Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 85

Неділенька недалеко — треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе панське буде... і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому... так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.

У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:

— Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход...

— А як же се? — аж скрикнула Оксана, злякавшись,

— Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи... Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву.;. Що вже на усю губу пані буде...

Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується... «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!..»

Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.

Хоч тільки і до завтрього розходились вони* та Оксані щось дуже на серці ^калко було... Усе б вона плакала і сама не зна чого... «Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?.. Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход.;. Яково то ще мені на панстві буде?» Та й сплакнула.

Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем,' аж скільки ви дію!

Тут чогось підійшов Петро до тії купи, до Оксана стяла та, розговорюючи з подругами, реготалась... Петро подививсь на неї, здвигнув плечима га й пішов собі.

— От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горпіко-возівпа! — сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.

— А що там таке вона зробила? — питала мати, кришачи локшину.

— Помандрувала за салдатами.

— Йо?

— Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона ув обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.

— Що ж мати?

— Голосить, не що.

— І не вмерла від туги та від сорому людського?

— Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.

Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір — нема. Сонечко зайшло — копитана нема. Оксана у сльози... «Що ж?—каже.— Хоч і обманув, та не посміявся:.. Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».

Так сидить на завалині І світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку... «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло... «Піду ж я до матері!»— каже.

— Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.

— А благословитись?

— Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, Швидше, піп дожида.

Не пішла Оксана, а він її повів...

— Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села...

— Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вінчав полковий піп...

— Так де се?..

— Ген у тім селі, де полк ночує, п’ятнадцять верстов відсіля.

— Так що ж отеє? — вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.

— Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися... Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.

— А мати?.. Ох, вернуся я та скажу...

— Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося...

— А не обманюєш ти мене?

Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою... Та се кажучи, зовсім не-чувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: «Па-шол!», і помчались коні як стріла!..

Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері...

Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою ква-тирю ні живу ні мертву... так і впала на постіль та слізьми обливається!..

Копитан зараз і крикнув: «Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!»

— Слушаю, ваше благородіє! — крикнув салдат і побіг.

— Дайте нам чаю! — гукнув копитан.— Напийсь, душко, чаю; ти зовсім зомліла, впадеш під вінцем.

— Я його зроду не пила і не хочу! Відвезіть мене до матері.

— Треба випити хоч трошки, привикай. Тепер будеш панею, треба усякий день пити. На хоч ложечку, коли любиш мене.

Нічого Оксані робить, узяла ложечку,— солодке, горло промочила, що дуже запеклось у неї... «На ще ложечку!»— ще ложечку прийняла. «Хлисни з чашки, хоч трошки»,— хлиснула і удруге, і утретє, і уп’яте... і випила усю чашку.

Трошки полежавши, піднялась, вже й веселенька; не відмагається від другої... очиці посоловіли... защебетала наша Оксана! Знай розказує, як вона нарядиться під вінець, як прийде до матері, як та здивується, зрадується... а тут сама третю чашку, сама узяла і, випивши, вже сидить у копитана на колінах і сама собі весільних пісеньок приспівує... далі щось забормотала і голову похилила.

Напилась Оксана панського чаю! Будеш, сердешна, тямити — і повік оскоми не збудеш!..

— Пропала я тепер на світі!..— крикнула сердешна Ок* сана, як прокинулась уранці, дивлячись, де попа і що з нею сталося... Господи милостивий!., стоїть і на місці не устоїть, блідна як смерть, труситься усім тілом, як зчепила руки, так вони в неї і закостеніли; розплетені коси пошісли по плечам, очі й дивляться, та не бачать, що тут лежить копитан, погубитель її, і спить, не чуствув, що він нароби»!..

Прокинувся він скоро і, бачачи таку Оксану, що зовсім як смерть, кинувся до неї, щоб уговорювати її, схопив її за руки —рук не розведе; посадив її на постіль —вона й сіла.,. хилиться, хилиться... і впала з постелі додолу... і нежива зовсім.

То водою відлили, то натирали їй виски, то уксусу давали нюхати,— сяк-так зівнула сердешна... звела очиці до бога... і ледве-ледве промовила: «Заріжте... мене... .зовсім...» Тут копитан кинувся до неї, став її розважати, став прохати, став умоляти, щоб не вбивалася так, щоб не журилася, що се нічого, що от же приньмуть закон, звінчаються — і усе він покриє, як довг велить.,.

Оксана хоч і дише, сидячи на ліжу, куди посадили її, і не бачить, як він коло неї вбивається і що він їй говорить; зирнула очицями... «Мамочко!.. Де ти?..» — промовила... та як зарида...

Горбунов, денщик, і той став плакати, дивлячись па неї.

А копитан усе в’ється коло неї та просить, щоб не журилася, що се нічого, та щоб убиралась швидше, що вже нора їхати...

Не слухаючи його нічого, так, сердешна, і повалилась йому у ноги. Охватила їх руками, цілує, облива слізьми гіркими, не з очей вже, а від самого серця, і стала його молити:

— Копитанчику мій! ваше благородіє! Не знаю, як вас ще вище возвеличати? Будьте мені братиком, ще пуще — батеньком рідиим!.. Послухайте мене, бідную, погибшую зовсім... озьміть ніж, виріжте моєю рукою серце, моє, ріжте мою душу, заколіть мене! Я не достойна жити иа світі божому; мені не можна бути з людьми!.. Я вбила матінку мою ріднесеньку! Що вона тепер без мене?.. Вона не переживе такого сорому!.. Я згубила свою славу... Я запропастила душу свою! Ріжте, коліть мене, не боячись гріха!.. Я й сей гріх озьму на свою душу. Нащо мені жити без слави, з безчестям?.. Коли ж, мій копитанику, прямо у серце! Не бійтесь гріха... ви вже мене гірш вбили* ви погубили мене на віки вічнії; ви, шутячи, сміючись, відняли в мене, що було у мене дорогшого, святішого... доріжте мене; се вже вам буде замість іграшки... Я погибшая на сім світі... Як згадаю про матіночку мою, жива б у землю пішла... Матінко моя, рідненькая!.. Що я тобі наробила!.. Чи се ж твоя Оксана?.. Чи се ж радість твоя?..