрів її і каже: «Ну, привели ж твово Левка; я ево буду допрошувать, а ти стань тут (і вп’ять-таки постановив її за полотняну стіну) і слушай, што он будет розказовать, как то виплутається».

ївга заступила за тую стіну і виглядає в дірочку, як вестимуть Левка... Крий матір божа!.. Трохи не крикнула вона, як побачила його! Чи він, чи не він, не можна і пізнати! Сухий, блідий, бородою заріс, голова уподовж половина виголена, вже не можна того і назвати сорочкою, що на нім було, та ще і руки у залізах. Плаче, сердешна, тихенько; тяжко їй на такого дивитися! Якби їй воля, кинулась би вона до його, поперед усього виціловала б його усюди, дарма, що він увесь у пилу і, може, більш місяця як умивався; руки б йому переціловала, а більш, де пошморгані залізом. Так от-бо губернатор став його допрошувати і повелівав усю правду, як перед богом, казати. «Коли,— каже,— мені усю правду скажеш, то хоч і вина твоя яка буде, то я за правду збавлю тобі пені».