Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь - Страница 33

Якщо влада опускає ці стандарти на 3–4 відсотки, вона змушена йти у відставку.

Якщо влада зменшує вартість людського життя по країні на 5–6 відсотків, люди виходять на вулицю і змітають владу.

В Україні цифри вартості національної валюти показують: влада зменшила вартість людського існування за лічені тижні на 50 відсотків! І люди на вулицю не вийшли.

Це свідчить, що існуючий режим не має нічого спільного із демократією, якої немає, якщо немає демосу, тобто згромадження людей, які здатні зробити владу відповідальною.

Якби у Москві чи Брюсселі, Вашингтоні чи Варшаві вартість проїзду у міському транспорті, а це найпоширеніша стаття видатків, влада збільшила на 400 відсотків, таку владу народ, який себе поважає, виніс би з кабінету на вилах.

У Києві покірний псевдодемос приречено побрів у підземелля, платячи за метро сьогодні у 4 рази більше, ніж учора.

А Льоня Космос, тепер уже на пару із Жекою Червінцем, безкарно мимрять щоп’ятниці нечленороздільну маячню у прямому ефірі солодкавого Савелія.

Був час, коли на цій землі символом свободи був Бандера, тепер символом свободи є Шустер, що свідчить: народу більше немає — є покірне стадо, з яким можна робити що завгодно.

Так і живемо — вони і ми. Що завгодно вони можуть робити з нами: одним махом удвічі випорожнити наші кишені дворазовим падінням курсу гривні.

Вони кажуть, що це тотальне пограбування десятків мільйонів серед білого дня — дія світової фінансової кризи. Брехня, яку можуть слухати тільки у покірній Україні!

Чому з вини світової кризи не падає російський рубль чи польський злотий, а тільки українська гривня? Ніде у світі не зафіксовано такого зростання долара, як в Україні. Якщо вже й проявляє себе криза, то тільки і лише у той спосіб, що долар, в тому числі й у США, слабне. А тут — з точністю до навпаки, — зростає шаленими темпами.

Жодна країна світу не заморозила депозити своїх громадян. Вони вже не повертають нам наші гроші. І доля теперішніх власників заощаджень буде така ж, як і доля вкладників Ощадбанку СРСР, який зжер мільярди і мільйони.

Тоді, при пограбуванні 90–х, держава–метрополія брала бодай відкупну від утікачів–колоній. А нині тупо і грубо орудують на «безхозній» території зникаючої держави клани мародерів.

Криза тут ні при чому. Нею прикривають і на неї списують чергову безпрецедентну фінансову аферу. Не забувайте, що ще до кризи газової чи нафтової найперше обібрала до нитки Україну саме фінансова мафія.

Саме вона встановила в середині 90–х світовий рекорд інфляції — 10 тисяч процентів. Не знала світова економіка нічого подібного ніколи і ніде! Такого не було у жодній із країн, які виходили з СРСР.

Таке було тільки в Україні, бо тільки у нас орудувала ця мафія.

Нині маємо фінансово–мафіозне дежавю. З тою лише різницею, що тоді її символом був глава пограбованого банку «Україна», а нині він — президент пограбованої держави Україна.

Вони вважають, що ми все стерпимо. Ну потанцюємо на Майдані, горланячи «Так!» черговому дурневі. І то лише якщо вони куплять нам намети, а відтак надрочать нас проти менших серед них на гроші жирніших.

Вони із недавніх гучних національних поминок 75–літньої давності, із безпрецедентного Голодомору зробили свій висновок: ми, себто народ, швидше будемо їсти одне одного, а за себе не станемо.

Вони не вірять, що ми вийдемо на вулиці і повикидаємо їх із кабінетів. Вони не вірять, що ми будемо палити їхні мерседеси і громити їхні банки, у яких лежать наші гроші.

Вони не вірять у справедливу розплату.

Бо вони нас не бояться.

А даремно. Коли те саме, що на сході у 30–х роках, робили на заході у 40–х, тобто прийшли у галицьке село — морити його голодом і робити колективізацію, то на ранок загін колективізаторів знаходили під сільрадою.

Із перерізаними горлами. Лежав собі загін у рядочок на кривавому снігу — загін із числа тих самих, хто лише 10 років тому заморив Східну Україну.

Тут, на заході, ніхто не збирався їсти одне одного. Тут порятунок бачили у тому, щоб знищити ворога, який посягнув на землю твого батька, так, як тепер посягає на добро України мафія.

Сумний був 75–літній ювілей Голодомору. Зате після нього настав оптимістичний і надихаючий 100–літній ювілей з дня народження Степана Бандери.

Він, як і Нестор Махно, був лідером селянського повстання. Якщо без комуністичної міфології, то і мотивація була тоді, як і нині, — не так національна, як соціальна.

Душа Бандери вибухала не від того, що на Землі є росіяни чи поляки, а від того, що одні грабують інших. Він не тільки свято вірив, що справедливість є, а віддав за неї життя.

Степан не міг змовчати, коли тоді більшовики, так само як нині олігархи, відбирали у його земляків їхні маєтки і землю батьківську.

Не боятися українців ризиковано. Вони покірні та смирні — до пори до часу. Тут якось так завше бувало, що настає така критична мить у процесі безкарного пограбування аборигенів, коли на горизонті невблаганно враз виростає велетенська та могутня постать Бандери...

ІЗ КОМУНІСТИЧНОЇ ПУЩІ —

У КАПІТАЛІСТИЧНІ ДЖУНГЛІ

З чого і коли це почалося?

Вивели такий потворний гібрид комуно–капіталізму опричники Горбачова, а відтак Єльцина, коли все та ж незнищенна номенклатура, що знеосіблено володіла колективною власністю, яка, за влучним виразом нобелівського лауреата Мілована Джіласа, й не снилася єгипетським фараонам, враз мала ставати когортою персоніфікованих власників незліченних багатств хоч і підточеної та струхлявілої, але другої у світі економічної потуги, не кажучи вже про казкові природні багатства Радянського Союзу.

Нагадаю блискучі одкровення Джіласа з приводу метаморфоз того ключового питання політики й економіки, яким є питання власності: «Те нове, що комуністи принесли у власність, не є колективність, а є всеохопність такої власності. Власність нового класу вони зробили більш всеохопною, ніж у всі попередні епохи, навіть у Єгипті при фараонах... Спочатку і сама нація, точніше частина її, відчула потребу (в ім’я промислової перебудови) повністю віддати економічний потенціал в руки політичної партії... Поступово матеріальні багатства стають формально національними, а насправді, через права володіння, користування і розпорядження — власністю окремої верстви у партії і об’єднаної навколо неї бюрократії».

«Реформу» із таких джіласівських вихідних позицій, цей «великий стрибок» совків Захід охоче хотів сприймати як реформу. Адже Захід той, сп’янілий від перемоги у «холодній війні», був у полоні одкровень Фукуями про найправеднішу на планеті політичну релігію лібералізму.

До того ж рецепти московським економічним хірургам виписували знамениті чиказькі хлопчики на чолі з неперевершеним віртуозом перетворення комунізму в капіталізм Джефрі Саксом.

За їхніми рецептами, на всьому пострадянському просторі псевдореформаторство заганяло мільйони вчорашніх будівників комунізму в новоявлене ліберальне кріпосне право.

Бездумний спосіб демонтажу командно–адміністративної системи Союзу не тільки здійснювався ціною небачених соціальних жертв, а витворив суспільство, за своєю структурою і суттю аналогічне Середньовіччю. Робили із комунізму капіталізм, а вийшов феодалізм зразка ХХІ століття.

А Росію просто не могли не копіювати інші колишні союзні республіки, маючи однотипні економіки, однотипні політичні надбудови, а головне — не просто однотипну за менталітетом, а й єдину за вихованням, мораллю, цілями і генетикою номенклатуру і найбільш голодний і агресивний її легіон — комсомольський.

Реформа, якої так клятвено вимагав від посттоталітарного лузера Сходу ліберальний переможець третьої світової «холодної» — Захід, на практиці — без зайвого пафосу і теоретичних догматів — зводилася до найпопулярнішого в останні два десятиліття слова — приватизація (влучно й дуже точно підправленого могутнім розумом народу — прихватизація).