Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка - Страница 18

— Алло.

— Алло, добрий день, запросіть, будь ласка, Зоряну.

— Зоряну?

— Так, Зоряну. Співак.

— Це ж Зоряна.

— А, так, справді. Зоряно, це Олексій, привіт! Дуже радий тебе чути! Я хотів спитати, чи в тебе є плани на сьогодні?

— М-м-м… Привіт. Зараз подумаю. Сьогодні в нас п’ятниця? Взагалі-то, ні, а що?

— Я щойно приїхав, дуже хочу з тобою зустрітися. Вибач, що так раптово.

— Нічого. Добре, зустрінемося.

— Я чув, ти відпочивала в Криму, і як там у травні?

— Дуже гарно, усі гори в червоних маках. Маю купу світлин.

— То візьмеш із собою?

— Гаразд.

— Тоді до вечора?

— До вечора.

Відчувала, що його розпирає усмішка. «Оце так несподіванка, — думала вона, — скільки ж ми не спілкувалися? Зо два місяці? Напевне, на морі все обдумав і хоче остаточно запропонувати щиру дружбу. Ну гаразд». Зоряна шанувала його мирну позицію. Вона й сама б залюбки. Але ні, краще поки не спілкуватися. Їй так буде легше. «Ну добре, треба зустрітися та поставити крапку, й крапка ця має бути мирною, а не жирною. Головне, мати бадьорий і радісний вигляд, бо він звучить дуже щасливо. Зрештою, все моє життя в Твоїх руках, Господи. Цікаво, куди мене поведеш? Може, я взагалі виїду з України? Один Ти знаєш майбутнє». Зоряна пригадала слова з Писання: «Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, — говорить Господь, — думки спокою, а не зла, щоб дати вам будучність і надію». Усміхнулася, пора було бігти на роботу.

Олексій уже чекав її біля метро. Він дійсно виглядав дуже щасливим. Трохи вигоріле пасмо волосся гарно спадало на його засмагле чоло. Зоряна почувалася на диво спокійно, наче вони бачилися лише вчора. Він розпитував її про все, уважно розглядав кожну фотографію і чомусь кілька разів сказав, що вона дуже красива і що він страшенно скучив. Вони й не помітили, як опинилися на Майдані. Промені вечірнього сонця лагідно стелилися крізь тепле повітря.

— Зайдемо на каву?

— Залюбки.

Олексій довго обирав у кав’ярні куточок подалі від людей. Зоряна все чекала, коли ж він почне свою серйозну розмову.

— Пам’ятаєш, рік тому, коли ми тільки почали зустрічатися, я поїхав до Англії? Коли ми гуляли вулицями Йорку, я багато думав про тебе й шкодував, що ти не зі мною. Тоді я купив тобі подарунок і хочу віддати його зараз. Та спочатку… прошу пробачення, що змусив тебе сумувати.

Він дістав маленьку листівку ніжно-небесного кольору. «І love you». «Я тебе кохаю». Вона дивилася то на листівку, то в його очі, які блищали чи то від радості, чи від сліз. А він говорив, що кохає, з усього світу йому потрібна лише вона.

— Я дуже поспішав до Києва і не міг дочекатися цього моменту. Так боявся, що хтось украде тебе в мене. Будь ласка, будь моєю дружиною.

Він простягнув їй обручку з трьома маленькими камінчиками такого ж небесного кольору.

— Я купив її ще тоді.

Зоряна мовчала. Від несподіванки, боячись розплакатися.

— Можливо, тобі треба подумати? Я почекаю, скільки треба.

— Я подумала. Так, я буду твоєю дружиною!

Він міцно її обійняв. Вони ще довго сиділи у кав’ярні, пили каву й переважно мовчали, вдивляючись одне в одного. А потім гуляли містом, сміялися, розповідали свої новини, сидячи на лавці біля Михайлівського собору. Знову будували плани на майбутнє. Він кликав її до Рівного, мріяв про дітей і засипав компліментами.

Уранці, коли Зоряна прокинулася, їй здалося, що все наснилося. Обручка ж на пальці з трьома маленькими камінчиками кольору небес переконувала, що це правда.

Лілія Демидюк

Біла троянда

У моєму домі оселилася біла троянда. Вона стала бажаною гостею. Я приносила їй чистої підсолодженої води, відчиняла в кімнаті вікно, аби їй вільніше дихалося, не вмикала голосно музику й говорила у її присутності тільки про хороше. Оскільки маю лише одну кімнату, то мені більше ніде було говорити про щось інше, окрім хорошого. З часом я настільки до цього звикла, що почала думати теж тільки про хороше. Мабуть, тому троянда гостювала в мене довго — аж цілих три тижні. Кажуть, троянди рідко так надовго приходять у гості. Склалося враження, що вона була дуже рада нашому знайомству і теж при мені не думала нічого поганого, тому залишалася чарівною весь час гостювання. Я брала її на кухню, коли готувала їсти, щоби вона мене надихала. Іноді я починала щось наспівувати, і мені вдавалися натхненні та чудернацькі страви. Троянда була чудовою музою. І коли ми засинали, нам снилися кольорові сни — мені та білій троянді. Зранку я ці сни записувала, і виходили або вірші, або оповідання, або есемески коханому.

Можна сказати, що це він приніс до мого дому білу троянду. Та насправді — це вона його привела. Хочете — вірте, а хочете — ні, але спершу йому сподобалася біла троянда, а потім він почав шукати, кому її подарувати, і знайшов мене.

Вечорами ми часто говоримо з коханим по телефону. А потім перед сном я розмовляю з трояндою. Про що, не скажу, бо це наші жіночі секрети. Кажуть, що подруги іноді бувають схожими одна на одну. Мабуть, це так, бо коханий каже, що троянда схожа на мене. Я тоді просто всміхаюся, бо у мене є коханий і троянда, схожа на мене, — два величезні приводи для радості.

Одного разу вночі я прокинулася й підгледіла, як троянда ходить по кімнаті. Переглядає мої фотоальбоми, записники, здмухує пил із сувенірів. Я не ображалася, що вона так утручається в моє особисте життя, мені було приємно спостерігати, з якою серйозністю вона це все робить. Наче якусь важливу справу. Час від часу вона всміхалася, і я усміхалася теж, просто так, за компанію, тільки непомітно, щоби вона не бачила й продовжувала вояж закапелками моєї кімнати.

Зранку троянда нічим не виказала свого нічного заглиблення в моє життя, тож я також мовчала. Але мені дуже захотілося самій проглянути все те, що так зацікавило білу квітку. Щоби вона нічого не запідозрила, вирішила перечекати хоча б день. Лягаючи спати, мала чіткий намір цієї ночі знову поспостерігати за трояндою, але міцний сон мене не відпустив.

Зранку я розгорнула свої фотоальбоми з юнацьких часів. У мене були різні фото — з усмішками і без. А ще були світлини друзів. Вони завжди всміхалися. І я подумала, що друзі мене люблять, бо ж поряд зі мною всміхаються. У моїх записниках містилися різні записи — ліричні й ділові, сумні й веселі. А ще там причаїлися не мої записи, а коханого, які він робив, коли я не бачила. Згодом, коли я розгортала записник, аби подивитися, що там у мене заплановано на завтра, то несподівано натрапляла на слова, написані його рукою: «Ти моя Квіточка, я хочу оберігати тебе від вітру», «Моє Сонечко, я зберігаю у своєму серці твої промінчики», або ж «Моя Радосте, ти надихаєш мене щодня», чи «Мій Янголе, коли пролітатимеш над моїм домом — скинь пір’їнку». Я аж тепер помітила, як багато цих милих записів. Якби захотіла викласти їх усі отут, то це оповідання, не знаю, чи мало б кінець. Таки не мало би, бо я ж знала, що в моїх блокнотах з’являтимуться нові й нові такі записи, тож доповнювати це оповідання треба було би протягом усього життя. Я зрозуміла, чому всміхалася троянда тієї ночі, коли зазирала в мої записники, — бо ж я сама оце сиджу за-раз і всміхаюсь.

Погляд упав на звичні для мого інтер’єру фігурки, скриньки, кульки, мальовані горнята. Кожна з цих речей мала свою історію, й жодна з них не була сумною. Але деколи я про ці історії забувала, саме тоді, коли хотілося посумувати. Ніби ненавмисне, бо ж завжди знаходився привід, але надто самовіддано те сумування виглядало, оскільки в ті миті я не переглядала приємних фото, не перечитувала милих записів у нотатнику, вперто не бачила сувенірних цяцьок із радісними історіями на своїх полицях. Я дуже серйозно сумувала. Далі в цьому оповіданні я мала б написати, чому саме я іноді вдавалася до суму, але прийшов коханий, і я не встигла дописати абзацу. А наступного дня мені було цікавіше розпочати новий.

Я погоджуюся, що в житті не буває безмежної радості. Одного дня моя гостя занедужала, і так сильно, що мені здавалося, наче бачу її востаннє. «Не сумуй, я подарую тобі іншу», — сказав коханий, але мені не хотілося розлучатися з цією квіткою, яка мене так багато навчила. Я взяла великий горщик із землею і встромила у нього стебло троянди. Так, деякий час вона спатиме, і настільки міцно, що, можливо, їй навіть не снитимуться сни. Але мине час — і вона прокинеться, знову така ж радісна, і ми ще поговоримо.