Теплі історії про дива, коханих і рідних - Гербіш Надійка - Страница 19

Коханий дотримав слова й привів мені ще одну гостю — біло-рожеву троянду. Ми були раді зустрічі. Тепер у мене є ще одна подруга, а у сплячої красуні троянди — сестра. Я дістала фотоальбом, аби показати коханому, і раптом побачила, що світлини, які були без усмішок, тепер хочуть усміхатися.

Вікторія Наймановська

День Святого Валентина без шоколаду

Сонце поволі котиться за високу чорну браму, люди в білому метушаться, хто сміється, а хто сумує стиха. Сьогодні День Святого Валентина, 14 лютого, свято шоколаду й любові.

Молода білявка з білосніжним, навіть блідим, лицем, зачесаним волоссям у кінський хвіст і трохи кирпатим носиком сидить на краєчку лікарняного ліжка. (Це одна з тих, хто сумує, дивлячись у вікно.) Так уже сталося, що важка застуда охопила дівчину в самий розпал свята. Сонце вже майже сховалося за брамою приміської елітної лікарні № 321, а Марія схилила голову й ворушить губами — певно, щось нашіптує. Якщо добре придивитися, можна помітити блакитні зернятка розарію в її руках. Вона молиться. Невідомо, про що просила вона в той момент, але точно в Того, Хто вислухає, Хто сьогодні разом із нею. Тільки шоколаду не може спустити з неба.

Марія звикла до цієї традиції ще з дитинства, коли старший брат дарував целофановий мішечок, перев’язаний барвистою стрічкою, і бажав багато-багато світлої любові в серці. Там було безліч різноманітних цукерок, без обгорток, але з горішками та родзинками. Згодом цей звичай наслідував Андре, хлопець з італійської набережної, з яким пов’язано вже більше трьох років життя. Чули, що любов живе три роки, та обоє надто вперті, щоби вірити. Ось святкуватимуть ювілей за ювілеєм, дякуватимуть Богу й стиха сміятимуться з книжки Бегбедера.

Сьогодні їхнє третє святкування Дня закоханих. Воно було б обов’язково теплим і затишним, як завжди, якби Марія не потрапила до лікарні, а коханий не поїхав у відрядження. Здавалося б, нічого страшного, однак люди завжди сумують і лякаються змін у традиціях. Це вносить у життя певну незахищеність, хиткість, руйнує рівновагу. І зараз, як маленька дівчинка, тримаючи в руках символ віри — мостик між небом, — плаче, що не засне.

Сонце вже повністю сховалося за браму лікарні, турботлива медсестра розстелила ліжко, а до нового дня залишалося лише півгодини. «Сьогодні не так, як завжди», — майнуло десь усередині. Раптом пронизлива мелодія мобільного телефону розрізала тишу на тисячі барвистих стрічок. Серце затріпотіло швидше. «Привіт, Маріє. Я вітаю тебе і люблю. Сідаю на потяг додому. Нехай янгол охороняє твій сон. А ще я маю для тебе подарунок». Андре мав дивну звичку — випалювати найважливіше дуже швидко, не даючи вставити жодного слова. Ось і тепер. Але від голосу та майже відновлення порядку, як завжди, по тілу розлилася ніжність.

У двері постукали:

— Пані, вам передали ось цей мішечок. За ароматом там шоколад.

Ярина Дейнека

Адам і Єва

Двоє, хлопець і дівчина, сиділи на березі моря й дивилися на захід сонця. Єва втомлено перебирала тонкими пальцями маленькі мушлі, порпалася в теплому, зігрітому за цілий день, піску. Адам спостерігав — то за нею, то за сонцем. І обережно милувався обома.

— Сьогодні в дитбудинку один хлопчик, Іванко, дуже плакав і кликав маму. Йому десять років. У його віці ніхто вже не плаче так голосно й не шукає по всіх кімнатах маму. До того ж щодня. Минулого місяця лікарі поставили йому діагноз. Якесь страшне слово, яке я не хотіла запам’ятовувати. У нього з психікою щось не те. Діти дражнять його, а він усе шукає маму. І влаштовує істерику, коли вкотре не знаходить.

А ще п’ятирічна Маринка питала, чи я раптом не та фея, про яку їм читала вихователька. Бо в мене теж руде кучеряве волосся. Я так розгубилася, не знала, що сказати. А потім відповіла, що це справді я, і гралася з Маринкою дуже довго. Аж поки вона не заснула. Вона усміхалась уві сні.

А семирічна Соломійка просила навчити її варити кашу, оскільки коли чарівний принц на білому коні забере її з дитбудинку, то чим вона його годуватиме? І ще питала, чи принци точно люблять кашу, бо коли ні, то треба навчитися готувати щось інше. І, ти знаєш, я попросила куховарки, і ми пішли на кухню. І зварили кашу. І Соломійка не дозволила її навіть скуштувати, бо то для принца. Адаме, навіщо я туди ходжу? Мені так болить серце за тих дітей.

— Євцю, то не ходи.

— Не можу. Я ж сама такою була. Я теж чекала на маму й принца. Тільки в іншому дитбудинку.

— Дякувати Богу, хоч принца дочекалася, — усміхнувся Адам, показавши рукою на себе. Він завжди вмів змусити усміхнутись у сумну мить.

— Дякувати Богу. — прошепотіла дівчина.

— Євцю, в тебе янголи в голові, світло в душі, Євцю, я так люблю тебе… Завтра я піду до дітей із тобою. Може, тобі не буде так боляче. Гаразд?

— Дякую. Дякую…

Вони сиділи вже мовчки, аж поки не стемніло. Єва думала про те, що любить Адама над життя. Адам думав, що Єву йому даровано небом. Хлопець і дівчина з біблійними іменами були вдячні Богу й одне одному. За те, що знайшлися, що були разом, за все.

Вікторія Пожарська

Юна Марія

Марія весну дуже любила. Їй здавалося, що з оновленням природи вона й сама оновлюється. І духовно набирається сил та наснаги, сповнюється радістю й солодким натхненням молодості. І тілом вона розквітала щороку саме навесні, коли цвіли сади, коли шалені пахощі наповнювали її кімнату, коли вривався у вікно свіжий вітерець-бешкетник, що приносив Марії красу й бадьорість.

Вона дуже любила на світанку, коли от-от мало прокинутися сонце, виходити в садок, ставати під білосніжною яблунею або вишнею і тихенько чекати… Чекати, поки перші промені визирнуть із-за дерев і почнуть пестити її обличчя, волосся, стрункий стан. Ще любила вона квітковий снігопад із вишневого цвіту. Він здавався їй справжнім дивом. Шкода лишень, що весна минала надто швидко й цвіт опадав. Потрібно було чекати знову цілий рік.

У себе в кімнаті Марія стояла біля дзеркала, і душа її раділа, коли вона дивилася на своє відображення. А дивитися могла довго. Розглядати себе, любуватися. Брала до рук гребінця, розчісувала своє довге, пишне волосся пшеничного кольору, що спадало хвилями на спину й мінилося блискітками всіх відтінків стиглої ниви.

Вона любила своє струнке тіло, завжди вибирала красиві сукні й ніколи не ходила в брудному одязі. Улюблене мамине бурштинове намисто неодмінно переливалося на її шиї, підкреслюючи колір волосся.

Очі Марії були дивними — вони завжди сміялися. І не важливо було, чи сумувала вона, чи раділа, чи щось робила, — під пухнастими віями завжди гралися веселі бісики. Вони брали іскристу зелень і кидали її пригоршнями на перехожих, яких зустрічала Марія. Глибина та мінливість її зелених очей заворожувала: хто хоч раз подивився у них, забути вже не міг.

Але зараз їй хотілося, щоби в її очі дивився лише Матвійко. І часто Марія, нікому навіть не прохопившись і словом, ішла собі вранці через квітучі луги, щоб із ним побути. Іти, звичайно, потрібно було дуже гарною. Тому вставала раненько, збиралася довго, волосся чесала старанно. І не забувала про намисто.

Велика це насолода — поспішати до коханого, коли відчуваєш у серці весну, красу, тремтіння душі від навколишньої краси; коли пташки співають для тебе свої особливі пісні; коли придорожні квіти розповідають різні історії — в них теж є своє життя й кохання! Марія всіх слухала з усмішкою, але не зупинялася, бо поспішала. Адже приходити до Матвійка навесні найкраще. І від нього летиш як на крилах. Де й сили беруться!

…По обіді Марія почула у вітальні голоси людей. Хотіла дізнатися, що там, але двері її кімнати виявилися зачиненими. Чого б це?.. Вона вирішила, що це і на краще. От візьметься розплітати косу, яку вранці так дбайливо й довго заплітала. Та розчеше гарненько волосся!

Уже й смерклося, коли Марія, все ще стоячи біля дзеркала, повільно проводила гребінцем по голові.