Кінець світу. Том 1. До… - Базів Василь - Страница 19

Наступні пришельці виглядають як рептилії. Щось такого, як фантазія нинішніх кінематографістів, зображує допотопну живність на Землі, зокрема тих же динозаврів. До речі, є немала група людей, які розділяють переконання, що людина походить не від мавпи, а від… динозавра. Я особисто бачив під час дипломатичної роботи у Канаді, як такий неодарвініст не сходив місяцями з екрана всіх каналів, бо він на національних виборах виборював посаду. глави держави.

Далі йдуть знайомі нам герої, які зазнали аварії на фермі у Розуеллі і з якими зародилася найзагадковіша історія міжпланетної змови, «викрита» американським розвідником Купером.

Окремо виділяється щось середнє між попередніми двома варіантами і назване як неонпатали.

Так звані «древні» — це вже двометрові істоти жовто–зеленого кольору покриття. Ці велетні часто супроводжують вищенаведених карликів як шефів і босів. Можна стверджувати, що вони найбільш людиноненависницькі гості на Землі. З ними краще не зв’язуватися. Бо експерименти, які вони здійснюють над людьми, перекривають будь–які відомі прояви людського садизму.

Їхніх антиподів у класифікації названо «блондинами». Вони не просто симпатизують, а захищають нас від вищенаведених агресорів. Вони володіють у людському розумінні божественними властивостями і можливостями, в тому числі телекінезом, телепатією, екстрасенсорикою. Вони найбільш схожі на нас, але значно вищі, усі, як один, просто красені за зовнішністю і статурою.

Я думаю, що вгадав те, що ви зараз хочете із захопленням сказати. Так це ж аннунаки! Цілком згоден. І мені також саме так дуже хочеться думати.

До речі, у контактах із усіма, крім останніх, зафіксована різко негативна реакція на ім’я… Ісуса Христа.

У те, що ми не самі, вірять мільйони людей. Точніше, вони не вірять, а знають. Два американських президенти — Дж. Картер і Дж. Форд — були просто апологетами цієї віри.

Такими «віруючими» були практично всі радянські космонавти. В умовах діалектичного матеріалізму і войовничого атеїзму їм неймовірно важко було висловлювати свої переконання. І все ж прочитати між рядками можна було навіть у таких кумедних зізнаннях «будівників комунізму». Виступаючи перед комсомольцями, льотчик–космонавт СРСР, двічі Герой Радянського Союзу Олег Макаров сказав так: «Якщо навіть інопланетяни будуть значно вище від нас у технічному відношенні, їм уже сьогодні є чого повчитися у нашого суспільства, що будує життя на принципах соціалізму і комунізму».

Хоча, виглядає так, що наші візаві не забажали переймати, можливо, найбільш людиноненависницький досвід в історії землян. Не випадково побутує думка, що практично миттєве знесення з лиця землі такої могутньої імперії, як СРСР, не могло статися без втручання надприродних сил.

Були серед роздумів космонавтів і цілком зрілі, як, наприклад, позиція двічі Героя Союзу А. Єлісеєва, який був перш за все вченим, доктором технічних наук, інтелектуалом: «Контакт двох цивілізацій зовсім не обово’язково повинен бути взаємним. Можливо, форми життя і рівень його розвитку на різних небесних тілах настільки несхожі, що одна із сторін може не підозрювати, що давно знаходиться у контакті з іншою».

Ті, що не підозрюють, — це ми, а не вони. Гадаю, ми зараз увійшли у таку фазу нашого розвитку, коли земна людина опинилася на порозі цього контакту. Точніше, окремі з нас уже за цим порогом.

Прийнявши як заповідь, що ми тут — не самі, належить йти далі галактичними стежками. І найперше, на що невблаганно натрапимо у космічних блуканнях, — не менш приголомшливе, бо, ледь відірвавшись від земних пенатів, ми знову будемо шоковані власним відкриттям на першій же позаземній зупинці.

Ступивши на твердь під ногами за півмільйона кілометрів від рідної планети, Людина невблаганно прийшла до переконання, що

МИ НЕ ПЕРШІ НА МІСЯЦІ.

Порфирія Корнійовича не стало, коли Горбачов прийшов до влади, але якраз на фіналі третьої світової війни він вийшов на зв’язок із американцем. Власне, йому нічого було втрачати — за плечима — 12 літ ГУЛАГу, хоча проживав він не у Львові, а у Луганську, мав прізвище не Бандера і навіть не був бандерівцем, а якраз навпаки — був російсько–українським космополітично–езотеричним громадянином на «рідкісне» прізвище — Іванов.

А тягала його по нарах московська імперія за непослух більший, ніж націоналізм. Порфирій Іванов вірив у Бога і людську душу та мав дар цілителя та пророка.

А американцеві тому врятував життя не у ході третьої світової війни, а під час вторгнення янкі на чужу їм територію, якої немає на політичній карті Землі, зате є на мапі Сонячної системи й яка іменується, як супутник нашої планети — Місяць, хоча у цьому є більш ніж поважний сумнів — у тому, що цей окраєць є усього лише небесним нашим попутником.

Едгар Мітчелл про Клима Ворошилова не чув, але дорогу йому у Ворошиловград підказав… Нострадамус, у якого є такі рядки: «Перед тим, як здійсниться розвал імперії, станеться чудесна подія з поля, на якому знаходиться колона Порфирія, яка буде перенесена на вузлову скалу».

Тепер — усе по порядку. На початку 1971 року черговий американський корабель успішно причалив неподалік кратера Фра Муро на Місяці. Екіпаж складався із астронавтів Алана Шеппарда і того самого майбутнього ворошиловградського візаві Едгара Мітчелла.

А наразі він здійснював візит на Місяць. Як належиться, вийшли із посадкового модуля і пішли гуляти кратером. Забрели так далеко, що земне начальство із Хьюстона втратило їх із поля зору.

На Місяці, як відомо, як і у нас тут під водою, — повітря нема, тому тривалість тутешніх мандрівок визначається саме запасом кисню у рюкзаку.

На Землі забили тривогу — запаси кисню давно мали закінчитися, а земляни не повертаються в автобус–модуль. Незважаючи на екстремальну ситуацію, її кваліфікували по–земному: коли ті, що мали повернутися з мандрівки, не зробили цього, значить — вони заблукали.

У кращому разі. Власне, втратити дорогу додому посеред незнайомих місячних пейзажів — діло нехитре.

Із статусу заблудлих в оцінці своїх земних колег вони швидко перейшли у ряди перших місячних покійників.

І хоча Марка Твена серед них не було, вони могли трохи згодом вигукнути саме так, як увіковічнив своє ім’я знаменитий письменник: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені».

За мінусом цього перебільшення астронавти не тільки успішно віднайшли дорогу до модуля, а й не менш тріумфально добралися у США.

Правда, повернулися іншими людьми. Мало сказати — дивакуватими. Добровільно попросилися списати їх із рядів астронавтів. Різко стали глибоко віруючими.

Мітчелл уперше прибув у СРСР уже не просто як турист, а як засновник Інституту з вивчення зв’язків між Космосом і Людиною. А фото Порфирія Іванова, якого не знав досі і знати не міг, випадково побачив у газеті в одному із московських готелів. І сказав: ця людина врятувала мені життя тоді на Місяці.

Уже з–за океану послав у Ворошиловград своє фото із дарчим надписом: «Пану Іванову з подякою за спасіння».

А що пан Іванов? Коли поштівка дійшла до адресата, Порфирій Корнійович зреагував, наче вітання йому надіслав племінник із Горлівки. А письмово у зошиті, за який його КГБ садило у психлікарню, записав: «Природа була проти польотів людини на Місяць і хотіла залишити їх там, я ж попросив її відпустити астронавтів додому». Так і сталося.

Хрущов, як відомо, запланував завершити будівництво комунізму в СРСР у 1980 році. Чому з цього вийшов пшик — відомо. Просто марксизм–ленінізм, за яким зводили цю будову, виявився несусвітньою маячнею.

А от американці на той же 1980–й мали не земні, а галактичні плани. Хоча Гагарін був першим, але далі капіталісти обігнали комуністів в освоєнні космосу в одні ворота. Обігнали як на Землі, так і на Небі.

Багаторазове висаджування на Місяці надихало їх на неабиякі подвиги.