Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 56

56

* * *

…Був початок лютого і відлига, незвична для цієі? пори, адже у горах зими зазвичай виснажливо затяжні… Можливо, сталася чергова аномалія в природі. Дивувалися всі, особливо дядько Степан, що, змінивши остогидлі милиці на дерев’яний ціпок, доволі жваво пересувався по територіі? «Притулку».

Звідусіль цяпало і текло. Поза сумнівом, очікувався паводок, бо ж сніг, прикривши Соковицю папланом[75] заввишки ледь не у людський зріст, танучи, наповнював і без того бурхливі води гірського потоку некерованою стихійною силою, несучи тим самим загрозу нижнім селам. Зазвичай це ставалося наприкінці березня, і горяни давно змирилися з небезпекою, яку несла за собою щовесни вода. Проте, щоб отак, серед лютого, такого не пам’ятали…

– йой, недубрі тото, коли дочасно весна йде, – бідкався Пішта-бачі, спостерігаючи за аномальним явищем. – Кидь так рано тепло прийшло, то у травні годні ще й морози бути… А тогди ушиткой живоє і у полі, і на деревах померзне…

Здавалось, сама природа не хоче розформування «Притулку»… Наперекір чиновництву, котре винесло остаточне рішення. За два тижні очікувався приі?зд надзвичайноі? комісіі? разом із графським спадкоємцем.

* * *

…Налаштована залишитись до останнього дня разом із притульчанами, я й гадки не мала про дочасний від’і?зд. Хотілося віддати себе до останку, підтримати кожного особисто в хвилину розлуки. Проте, не маючи на те жодноі? видимоі? причини, останнім часом я почувалася якось дивно.

Пояснюючи надмірну перевтому та слабкість нервовим станом і перевантаженням, яким супроводжувався останній притульчанський місяць, насичений трагічними подіями, я переко– нувала себе, що нема підстав для хвилювання. Та коли серед білого дня мене несподівано знудило, а потім ще і ще, і до вечора я вже була схожа на вичавлену цитрину, було зрозуміло: коі?ться щось незвичайне, чого ніколи раніше зі мною не траплялось. Вирішивши наразі нічого нікому не казати, я гамувала в собі нудоту, та вона рвалася назовні невтримними потоками блювотиння. Приховувати далі це було неможливо.

Любаша, не на жарт стурбована станом мого здоров’я, заварювала цілющі чаі?, що не допомагали, і, врешті-решт, ретельно придивляючись до мене, наважилась запитати:

– Скільки ото часу, Дарочко, минуло з тих пір, як ваш чоловік приі?здив? З місяць буде вже? Я відразу не збагнула, куди вона хилить, і лишень повернувшись у своє помешкання, аби прилягти від утоми, пригадала Любашину цікавість і взялася підраховувати дні, що минули від Максових відвідин «Притулку». Здогад приголомшив мене: «Ну звісно!!! Всетак насправді просто!!! Те, чого ми з Максом чекали роками, сталося!!! І сталося саме тут, у «Притулку», на рипучому старому ліжку з металевими бильцями, а не в розкішній міській спальні з безглуздим прозорим балдахіном!!! Саме тут, на межі цивілізаціі?, на прихованому від людського ока закапелку землі, знаному лишень Богом, в мені зародилося нове життя!!! Я уявила собі щасливе Максове обличчя, коли він дізнається про омріяну роками новину!!! Я й сама не могла ще до кінця повірити у вірогідність припущення. Проте інтуі?ція підказувала, що це правда.

Я очікую дитя! І, надибавши наступного дня на подвір’і? «Притулку» дядька Степана, котрий, мружачись від недоречно раннього лютневого сонця, жартівливо підтрунював наді мною, вчергове переконалася у правильності власного здогаду:

– Но та што, дітино, говоривім, же твоє щастя вже тя найшло, а ти мені не вірувала!!! Такоє тото щастя… Де захотіло, там і сіло…

– Як же ви здогадалися, Пішто-бачі? – я не могла надивуватися проникливості селянина.

– Я, дітино, всьо знаву. Я, ге мудрий ворон, всьо вижу та не всьо кажу… А дітвака будеш мати парадного, ге чічка[76]. Пригадаєш колись моі? слова. На тебе буде випозірувати[77], бігме, – і пошкандибав собі далі, залишивши мене серед подвір’я, осмислювати його пророчі слова.

* * *

…Було цілком зрозуміло, що залишатися далі в «Притулку» я не можу. В моєму становищі потрібен бездоганний спокій.

Звістка про вагітність розлетілася миттєво: балакуча Любаша не вміла довго мовчати. І невдовзі Дмитро Михайлович вже стояв на порозі:

– Даро, мила, я вас вітаю!!! Хоча за логікою речей найпершим мав би привітати вас чоловік. Це є величезний дар Божий, коли жінці дано щастя породити ще одне життя на землі. Моя небіжчиця-дружина цього щастя, на жаль, не зазнала, – Дмитро Михайлович на мить спохмурнів, проте радість від новини була сильнішою, ніж печальний спомин. – І попри те, що мені страшенно цього не хочеться, та я зобов’язаний найближчим часом відправити вас додому, керуючись почуттям обов’язку перш за все перед Максом.

Вперше за весь час перебування у «Притулку» я не пручалася рішенню його покинути…

– Я можу зібрати всіх у і?дальні? Лікар сумно всміхнувся: Звісно. Не просто можете, а зобов’язані.

* * *

… – Сьогодні ми зібралися з вами востаннє… Наш «Притулок» став справжнім притулком для самотніх душ, котрі так прагнуть щирості й порозуміння, що готові задля цього відмовитися від усіх благ цивілізаціі?. Притулком необігрітих сердець та покраяних доль, притулком трагічних історій і нереалізованих там, назовні, талантів, що виплеснулись щедро саме тут, у закритому просторі, у невеличкому світі, який ми створили власними зусиллями і прагненнями…

Кожен із нас навчився відчувати себе особистістю, оцінювати власну вартісність… Ота вартісність у декого з вас насправді набагато вища, ніж у тих, хто зайняв повноцінні ланки суспільства… І?м зручно обманюватися, ховаючись у непроникні мушлі, аби уникнути докорів совісті та сумління, аби удаваною зайнятістю прикрити невміння бути чуйними та відвертими… І?хня свідомість так і залишиться приспаною, неторканою, якщо ми не зуміємо розбудити і?і?… Тому прошу вас уклінно: БУДЬТЕ МИЛОСЕРДНИМИ ДО СВІТУ!!! Що б не спіткало вас у житті, які б звивисті стежки не готувала вам доля, яке б добро чи зло вас не очікувало на шляху, милосердя – це єдина річ, що вбереже вас від душевноі? самотності…

Стояла мертва тиша… Лишень баба Галька, як тоді, коли ми вперше зібралися разом і я наважилась розкритися незнайомим людям, тихенько схлипувала в кухні…

* * *

… Востаннє оглядаючи своє помешкання, я намагалась запам’ятати все, до останньоі? дрібниці. Погляд ковзав по кімнаті, вихоплюючи наймиліші серцю деталі: стареньку грубку з різьбяними залізними гратами, яку я навчилась майстерно розпалювати, чудернацький підвісний рукомийник, якому так щиро дивувався Макс, рипуче ліжко, на якому ми з ним тулилися холодноі? різдвяноі? ночі… Підсліпувату шибку, по якій звивистими цівками виводила асиметричні візерунки передчасна відлига… Мовчазна Соковиця за нею, що так і не розкрила до кінця всіх своі?х таі?нств…

Все це наповнило життя новим змістом, проте так і не дало змогу зрозуміти: «Ким насправді ти є, Даро Фішбейн?» Нудьгуючою, зманіженою міським комфортом інтелектуалкою, котра прагне подолати власний егоцентризм шляхом втечі?.. Примхливою дівчинкою, що вперто не бажає дорослішати і чинить цьому безглуздий опір?.. Сентиментальною мрійницею, що так і не зуміла перебороти у собі певні страхи… Психотерапевтом-початківцем, котрий наі?вно намагається рятувати людство від байдужості?.. А чи просто блазнем, місце котрому щонайдалі від прискіпливоі? та вимогливоі? суспільноі? моралі?..

Видобувши з-під ліжка наплічник, пакувала свій нехитрий скарб: повернені Мітьою книжки, подаровані Оксаною шкарпетки, зібрані Пішті-бачієм сухоцвіти, Гошин ведмедик… Десь із потаємноі? кишеньки наплічника випав розряджений мобільник, про існування якого давно забула, і ключі від батьківськоі? квартири…

* * *

Дмитро Михайлович визвався відвезти мене на автостанцію…

вернуться

75

Паплан – ковдра (діал.)

вернуться

76

Парадного, ге чічка – гарного, як квітка (діал.)

вернуться

77

На тебе буде випозірувати – на тебе буде схожий (діал.)