Притулок - Андрусів Вікторія - Страница 57

Уникаючи болісного тривкого прощання, я, нашвидкоруч зібравшись, вмостилась на жорсткому сидінні старенького «УАЗу» і востаннє намагалася ввібрати у себе все, що оточувало мене шість місяців поспіль, наповнюючи незнаними досі емоціями, цілком відмінне від міського життя: наш із лікарем будиночок, гору, що схилилася в німому мовчанні над двома могилками, притуленими біля підніжжя. А також людей, до котрих прикипіла душею: Пішту-бачія, котрий спершись на ціпок, розмащував по щоках сльози, Любашу, котра напакувала мені в тайстру особливого цілющого зілля, бабу Гальку, що благословляла мене, хрестячи, як колись Макса, в дорогу… Я розуміла, що ніколи в житті моя пам’ять не зітре отих притульчанських півроку, як і те, що я залишаю тут частку власного серця…

…По дорозі до станціі? ми з Дмитром Михай– ловичем вирішили зазирнути до Оксани, аби попрощатися з родиною, до котроі? я також щиро прив’язалася. Минаючи продані, за словами Василя, «крутіям на парадних моторах» землі, що донедавна належали селянам, я попросила лікаря зупинитися. Дмитро Михайлович пригальмував на узбіччі, і я хутенько виплигнула з машини.

«Сотки» були ретельно обтягнуті залізною сіткою, вберігаючи від цікавого ока привезені напередодні купи дощок та мішки з цементом, хазяйновито прикриті поліетиленовою плівкою, чекаючи на початок будівництва.

– Бачу, хтось справді меткий трапився, – прокоментувала я. – Добрий ґазда має бути, що, ледь настали теплі дні, а вже хапається до роботи.

Дмитро Михайлович стримано відмовчувався, начебто його зовсім не займала доля викупленоі? у горян землі.

Неподалік в’і?зду на обгороджену територію я помітила дощечку, встановлену на замурованій палі. Підійшовши ближче, аби докладніше роздивитися, я заніміла, не в змозі повірити власним очам. І треба було трохи часу, аби перечитати і?і? лаконічний і зрозумілий всім, окрім мене, зміст:

«Незабаром тут стоятиме лікувально-реабілітаційний заклад нового типу з експериментальними технологіями лікування та новітньою методикою профілактики. Засновник та власник проекту – МАКС ФІШБЕйН.»

…Приголомшена я поверталася до автівки.

Дмитро Михайлович сидів, підсміюючись над моі?м збентеженням.

– То ви про все знали?!! Знали і мовчали?!!

Лікар незворушно завів двигун і, щасливо посміхаючись, повіз мене у бік автостанціі?…

Знайомий дядько за кермом автобусу невимовно зрадів, побачивши мене, наче зустрів близьку родичку. йому кортіло поговорити, і я присіла поруч нього, на порожнє сидіння запасного водія.

– Вижу, ти твердий горішок… Хто б міг подумати… – Я ж вам казала, а ви не вірили… – Чувім, же дурку ліквідовують?… Богу дякувати, настане у селі спокій… Мною неприємно сіпнуло – після всього пережитого у «Притулку» слово «дурка» неприємно краяло вухо.

– Неподалік розпочали будівництво новоі? клініки, – я неохоче вливалася у реальний світ, проте бажання по-приятельськи погомоніти несподівано зникло і до міста і?хали мовчки.

Перше, що я побачила крізь чільне скло автобусу, заі?жджаючи на міську автостанцію, – себе!!! На величезному рекламному щиті, безліч яких було встановлено вздовж проспекту, всміхалися до перехожих я, Дмитро Михайлович, баба Галька, нянечка Одарка, Пішта-бачі, а посередині – задоволений власною доброчинною діяльністю Макс!!! Як доказ тому, що все це правда, і з моі?м глуздом все гаразд, попід плакатом переконливо майорів слоган: «Нова влада – гарант благодійності та гуманності. Тож даймо змогу втілити розпочаті проекти у життя. Ваш кандидат Макс Фішбейн…»

Здивований водій вертів головою, переводячи щоразу погляд із мене на рекламний щит. Я зашарілася, наче впіймалася на місці злочину.

– Ах ось воно що!!! Звичайнісінька рекламна хитрість!!! Теж мені – психотерапевт (запам’ятав таки слово). А я було подумав, що ви насправді– герой… Втім, чого можна очікувати від цих городських…

Не вдаючись до пояснень, я мовчки кивнула йому на прощання і ступила у ненависний світ, який з легкістю колись покидала…

…В моі?м серці все перевернулось… Як же так? Як же Макс спромігся так безсовісно використати все, за що йому залишилися безмежно вдячними люди на тому кінці світу? Зужити чужу довіру та безпомічність на власну користь?!! Що й казати, чудовий трюк, Максе… І з фотоапаратом ти дотепно вигадав, і з обіцянкою привезти свіжі світлини, і з несподіваною дружбою з Дмитром Михайловичем, і з розпочатком будівництва… Справжній тактик і стратег!.. Лишень ось що… Пішов ти до дідька бісового…

Я, переборюючи біль, скинула з плеча наплічник, копирсаючись у пошуках ключів від батьківського дому («де ж вони запропастилися, нещодавно траплялись на очі…»), а думки, мов полохливі пташенята, розліталися з голови врізнобіч: «Куди тепер?!.. Може, до Гоші?.. Він запрошував… Де його шукати?.. Мобільник розряджений… Та ні… Я ж забула, що він знову у Макса на побігеньках»… Мозок вперто не бажав працювати… І тут я полегшено зітхнула, напорпавши ключі від рідного дому, та ще дріб’язок із невикористаних, повернених колись Гошею грошей… Ревносно притискаючи і?х до грудей, я вже перехоплювала таксиста і крізь прочинене вікно автівки перепитувала: «Вистачить, аби дістатися в інший кінець міста?»…

…Тут під серцем щось йокнуло – зробилося нестерпно боляче, нутро обпекло, ніби хтось силоміць увіпхав цеглину… Напівпритомна, я осідала від болю просто у станційну калюжу… Переляканий таксист, спритно виплигнувши з машини, підхопив мене на руки, і все, що спромігся сказати: – До лікарні вистачить, це напевно…

…Все. Кінець фільму… Втім, ні. Ще не кінець… Далі буде…