Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь - Страница 34

Повернути на постамент приватну власність, яка, як найвища ліберальна цінність, забезпечила Заходу не тільки перемогу в цій «холодній» світовій, а й власне процвітання. Приватизація — от і вся реформа. Заберіть у держави — і віддайте у власні, приватні руки!

Якщо без пафосу і фанатизму — приватизуйтесь, або, як колись уже писалося на скрижалях історії — «Збагачуйтесь!»

Як приватизовувались і доприватизувалися — писано–переписано.

Як відомо, Росія, а вслід за нею — Україна та інші вчорашні комуністичні піддослідні кролики пішли шляхом ваучерної приватизації. Усе те, що належало тоталітарній державі, а в її особі — однопартійній номенклатурі, ділиться на кількість тепер уже визволеного і вільного громадянства плюралістичного демократичного суспільства, якому в рівних і справедливих долях виділяються ті самі ваучери — частки власності, яка таким чином із адміністративно–державної стає приватно–народною. Вершина соціальної справедливості і торжество демократії!

А як на історичній практиці? Генеральний російський приватизатор Чубайс, озброєний інструкціями чиказьких геніїв, обіцяв кожному володареві чека–ваучера 10 000 «зелених» — тих самих улюблених на пострадянському просторі американських рублів.

Звідки він взяв цю циферку, від якої у вчорашніх напівголодних «будівників комунізму», що ще вчора тижнями стояли у черзі за брежнєвською вареною ковбасою, голова йшла обертом? Він просто поділив академічно вирахувані активи Росії — півтора трильйона доларів — на 150 мільйонів демократичних уже тепер громадян.

10 тисяч — це для традиційно образно мислячого слов’янського населення — дві «Волги» — найдорожчі російські автомобілі, прозвані у народі членовозами, бо на них їздили лише найвищі номенклатурні бонзи. Їх за старих часів могли придбати за власні гроші лише, скажімо, світила радянської літератури, художні оди яких торжеству комунізму видавалися мільйонними тиражами і супроводжувалися відповідними гонорарами, що становили кількарічний фонд заробітної плати рядового гегемона–пролетаря.

А далі, коли приступили до реалізації, коли в силу вступив «ринок» — священна корова лібералізму, — то виявилося, що ринкова вартість ваучера — не дві «Волги», а пару кирзаків, тобто 30 доларів.

У сумі вийшло, що вся матушка–Росія з її незліченними багатствами, будучи виставленою на аукціон, тягнула не більше, ніж на 5 мільярдів доларів. Одна шоста частина планети, якою так гордилися пращури Петра Першого, котрий прорубав вікно на Захід, крізь яке пролізли гірше, ніж окупанти, — цинічні приватизатори. Вони, правда, покумекали і в патріотичному пориві підняли вартість усіх акцій усіх російських підприємств до 30 мільярдів — у 50 разів менше їхньої номінальної вартості.

От і виходило, що, приміром, візитну картку Росії — «Внуковські авіалінії» — купили за 21 мільйон доларів. Ви коли–небудь бачили що–небудь грандіозніше там, у Приполяр’ї, ніж Північне морське пароплавство, а у Причорномор’ї — Новоросійський морський порт? На цих гігантах сторгувалися за таку ж символічну ціну, як і за Внуково. Точно так само, як Чубайс робив у Росії, в Україні робили його місцеві клони.

Отих 30 мільярдів, за які скуповували Росію її ліберальні патріоти єльцинського розливу, — це лише 2 відсотки від тих реальних півтора трильйонів. Російський сучасний філософ Сергій Чернишов назвав викрадення цих 98 відсотків вартості Росії найбільшим злочином в історії світового ліберального псевдокапіталізму.

Такою була схема розкрадання держави. Схема — це ключове слово — стало епіграфом епохи, бо на кожну крадіжку–авантюру приватизатори та їхні заокеанські радники мусили розробити графічні, а відтак, включно із офшорами, географічні схеми, у відповідності з якими й пливли ріками казкові багатства недобудованого комунізму в капіталістичні офшорні закутки.

Це лише окремі штрихи до шокової терапії будівництва капіталізму в колишньому Радянському Союзі.

Україна, у якій в урядових закутках сиділи все ті ж радники із все з тими ж схемами, слухняно взяла під копірку «реформу». У нас так і не спромоглися донині повиводити українські аналоги наведених вище цифр, хоча з врахуванням того, що частка України у ВВП СРСР становила майже п’яту частину при населенні лише утричі меншому від нинішнього російського, — зробити це не так уже й важко. Зрештою, пропорції можна вивести бодай за одним лише списком пострадянських мільярдерів, у якому українські буржуї не надто відстають від російських старших братів.

На чию користь усе це відбувалося? А хто мав доступ до цієї маніпулятивно–спекулятивної годівниці? А хто інший, окрім радянської номенклатури, у першому ряді якої вишикувалися вчорашні будівники комунізму?

Не треба рвати на собі «тільняшку» у пориві класової ненависті — а іншої еліти просто не було. У природі — не було. Альтернатива із поодиноких дисидентів, що провели життя за Брежнєва на ґулаґівських нарах, відбутися не могла.

Конкуренції номенклатурі, що зуби з’їла на апаратних ігрищах та у кабінетній комбінаториці зловживання владою, колишні дисиденти та борці за права людини скласти не могли за визначенням і за нікчемною чисельністю та сміхотворною нефункціональністю навіть при їхньому потраплянні у тенета державного управління. Та й потім вони якось так легко, злізши із нар ҐУЛАҐу, куплялися, хоча їм уже й пам’ятники стоять...

Адже за роки «реформ» другий світ, яким у попередній біполярній епосі вважався світовий комунізм на чолі з однією з двох наддержав — Радянським Союзом, — сповз нижче світу третього. Серед класифікації уже інших мільярдів — отих семи, які начисляють нинішнє людство на чолі з «мільярдом золотим» нагорі, колишній другий світ сповз до найнижчих мільярдів голодранців на рівні із Африкою південніше Сахари — із рівнем життя 1–3 долари на день. Сповз на дно.

НИЖЧА РАСА

А нагорі? Хто там нині на містку «Титаніка»? Хто вони, котрі називають себе елітою? Ті, за котрих ви голосуєте? Котрі висять на «біґмордах», залізши у рами ікон, на які ви маєте молитися, яким ви маєте віддати багатства країни і власну долю?

Наведу мовою оригіналу діагноз блискучого російського мислителя Максима Калашникова: «Россия сегодня нуждается в отвоевании у двуногой мрази. Мы действительно очутились под властью существ низшей расы. Мы узрели существ, внешне похожих на нас, но одержимых примитивными страстями. Для них главным в жизни было служение своему брюху и страсть к приобретательству. Эти люди тридцать лет назад были готовы на все, лишь бы тащить в дом ковры, хрусталь, импортные тряпки. Теперь они потянули к себе нефскважины, металлургические заводы, бюджеты всех видов. И построили свою страну–уродец. Здесь правят напомаженные обезьяны... Главное — нефть и газ продавать, а на доходы покупать то, что, с точки зрения обезьян, является ценностью: роскошные дома и автомашины. Длинноногих самок. Яхты, где у кают позолоченные ручки. Обезьяны вставляют себе брильянты в зубы и покупают футбольные клубы».

Я згоден із автором, що це і є нижча раса людства з її вичерпним портретом: «К низшей расе мы относим существа, коим главное — сладко жрать, трахаться, получать от жизни только удовольствие, иметь гладких самок и побольше денег. Это — обыватель–субпассионарий, махровый потребитель.

Представитель низшей расы не только субпассионарен, но и высокопримитивен. То есть несет в себе обезьяньи черты. Власть для него желанна, но лишь как источник наслаждений, денег, самок. И еще — как инструмент унижения других. Низшерасовик всегда, будучи у власти, ворует и купается в роскоши, доводя страну до ручки.

Ради достижения своих целей существо низшей расы пойдет на все: на предательство своей страны и на ее расчленение, на унижение части своего народа, на раболепие перед врагами страны и нации. Низшая раса рвется к власти ради одного: личного обогащения, ради воровства. Ему нравится подавлять людей и отбирать у них плоды их труда ради того, чтобы превращать все это в личные виллы, роскошные яхты, в счета в заграничных банках.