Твори у п'яти томах. Том 2 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 34

34

Не вам, в мережаній лівреї

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую стать

І за свободу. Розпинать,

А не любить ви вчились брата!

О роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

Не сотні вас, а міліони

Полян, дулебів і древлян

Гаврилич гнув во время оно;

А вас, моїх святих киян,

1 ваших чепурних киянок

Оддав своїм прафосам[140] п'яним

У наймички сатрап-капрал.

Вам і байдуже. А меж вами

Найшовсь-таки якийсь проява,

Якийсь дурний оригінал,

Що в морду затопив капрала,

Та іде й у церкві, і пропало,

Як на собаці.

Тоді, дурні, і вам було б

На його вийти з рогачами,

А ви злякалися…

Так-то так!

Найшовсь-таки один козак

Із міліона свинопасів,

Що царство все оголосив:

Сатрапа в морду затопив.

А ви — юродиві — тим часом,

Поки нездужає капрал,

Ви огласили юродивим

Святого лицаря! А бивий

Фельдфебель ваш,

Сарданапал [141],

Послав на каторгу святого;

А до побитого старого

Сатрапа «навсегда оставсь

Преблагосклониим».

Більш нічого

Не викроїлось, і драму

Глухими, темними задами

На смітник винесли, а я…

О зоре ясная моя!

Ведеш мене з тюрми, з неволі

Якраз на смітничок Миколи,

І світиш, і гориш над ним

Огнем невидимим, святим,

Животворящим, а із гною

Встають стовпом передо мною

Його безбожнії діла…

Безбожний царю! творче зла!

Правди гонителю жестокий!

Чого накоїв на землі!

А ти, всевидящее око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали

І вішали. А ти не знало?

І ти дивилося на них

І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі…

Та цур їм, тим царям поганим!

Нехай верзуться їм кайдани,

А я полину на Сибір,

Аж за Байкал; загляну в гори,

В вертепи темнії і в нори,

Без дна глибокії, і вас —

Споборники святої волі —

Із тьми, із смрада і з неволі

Царям і людям напоказ

На світ вас виведу надалі

Рядами довгими в кайданах…

[Грудень, 1857,

Нижній Новгород]

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

I в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде», — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

[9 лютого 1858,

Нижній Новгород]

МУЗА

А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба [142] молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила.

І колихала, і співала,

І чари діяла… І я…

О чарівниченько моя!

Мені ти всюди помагала,

Мене ти всюди доглядала.

В степу, безлюдному степу,

В далекій неволі,

Ти сіяла, пишалася,

Як квіточка в полії

Із казарми нечистої

Чистою, святою

Пташечкою вилетіла

І понадо мною

Полинула, заспівала

Ти, золотокрила…

Мов живущою водою

Душу окропила.

І я живу, і надо мною

З своєю божою красою

Гориш ти, зоренько моя,

Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

[19 лютого 1858,

Нижній Новгород]

СЛАВА

А ти, задрипанко, шинкарко,

Перекупко п’яна!

Де ти в ката забарилась

З своїми лучами?

У Версалі над злодієм [143]

Набор розпустила?

Чи з ким іншим мизкаєшся

З нудьги та з похмілля.

Горнись лишень ти до мене,

Та витнемо з лиха;

Гарнесенько обіймемось

Та любо та тихо

Пожартуєм, чмокнемося

Та й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

За тобою чимчикую;

Ти хоча й пишалась

І з п’яними кесарями

По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою

У Севастополі,—

Та мені про те байдуже;

Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,

Дай і пригорнутись,

Під крилом твоїм любенько

В холодку заснути.

[9 лютого] 1858,

Нижній Новгород

ВІДЬМА

ПОЕМА

Молюся, знову уповаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

Озовітеся ж, заплачте,

Німії, зо мною

Над неправдою людською,

Над долею злою.

Озовітесь! А за вами,

Може, озоветься

Безталання невсипуще

І нам усміхнеться.

Поєднає з недолею

І з людьми і скаже

Спасибі нам. Помолиться

Й тихо спати ляже.

І примиренному присняться

І люде добрі, і любов,

І все добро. І встане вранці

Веселий, і забуде знов

Свою недолю. І в неволі

Познає рай, познає волю

І всетворящую любов.

__________________

Коло осіннього Миколи

Обідрані, трохи не голі,

Бендерським шляхом уночі

Ішли цигане. А йдучи —

Звичайне, вольниє — співали.

Ішли, ішли, а потім стали.

Шатро край шляху розп'яли,

Огонь чималий розвели

І кругом його посідали.

Хто з шашликом, а хто і так,

Зате він вольний, як козак

Колись-то був. Сидять, куняють,

А за шатром в степу співає,

Неначе п’яна, з приданок

Додому йдучи, молодиця:

«Ой у новій хаті

Полягали спати,

Молодій приснилось,

Що мати сказилась,

Свекор оженився,

Батько утопився.

І… гу…»

Цигане слухають, сміються.

«І де ті люде тут возьмуться?

Оце, мабуть, із-за Дністра,

Бо тут все степ… Мара! Мара!» —

Цигане крикнули, схопились.

А перед ними опинилось

Те, що співало. Жаль і страх!

В свитині латаній дрожала

Якась людина. На ногах

І на руках повиступала

Од стужі кров; аж струпом стала.

І довгі коси в реп'яхах

О поли бились в ковтунах.

Постояла, а потім сіла

Коло огню і руки гріла

На самім полум'ї. «Ну, так!

Оженився неборак!» —

Сама собі вона шептала

І тяжко, страшно усміхалась.

Що ж се таке? Се не мара.

Моя се мати і сестра.

Моя се відьма, щоб ви знали.

Цигане

А відкіля ти, молодице?

Відьма

Хто, я?

(Співає).

«Як була я молодиця,

Цілували мене в лице,

А як стала стара баба,

Цілували б, була б рада».

вернуться

140

Прафос — тут — у значенні мерзотник. У російській армії XVIII–XIX ст. ст. — солдат, до обов’язку якого входив нагляд за арештованими і виконання тілесних покарань.

вернуться

141

Бивий (церк. — слов.) — колишній.

Сарданагіал — останній ассірійський цар (VII ст. до н. е.), його ім’я стало синонімом деспотизму. Тут, називаючи Сарданапала, Шевченко має на увазі Миколу І, такого ж деспота і самодура.

вернуться

142

Феб — друге ім’я Аполлона — бог сонячного світла, покровитель мистецтва, поезії, музики у стародавніх греків і римлян. Сестра — одна з дев’яти його сестер, муз мистецтва і науки; йдеться, очевидно, про музу лірики Евтерпу.

вернуться

143

У Версалі над злодієм… — Шевченко має на увазі французького імператора Наполеона III, який ліквідував у Франції республіканський лад і в 1851 р. оголосив себе імператором.