Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 38

Прагнімак, не чекаючи, поки Андрій докаже тост, випив вино. Він багато пив сьогодні. Шишизі голосно, хоч і не дружно, аплодували. Георгій Васильович разів з п’ять рознімав і зводив долоні, але без звуку.

— Тепер я зрозуміла, що поки слово не вихопилося — нічого не сталося, — Олена напівлежала в кріслі, і лице її було спокійне, як ріка погожого літнього ранку. — За ці дні я кілька разів поривалася розказати все Прагнімакові, але він нічого не хотів слухати, він заборонив мені говорити. Бо він — мудрий. А скажи я хоч слово — і все б розвалилось, назавжди. Ми можемо підозрювати, здогадуватися, але слово не мовлене, слово з нами — і все з нами, і все, як було досі, нічого не відбулося, — вона трохи впилася і повторювалась, губила думки. — Учора, Андрійку, я зрозуміла, що він — мій і що я йому потрібна, що без мене усе для нього втратить сенс, ти дуже правильно сказав…

— Я ревную, — посміхнувся я, стежачи краєм ока за Вікторією, що танцювала.

— Хто б уже казав про ревність — ти весь вечір живеш Вікою!

— Облиш, Оленко. Я тільки граюся. З нудьги. Ти — з Прагнімаком, а я — з нею.

— Ти злий. А воно — наївне дівчисько. Сьогодні вона питає мене: «Олено, ти давно знаєш Андрія?» — «А що?» — «У мене таке відчуття, що я знаю його з дитинства…»

— Думаєш, я їй подобаюся? — Я взявся до сигарет, аби не виказати хвилювання.

— У її роки всі ми захоплювалися. А в тобі до всього — шалений електричний заряд. Але з тобою вона не буде щаслива. Ти — ненаситний. Рано чи пізно ти пожертвуєш і нею, як мною.

— Оленко…

— А хіба це неправда?

З-за пасма тютюнового диму випірнув Прагнімак, він, як завжди, ступав упевнено, ніби по залізній долівці у черевиках з магнітними підошвами. Опустився в крісло біля Олени, узяв її долоні в свої і притулився до них чолом. Я відчув себе зайвим, підвівся й пішов у коридор.

У коридорі нікого не було, і я міг нарешті перепочити обличчям. Може, винні були кілька чарок коньяку, що я випив, але контроль над лицем вимагав від мене сьогодні неймовірних зусиль. Я зупинився перед люстром. Обличчя вочевидь мінилося, щелепи ніби розпинало зсередини, ніс ширшав, а чоло осідало, як стріха старої хати, ставало пологішим. Я, мов скульптор до глини, узявся до свого виду. Пальцями місив та формував обличчя, і воно потроху набирало звичайних обрисів. У вбиральні зашуміла вода. Я шаснув на кухню, треба було отямитися після пластичної операції…

Кухонний стіл, захаращений порожніми консервними бляшанками і брудним посудом, стояв кроків за два від дверей, і я одразу побачив таріль з червоною ікрою. Ікри, правда, було вже на самому денці. Я притримав двері носком черевика, а сам потягся усім тілом, ніби в шкільному гімнастичному залі робив «ластівку», до столу. Ложки поблизу не було, і я черпав ікру складеними в совочок пальцями та ковтав не жуючи. Лице моє за цією гарячковою роботою знову вийшло з-під контролю, але я таки доїв ікру, витер об рушник пальці, аж тоді трохи уговкав обличчя. І вчасно, бо в коридорі почулася знайома директорова хода. Я вхопив чашку і відкрутив кран, ніби закортіло пити.

— Що, Андрію, теж водички?

У чашці вирувала вода, з дзвоном падала в білу зливальницю, а ми стояли поруч, і жодної живої душі навколо, навіть по коридору ніхто не ходив — сама доля послала мені щасливу нагоду.

— Георгію Васильовичу, я хотів з вами порадитися, — голос мій тоншав, і сам я ніби втрачав у зрості. — Якщо дозволите. Ви мені зараз як батько…

— Кажи, кажи, Андрію, чого там…

— Пам’ятаєте, ви наказали вселитися в Харланову квартиру, а вже потім оформити все, як належить. Ви підказали б нашій профспілці…

— Ну, що ти, Андрію, я тобі дивуюся, ніби ти перший день у конторі. Як це я можу колективу підказувати? Такі справи у нас вирішуються демократично, воля усіх — закон. Тут уже не мій сектор. Я тобі казав, справді, але казав, щоб ти догледів квартиру. А кому і як передати — це уже громада вирішує, громада…

— Георгію Васильовичу, а як же з історією контори? Тиняючись по голосіївських кутках, багато не напишеш. — Я вдався до останнього козиря. — Дуже хотілося б увічнити…

— Дамо, Андрію, усім дамо. Будемо думати, радитись. У найближчі роки управління нам щось підкине. — Директор узяв з моїх рук чашку, надпив і знову поставив мені на долоню, що здерев’яніла. — А поки що, сам бачиш, сімейні люди без квартир. Он і твої друзі, Юрко з Льолькою, молодята, а без даху над головою. Думаю, що їм і віддамо Петрову квартиру, справедливо буде.

Цілилися у вовка, вовк схопився на ноги і стрибнув за скирту. Навколо біліла гола рівнина, тікати не було куди…

Я зіперся на край зливальниці і, недобре посміхаючись, зиркнув на директора:

— Ну що ж, я добрий, поки мене не заганяють у кут. Тепер я знаю, що я писатиму. Я напишу таку історію, що у вас із Прагнімаком п’ятки засверблять… Готуйтеся на пенсію йти, Георгію Васильовичу. Та не по-доброму, не з квітами й подяками, а з оргвисновками. Мені вас щиро жаль…

Тут я помітив, що Георгій Васильович майже не слухає, а вирячив на мене круглі, чудні очі, і хміль з його очей вивітрюється, ніби ранковий туман над ставом. Рука директора з дбайливо доглянутими нігтями виписала півколо, відпливла назад і намацала ручку дверей. Губи ворухнулися, але голосу не було чути. Ніби в німому кіно. У вітальні грали на піаніно танцювальну мелодію. Він кашлянув і спробував усміхнутися: так усміхаються в кріслі дантиста, коли бормашину вже увімкнено.

Я шаснув пальцями по обличчю: воно знову було чуже…

Випередивши директора, що ледве пересував ноги, я пішов у вітальню і запросив Вікторію до танцю. Музики я не чув. Я тільки вдавав, що танцюю.

— Я йду звідси, Віко.

— Ти розтривожив мою маму. Вона чомусь боїться за мене і вже приймала валідол.

— Вони усі хочуть стати між нами. Їм наплювати на інтелект, на духовність. Я для них — ніхто, я навіть не кандидат наук.

— Хочеш, я завтра подзвоню тобі?

— Завтра може бути пізно.

— Чому?

— Не знаю. Я боюся себе, я з людей, які, коли люблять, ладні на все. Я просто зникну. Там, де я буду, — ліс. Там усе природно і щиро. Звірі полюватимуть на мене, а я на звірів. Реальне життя. Я навіть не візьму з собою транзистора. Морозними зимовими вечорами я дивитимуся на місяць і думатиму тільки про тебе…

— Не треба так, надто сентиментально, мені захочеться плакати.

— Ти все гадаєш, що я жартую.

— Це я жартую.

— Проведи мене.

— Ні… Що подумає товариство?

— Ти зараз повернешся. Я хочу попрощатися з тобою без свідків. Іди перша і зачекай мене на сходах.

— Мама права, ти спокусник. Я втрачаю біля тебе волю. Але це уже востаннє, слово честі. Дай мені тихенько сигарету… Ти мене викрадеш, правда? Як цікаво! А поголос піде між знайомих! Вікторію викрали!.. Ти бачиш — я сміюся, хоч мені хочеться плакати. Не знаю чому…

Тепер я зосередив свою увагу на обличчі, що ставало усе свавільнішим. Одвернувшись, причепурився перед склом книжкової шафи. Лице було пластичне, наче розім’ятий у долонях теплий пластилін, слухалося найніжнішого дотику пальців, але швидко втрачало форму. Виліпивши меланхолійну зосередженість на виді, я обережено, ніби боявся розсипатися, попрямував до директора. Віки у вітальні вже не було. Темно-коричнева сукня її матері виднілася крізь прочинені кімнатні двері. Гості знову збиралися довкола святкового столу. Ошелешений Георгій Васильович сидів під рожевою парасолею бару, прикривши очі долонею. Я сів поруч. Мені схотілося розповісти директорові про Харлана.

— …Ми ним легковажили. Ми цінуємо людину по-справжньому лише після її смерті, лише після похорону починаємо розуміти, кого ми втратили. Хіба не правда? Це була велика особистість. Він умів триматися сам перед собою за командою «струнко» і не дозволяв моргнути вією, хоч часто стояв на вітрі і сльози котилися з очей. Він проріс із свого поліського Пакуля, як парость проростає крізь жорству й асфальт. Він усього себе поклав, щоб пробитися, і вже зеленів над асфальтом, коли зла недоля скосила його. Ніхто з вас не знає, як божевільно він любив Льольку і пожертвував нею, віддав цьому рахітичному святеннику, бо Льолька тільки заважала б йому рости. Я був з Петром того вечора, коли він їх познайомив, і до ранку. Він дудлив горілку, як воду, і десь опівночі, облігши на стіл, плакав! Він знав, що це уже — все, що вони, Льолька і Великий Механік, ніби одне для одного створені, він знав це зарані, він усе зважив, але так, як Харлан, ніхто не вмів любити…