Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 69

Ця штука під охороною? Тут водяться якісь сторожі?

Офіційно вважається, що так. Але о цій порі їх тут немає.

Боже, як багато електричних вогнів там далеко внизу! Це все ще Берлін?

Вид на північ. Десь приблизно в тому напрямку Олімпійський стадіон.

Я там ніколи не бував.

Варто побувати.

Знаєш, багато є таких місць, у яких я ще не побував. Значно більше, ніж усіх інших місць. Мушу їх відкласти до наступного разу. До нового початку.

Ти про що?

Тобі цього не зрозуміти. Підлога, дошки брудного темночервоного кольору, сильно подряпані дошки, шпарини між ними. І коли ти повзаєш тією підлогою у своїх грубих фланелевих штанах, ти бачиш голови дорослих десь високо над собою, майже в небі. Пересічна висота дорослої людини — аж до неба. Але дорослі не можуть бути такими вічно.

Тобто?

Від певного моменту вони починають зменшуватися. Їм стає 15 років, потім 13, потім 7, потім вони починають ходити у дитсадок. Потім вони поступово втрачають мову, перестають ходити. Потім просто дихають і сплять і все — така собі грудка живої речовини. Дихання, сон і пітьма. Відтак можна знову починати рости.

І так без кінця?

І так щовісім секунд.

Ха, а якщо просто увійти в ці ворота? Недаремно ж у них виламали замок! А ми, ідіоти, ходимо попід мурами і шукаємо шпарини! Чи як ти думаєш?

Читай, що там написано. BETRETEN DER BAUSTELLE VERBOTEN.

А згори по ньому?

FICKT EUCH!

Так отож.

Отже, ти не проти?

За якимось же бісом ти мене сюди привів!

Я знав, що не помиляюся в тобі.

Курва, жодної зацілілої шиби і саме тільки бите скло під ногами!

Не тільки. А дроти? А штукатурка?

Уламки бетону. Банки з-під пива. Помада, туш і кров. Не сумніваюсь у використаних кондомах.

Тобі видніше.

Мені не видно нічого.

Отже, про підвали. Найбільше ми боялися тої проклятої завгоспихи. Вона завжди погрожувала підвалом. З нього, як я вже казав, нестерпно смерділо хлоркою. Тією, що засипають вигрібні ями. Або масові захоронення під час прокази.

Вапно?

Ні, хлорка. Таке враження, що вся хлорка цього світу була звезена до того її підвалу. Вона казала, що там живе ціла зграя щурів. Якщо замкнути дитину на ніч, то на ранок від неї залишиться тільки скелет. Він лежатиме на паперових мішках, набитих їдкою хлоркою. Коли я проходив попри ті сходи донизу, я намагався навіть не дивитися в їхній бік.

Скільки там було сходинок?

Могло бути з двадцять. Я ніколи їх не лічив. Припустимо, що двадцять.

Окей. Занотовуємо двадцять. Двадцять сходинок донизу. І потім?

І потім, напевно, вхідні двері. Кажу ж тобі — я відвертав голову у протилежний бік. Волів дивитися на кущі аґрусу, доріжки, посипані гравієм, трав’яні газони, вкриті рожевими пелюстками й обкладені біленим бордюром. Тобто я ніколи не придивлявся, як там і що. Вистачало знати, що вони є — ті сходи, ті двері.

Ти досі цього боїшся?

Та як тобі сказати? Мені вже трохи забагато років, щоб боятися чогось такого, як підвал. Чи сходи до нього. Що це так лопоче?

Обшивка. Тут усе обшито такою білою матерією. Ті, що вилазять на саму гору, поробили в ній ножові прорізи, щоб згори дивитися на нічний Берлін. Це просто шмаття, обрізки. Вони лопочуть на вітрі.

Звідки взявся вітер? Увесь час було тихо.

Зміна погоди. Кінець березня. Уночі може випасти сніг.

Ого! Як кажуть у радіопрогнозах, пориви різкі до сильних. Дедалі різкіші, як на мене. Слухай, це справді людські голоси чи мені причувається?

Шумові ефекти. Вітер крізь прорізи потрапляє в середину вежі й відлунює.

Але я чую голоси!

Ти надто вразливий. Ти віриш, ніби тут і справді зараз хтось може бути?

Насправді ця вежа — це такий мегафон, що виростає з-під землі. Це підземні голоси. Так, напевно, говорять руїни. Ми ж насправді нікуди не зникаємо, особливо наші голоси.

Добре бути поетом. На все знаходиться своя метафора як пояснення.

Метафора — це транспортний засіб. Як довго нам ще підійматися?

Судячи з лопотіння вгорі, зовсім недовго.

Але всі ті крики лунають знизу. І тільки знизу. Ми підіймаємося чи сходимо вниз?

Яка тобі різниця? Я вже казав — це ніякі не крики, це шумові ефекти вітру.

Ні, якби це були шумові ефекти, як ти кажеш, вітру, то вони долітали б згори. Звідти, де вітер шарпає шматтям і крізь прорізи вривається у крайню плоть вежі. А це зовсім інше, це голоси знизу і вони робляться настільки виразними, що я невдовзі почну розпізнавати деякі з них.

А, може, навіть усі?

Не всі відразу. Серед них є й такі, котрих я не чув по двадцять років.

Але всі вони прийшли до тебе. І чекають у твоєму підвалі. Тобі таки доведеться до них зійти.

Самому? А ти?

Без мене. Вони зібралися виключно задля тебе, ці кілька сотень людей там унизу.

Ти хочеш мене покинути?

Я почекаю тут, поки ти зійдеш. У тебе тільки двадцять сходинок, ти сам так вирішив.

Боже, який гармидер вони зчинили! У них там що, пиятика?

У них там велика радість — бачитися з тобою. Нікого не обійди увагою. І по змозі любов’ю.

Дай мені свій ліхтарик. Там цілком темно.

Тобі темно? Тоді заплющ очі. Я починаю відлік. Від двадцяти й донизу. Я стоятиму тут. Ти почуєш, як я вголос лічитиму. Я стоятиму в цих дверях.

Ти не зачиниш їх? З того боку? Відкриті двері — то незбагненна радість.

Цілком збагненна.

Коли мені розплющити очі?

Я скажу коли. Ти почуєш. І тоді залишишся сам. Іди не озираючись, я поки що за твоєю спиною.

На кого ти мене покидаєш?

Перестань кривлятися, йди. Двадцять.

Дев’ятнадцять.

Вісімнадцять. І ти побачиш воду.

Сімнадцять.

Шістнадцять. І ти побачиш берег.

П’ятнадцять.

Чотирнадцять. І ти побачиш небо.

Тринадцять.

Дванадцять. І ти почуєш кожен голос.

Одинадцять.

Десять. І ти впізнаєш кожного з них.

Дев’ять.

Вісім. І ти будеш дуже щасливий.

Сім.

Шість. Бо ніхто нікуди не зник.

П’ять.

Чотири. І ніколи не зникне.

Три.

Два.

Амінь.

…

Чуєш, ти? Два! Ну, чого ти спинився? Ще тільки крок і — все, спалах! Зроби ще один крок, чуєш, ти?!!

Як це читається?

Що ти маєш на увазі?

Назву станції. Ки, ігрек, ес, а, ки.

Напевно, це читається «Кисак». Якась котяча назва, з мультфільму. Ну от — поїхали далі. Що мені особливо подобається — у них потяги не мурижать на станціях так довго, як у нас. Одні пасажири вийшли, інші зайшли — і вперед, якого біса стояти.

І у вагоні так чистенько, не те що в нас.

Тату, а скільки ще до Праги?

Годин вісім або й дев’ять, увесь день до самого вечора.

Більше дев’яти годин. Добре, що вже ніде не пересідаємо.

Цілий день, класно! Мені подобається їхати. Я міг би так їхати й десять днів. У цих горах можна знімати кіно про індіанців.

У наших горах теж.

Але ці гори дикіші. І набагато вищі. І в них є скелі, а в нас немає.

Ти просто не знаєш. Ми ще поїздимо разом — я покажу тобі в нас такі скелі…

Цього року, напевно, сильно вродили ягоди. Два роки тому під Прагою було повно ожини в лісах.

Як на ожину, трохи зарано. А суниці вже, певно, відійшли. Хоча хто його знає? Всюди по-іншому.

Ма, а пам’ятаєш — там їздили такі двоповерхові потяги, і всі люди везли з лісу чорні ягоди?

Ожину, тоді було повно ожини. У п’ятницю пополудні пів-Праги виїздить за місто — збирати ягоди по лісах. У неділю над вечір вони повертаються, там просто яблуку ніде впасти в їхніх вагонах, а це тільки половина людей, бо друга половина їде своїми машинами.

І мотоциклами. Або катерами по Влтаві. Один такий потяг у неділю ввечері зійшов з рейок, пам’ятаєш?

Не вигадуй.

Чому я вигадую? Тату, вона забула. Двоповерхові вагони поперекидалися догори колесами. Всі люди були геть чорні від подавлених ягід. Хтось написав у газеті, що то був потяг з неграми.