Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 84

Як невидко було на вулиці і нігде Оксани, то подруги її часом, було, приходять до неї або шити, або прясти, щоб розважити її то пісеньками, то усякими розказами; так усе нічого! І дивиться, і слуха, та й не всміхнеться, як тії регочуться. Бідна Векла-, глядячи на неї, журиться; накупить їй і горішків, і медяничків, і тарані, і гороху їй спряже... покуштує, бачить, що другі дівчата їдять, а вона й байдужеі «Не хочу, мамо; у душу мені ніщо не йде»„,—<

т

та худя собі и,-і лихо, що зовсім тільки що їй» :»ішіиті.ш. ІЗс.і .тлхурок та без ворожок не обііішлОеі.: шиншили переполох, вмивали від уроків, шептали від очеіі і що не робили — усе нічого та й нічого...

Опріч дівчат, приходили провідувати Оксану і жінки, і молодиці, бо Оксану усі селом любили. ГІромеж ним її була Мелашка, молодиця проворна; не було того весілля, де б вона не була свашкою; на масниці волочити колодку — вона перша приводниця; відколядують дівчата — вона, зібрала свій ватажок молодиць, пішла поперед усіх; спарувати парубка з дівчиною — їй подавай — вона зведе. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж гульк! — наша Оксана стала потрошку віддихати. Вже й борщику поїсть, капустки з свининою заба-жа, і вже часом і всміхнеться як чому. Далі та далі, вже й каже: «Піду я, мамо, проходжуся; або па вдвір’ї посиджу, або до Мелашки сходжу»;

Мати радісінька, ще й сама її випроводжа. І що піде Оксана до Мелашки, то вернеться усе веселенька, усе ніби здоровіша; далі минулося усе лихо: стала наша Оксана і здорова, і повновида, і рум’яна, як була; і наряджається, і чепуриться щодня, і вп’ять узяла свою натуру: і щебече, і сміється, і вигадує, і регочеться, і до матері ластиться; ще троха не веселіш стала, чим попереду була.

Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?.. Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам — хоч вмирати, що не бачить її.

— Так же то й люблять, як він,— стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити.— Якби любив справді, так він би ие хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!..— Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.

Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана... тут вже вона і почала, і почала... вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!.. І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити...

— Що йому зо мною робити? — сказала Оксана.— Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!., Не слухати було його попереду, не признаватись, що І я полюбила його.., А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.

— Та тільки послухай його, що він скаже,— усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.

Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу, Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж вій мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Ме-лашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп’ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприся-глася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тіль* ки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».

От і пішла.

Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.

Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копитаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Век-линої хати.

Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні «ловсчка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп’ять за тим же словом.

— Як дочка хоче,— відвіт дала Векла,— так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.

Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже лю-бйте... дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити... ні з ким не буде мені такого^щастя, як з вами.., та підождіть ще...» Далі зглянула на Вога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови... не вмру або що-небудь.,, тогді, мамо, як знаєте, так і робіть».

Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та скп* завши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було»,— махнув рукою та й пішов з хати.

— Що се за річ така? — думавши довго Векла 1 дивлячись на дочку, спитала її.

— А хто його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайдо, так ми щоб не жалковали...

— ОкеЯно, Оксано, гляди!..

Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, 1 виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, по здихнеш об мені... бо й мені лучче оттут зараз перед то-' бою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити — і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.

— Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатїв, що ви швидко підете від нас у шход...— Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.— Коли ти підеш, а мене тут покинеш... почуєш... про мене...

— А от що буде,— сказав копитан,— ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.

І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.

Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся.., і ледве промовила: «І сьому ж правда?.. Скажи ж мені* як перед богом?» .

Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви...

— Так я ж матері об сім скажу...

Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати, Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових плать-їв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копи-танська теща. А що тебе вже виряджу, так..,

—¦ Мені нічого не треба,— кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,— тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловати, і сі що-чечки, і сі губочки, 1

Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об’явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує... Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити... «Чи є така щаслива, як я?» — думає Оксана, убігши у хату... і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.